Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 15 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Шовковий шнурок

Переглядів: 20933
Додано: 10.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Володимир Малик

ШОВКОВИЙ ШНУРОК

Історичний роман
--------------------------------------
 

Частина перша
ОДАЛІСКА

Великий візир Асан Мустафа Кепрюлю, або Кара-Мустафа, як його називала вся Туреччина, поглянув на себе у велике, в позолоченій рамці дзеркало роботи венеціанських майстрів. У ньому він побачив середнього на зріст, сухорлявого чоловіка в білому, як і належить великому візирові, одязі й такій же білосніжній чалмі, прикрашеній великим самоцвітом і срібним челенком.
Наблизившись до дзеркала майже впритул, він почав пильно розглядати своє обличчя.
Воно було темне, довгасте, з хрящуватим — не тюркським, а грецьким — носом, бо родина Кепрюлю походила з греків, що подібно багатьом іншим, потурчилися після завоювання Константинополя османами. Дві зморшки спадали від крил носа і різко окреслювали міцно стулений рот. Вони надавали всьому обличчю суворості. На груди лягала чорна, з проблисками сивизни борода. А з-під крутих брів виглядали допитливі чорні очі, пронизливого погляду яких не витримував ніхто, навіть сам султан Магомет.
Згадавши султана, Кара-Мустафа криво посміхнувся.
Дитя! Доросле дитя, волею долі поставлене правити гігантською імперією. Йому б веселитися і розважатися з одалісками, яких у гаремі... понад півтисячі. Або — полювати... Полювання — то його стихія і найбільша пристрасть. Заради нього султан, не задумуючись, кине державні діла, військо, гарем і помчить у дикі хащі Родопських гір, щоб поганятися за вепрами, козулями, зайцями чи лисицями. Недарма ж він і прізвисько дістав — Авджі, тобто Мисливець...
Кара-Мустафа знову посміхнувся. На цей раз сумно. Адже йому, справжньому правителеві Османської імперії, доводиться гнути спину перед цим нікчемою і лінтюхом, який, одначе, корчить із себе великого завойовника і мріє про лаври Александра Македонського... А хто підніс його на таку недосяжну висоту? Родина Кепрюлю, яка ось уже тридцять, років беззмінне дає Туреччині великих візирів! Родина Кепрюлю, наймогутніша родина імперії, а можливо, і всього світу, з надр якої вийшов і він, Кара-Мустафа! Це вона піднесла на вершину влади Магомета четвертого, якого більш спритні брати, претенденти на престол, давно б уже згноїли у Семивежному замку... Нікчемаї Але спробуй хоч пальцем ворухнути супроти нього! Позбудешся не тільки звання й місця великого візира, а й голови.
Та ні! Рано чи пізно наступить час, коли він, Кара-Мустафа, не буде схилятися ні перед ким, бо сам стане правителем, султаном чи імператором великої імперії, яку збудує на руїнах Австрії, Венеції, Польщі та німецьких князівств. Уже готується величезне військо, перед яким зів'яне, мов трава на морозі, об'єднана сила ворогів Порти. На чолі війська він пройде вздовж Дунаю, нищачи все на своєму шляху. Подібно Тамерлану, він стане грозою і бичем божим поганих гяурів! На їхніх землях насадить іслам, пів-Європи наверне до вчення пророка, а Відень, прекрасну столицю австрійського імператора Леопольда, зробить своїм головним містом!
Все складається якнайкраще. З царем московським Федором, слава аллаху, підписано перемир'я. Отже, на півночі розв'язано руки. Імператор Леопольд, під'юджуваний єзуїтами, затопив кров'ю Західну Угорщину, ведучи безпощадну війну проти повстанців, і це допомогло туркам переманити на свій бік молодого графа Емеріка Текелі, що став вождем угорців. Текелі допоможе османам у боротьбі проти Австрії, за ним піде багато тисяч відчайдушних воїнів, а коли звершить своє діло і стане непотрібний, його доведеться усунути, а Угорщину, цей благодатний край на берегах Дунаю, він, Кара-Мустафа, зробить пашаликом своєї но-возбудованої імперії, її житницею.
Вивідачі доносять, що Леопольд засилає таємних послів до короля Франції Людовіка XIV, щоб після багатьох років неприязні, ворожнечі і воєн схилити його до дружби або хоча б до нейтралітету. Даремна праця! Великий візир одержав запевнення Людовіка в тому, що Франція ніколи не піде на угоду з Австрією, своєю давньою суперницею на континенті. Більше того, через королеву Ляхистану Марію-Казимиру, дочку зубожілого французького маркіза капітана д'Аркена, Людовік вимагав від Я на Собеського зберігати мир з турками і підтримувати мадяр проти Австрі!... Ян Собеський, давній ворог Порти, поки що вагається... Хай вагається! Бо має підставу: у нього немає ні війська, ні грошей...
Великий візир поринув у думки. А в них переплелись химерно дійсність із домислами, тверезі роздуми досвідченого державного мужа і воїна з рожевими юнацькими мріями.
Дивлячись у дзеркало, вже не помічав свого обличчя і навіть забув npfo невеликі набряки під очима, що з'явилися останнім часом, а уявляв себе імператором безмежної імперії, яка простиратиметься від берегів Дунаю біля Залізних Воріт до світловодого Рейну, а може, й далі. Те, що не пощастило зробити на Півночі, він здійснить на Заході.
І, може, то на краще?
Замість напівпустельних українських степів по обох берегах могутньої ріки Озу, яку гяури називають Дніпром, до його ніг ляжуть густонаселені, багаті провінції країни Золотого Яблука. Його кінь викреше копитом вогонь об кам'янисті береги Присмеркового океану, про який мріяли і Аттіла, і Чінгісхан, і кривавий завойовник урусів Бату-хан. Його рука пронесе зелене знамено пророка до самого краю землі!
Так, все це будеї Все це він зробить. Але пізніше. В майбутньому. А зараз...
Кара-Мустафа усміхнувся і підморгнув, мов хлопчисько, своєму зображенню в дзеркалі. Розправив пальцями зморшку між бровами і ще раз підморгнув.
А зараз він піде на ліве крило свого великого палацу, проникне потайним ходом у вежу і загляне в кімнату, де за його наказом ось уже який місяць держать квітку раю, дівчину-полонянку, незвичайна краса якої збаламутила серце першого сановника імперії.
Він залишив кабінет, минув залу прийомів і напівтемною прохолодною галереєю дійшов до сторожової вежі, що примикала до палацу й непомітними для стороннього ока дверима сполучалася з ним.
Сторожі тут не було.
Кара-Мустафа відсунув легку декоративну шафу і без зусилля відчинив масивні дубові двері — видно, завіси були заздалегідь добре змащені олією. Вузькими гвинтовими сходами піднявся вгору й зупинився в просторій ніші.
Густа напівтемрява облягала все довкола. Та Кара-Мустафу це не бентежило. Він простягнув уперед руку і, намацавши на стіні раму з картиною, зняв її.
В ту ж мить у ніші стало світліше: під рамою ховалося невеличке віконце, що пропускало трохи тьмяного світла.
Кара-Мустафа поставив обережно картину на підлогу і припав обличчям до скла.
Перед його зором відкрилася велика кругла кімната, упоряджена навіть для візирського палацу з небаченою розкішшю. Стіни задрапіровані барвистим шовком і килимами. Зліва від дверей — велике дзеркало в золоченій оправі, праворуч — шафа з бронзовими ручками. Посередині, в красивій мармуровій чаші, грайливо бив невеличкий фонтанчик, а над ним розкинула крислате віття ніжно-зелена пальма. З другого боку фонтана стояла широка, застелена важким персидським килимом канапа. На ній лежала дівчина. Біля неї на підлозі сиділа стара жінка.
Лише міцні грати на вікнах не гармоніювали з розкішшю цієї кімнати.
Постоявши в задумі кілька хвилин і помилувавшись красою дівчини, Кара-Мустафа легенько зітхнув, повісив картину на місце і почав поволі спускатися крутими сходами вниз.
Останніми днями стало його настійною звичкою — приходити сюди і кілька хвилин дивитися на полонянку. І хоч би як був переобтяжений державними турботами, він знаходив час заглянути в кімнату під вежею.
Ось і сьогодні — джумеат. Свята п'ятниця. Єер халіфа, тобто урочистий султанський намаз. І йому, великому візирові, разом з іншими найвищими сановниками імперії потрібно через годину-другу супроводити падишаха до мечеті Сулейманіє та Ая Софії. А він не втримався, щоб не завернути сюди і не глянути на прекрасне личко, на розкішні коси й округлі ніжні плечі молодої красуні.
Кара-Мустафа повернувся тим же шляхом до свого кабінету, ще раз пильно оглянув білосніжну чалму із сяючим челенком, такий же білосніжний легкий доломан з горностаєвою опушкою, красиву чорну бороду, зрідка припорошену, мов памороззю, сивизною, і, залишившись задоволений собою, попростував до виходу.
На подвір'ї на нього чекав почет. Старший конюший держав за уздечку сірого в яблуках коня. їхати було недалеко — до пристані.
Кара-Мустафа на мить зупинився на ганку, бистрим поглядом окинув двір. На повні груди вдихнув свіже ранкове повітря.
О аллах, як тут гарної Ні, хай хто що не каже, його маєток Ейюб, розташований за стінами столиці, при самій вершині Золотого Рогу, то — райська місцина!
Великий двоповерховий палац, до якого примикають гарем, кухня та інші служби, потопає у зелені тінистого саду. Всюди — море квітів. Прямо перед входом до палацу — пристань, де завжди напоготові стоїть галера. З Золотого Рогу віє прохолодою і запахами моря. Рай, та й годі! Не дивно, що сам султан, відвідавши Ейюб, це невеличке приміське сільце, сказав: «Коли б не було на світі султанського сералю, то я волів би жити в Ейюбі».
Він зійшов зі сходів, легко сів у сідло і спрямував коня до пристані. Почет рушив за ним.
На галері було піднято знамено великого візира. По парадному трапові Кара-Мустафа піднявся на палубу. Корабельний ага відсалютував йому шаблею.
В ту ж мить галера відчалила від берега. Пропливла Золотим Рогом, і обігнувши майже все місто і випливши в Мармурове море, взяла курс до султанського мобейну.
Тут великого візира вже ждали члени дивану — візирі, а також придворні, про посади і роль яких навіть він сам мав туманну уяву. Споконвіку були вони, і без них, здавалося, не міг обійтися жоден султан.
Весь цей натовп посунув слідом за великим візиром до палацу падишаха і поволі танув, розчиняючись у ще більших натовпах придворних, котрі очікували виходу султана, і в трьох дворах, і в численних приміщеннях сералю.
Нарешті всі десь позникали, і Кара-Мустафа лишився у великій тронній залі сам. Якусь хвилину постояв, а потім поволі попростував до високих позолочених дверей, обабіч яких на чатах стояли два чорнолиці велетні-нубійці.
В ту ж мить крізь відчинені вікна з двору долинули протяжні співи ріжків. Ударив тулумбас.
Позолочені двері розчинились — і до зали увійшов султан Магомет. Його супроводжував тільки один придворний — головний євнух.
Кара-Мустафа мовчки вклонився і, швидко випроставшись, очолив цю невеличку процесію.
Перед ними безшумно розчинялися двері. Сторожа брала на караул. Коли проходили анфіладою кімнат, до них приєдналися: шейх-уль-іслам, візирі, радники, паші, чауші. Незабаром сотні придворних уже супроводили «намісника бога на землі».
У третьому дворі сералю султанові підвели білосніжного кра-сеня коня. Кілька найближчих яничарів миттю кинулися наперед, зігнули спини, утворивши живі сходи. Султан зійшов по них і сів у сідло.
Знову пролунав грім барабанів. Відчинилися ворота другого й першого двору — і процесія рушила. Заспівали зурни, флейти, ріжки. Загримкотіли тулумбаси. З тисяч горлянок вирвався крик: «Уй я уй!»
Першими з воріт Топ-капу вийшли чотириста яничарів при повному озброєнні, у красивих парадних шапках.
Тисячні натовпи, що запрудили вулиці й майдани, розступилися перед ними, утворюючи широкий прохід. Рослі дужі яничари, не церемонячись, розштовхували тих, хто забарився і вчасно не відійшов убік, або давали міцного тумака межи плечі — аж ті летіли сторчака. Однак потерпілі не ображалися, а, підхопившись, знову витріщалися на пишне, строкате й бучне видовище.
Яничари з охоронних орт хизувалися дорогим одягом, барвистими шовковими поясами, різномасною, але теж дорогою зброєю і відрізнялися один від одного шапками. У одних вони були з білого сукна без ніяких прикрас, у других — жовті у третіх — сині, прикрашені сріблом, у четвертих — прикрашені золотом або самоцвітами, що грали проти сонця всіма барвами веселки.
За яничарами вийшов загін охоронців-силачів. Потім виїхали яйабаші — кінні охоронці, в срібних касках, на яких тріпотіли золототкані плюмажі. В руках вони тримали напоготові луки й стріли.
За яйабашами з'явилися пишно вдягнуті, у височенних долбандах чауші та чаушбаші. їхні баскі коні були покриті парчевими попонами, уздечки сяяли позолотою, а сідла — сріблом.
Не встигли стамбульські обивателі подивуватися такому багатству, як виступили люті на вигляд скороходи-пайєки, до пояса голі, мускулисті, з шаблями і ятаганами наголо, ладні накинутись на ворогів падишаха, мов голодні собаки. На головах у них відливали сріблом і позолотою круглі, мов корони, шоломи.
А вже потім з'явилися стамбульські вельможі — аги й заїми паші, два кази-аскери, муфтії. На тонконогих арабських скакунах гордо сиділи візир!
На деякій відстані від них ішов пішки — так велів звичай і придворний етикет — великий візир Кара-Мустафа.
За ним їхав падишах.
Чудовий білий кінь, розпустивши пишного хвоста, ледве торкався копитами землі. Його сідло, чапрак і вся збруя ряхтіли щирим золотом, перлами й самоцвітами.
Осліплені цим багатством, вигукуючи «уй я уй», люди не могли відірвати очей від коня, що ніс на собі «тінь бога на землі» «падишаха всесвіту».
Султан Магомет Четвертий, сорокарічний, злегка обважнілий чоловік з м'яким невиразним обличчям, сидів на коні звично, як природжений наїзник, — недарма він мав пристрасть до верхової їзди і полювання. Одяг на ньому був такий розкішний і так густо всіяний золотом, перлами та самоцвітами, що, здавалося, то не одяг, а саме сонце. Особливу увагу привертав до себе султанський долбанд з двома плюмажами, усіяний безліччю коштовних камінців, кожен з яких був вартий цілого маєтку.
Зразу за султаном їхали два бородаті богатирі з шаблями при поясах, ятаганами, луками і сагайдаками, з яких виглядали пучки стріл. Кожен з них держав напоготові важкий боздуган з блискучими крицевими гостряками. Позаду йшли державні казнадари і головний євнух.
До самої мечеті Сулейманіє, де султан, зійшовши з коня, вклонився пам'яті своїх попередників, падишахів минулих епох, та до Ая Софії, де було відправлено сер халіфа — султанський намаз, хвилювалося неоглядне людське море. В міру наближення султана тисячні натовпи з вигуками «уй я уй» падали на коліна, а потім схоплювалися і сунули слідом за кортежем, топчучи тих, хто мав необачність спіткнутись і опинитися під ногами...
Після намазу, коли, повернувшись до сералю, султан зійшов з коня і зник у покоях мобейну, його величезний почет хутко розтанув. Яничари розійшлися по своїх сейбанах, придворні вельможі роз'їхалися по домівках, а прості городяни, натішившись блискучим видовищем, заклопотано брели вулицями міста, повертаючись до буденних справ.
З найвищих сановників у палаці залишилися тільки найближчі до султана люди — головний євнух та великий візир.
Кара-Мустафа, поволі походжаючи вздовж вікон, попід крислатими пальмами, що були окрасою великої зали, злився. Ще б пакі Султан не прийняв його відразу, а звелів почекати, поки він трохи спочине. Іншим разом великий візир не чекав би і поїхав би в Ейюб спочивати теж, але дві справи були такі нагальні, що відкладати на завтра він ніяк не міг.
З години на годину, як повідомив нарочний, має прибути з Немирова яничарський загін. Він привезе гетьмана Юрія Хмельницького і його казну. Султан уже дав згоду на усунення його від влади на Україні, а тепер треба домогтися, щоб дозволив стратити або кинути у страшні каземати Єди Куле. Тоді можна було б безперешкодно привласнити його багатства.
І по-друге, з Дунаю, від будського паші Ібрагіма, прибув посланець, який привіз нові повідомлення з Відня. Задумавши війну з Австрією, Порта давно пильно стежила за кожним кроком віденського двора. Ці останні важливі вісті теж треба негайно довести до відома падишаха. Тому так нетерпеливилося великому візирові.
Коли маленька стрілка великих золочених дзигарів, що стояли в кутку зали на високому, теж із позолоченими ніжками столикові, двічі обійшла коло, він рушив до султанських покоїв. Назустріч підвівся головний євнух, котрий, мов вірний пес, пантрував біля «порога щастя».
— Пора! — коротко кинув Кара-Мустафа.
— Я спитаю дозволу, бейефенді, — вклонився той і зник за дверима.
Через якийсь час він повернувся і, оголосивши, що падишах дав згоду вислухати великого візира, ще з нижчим поклоном впустив Кара-Мустафу до султанської опочивальні.
Це була велика розкішна кімната. Султан напівлежав на широкій, гаптованій по боках сріблом отоманці, а на килимі, біля його ніг, сиділа молода красива одаліска, грала на лютні і тихо наспівувала італійську пісеньку.
Кара-Мустафа низько вклонився.
Одаліска миттю урвала спів, опустила на обличчя серпанок і зникла в бічних дверях. Головний євнух вийшов теж.
Султан підвівся. На його розповнілому, випещеному обличчі промайнув вираз удаваного невдоволення й досади.
— Великі візирі, мабуть, придумані аллахом для того, щоб султани не мали спокійного життя, — сказав він капризно. — Ти налякав цю маленьку італійську пташину, і вона втекла...
Кара-Мустафа вклонився ще раз.
— Я визнаю свою провину, мій володарю, але, на жаль, і в намісників бога на землі є обов'язки, хоча, не приховаю цього, їх значно менше, ніж у великих візирів... І ці обов'язки змушують мене турбувати мого падишаха навіть у святу п'ятницю.
Султан на знак згоди кивнув головою.
— Ну, гаразд, гаразд... Розповідай, що трапилося!
— Мій повелителю, — почав тихо Кара-Мустафа, — після переможної війни проти урусів...
— Ця перемога дуже дорого нам коштувала, — похмуро кинув султан. — Хай у майбутньому оберігає нас аллах від таких перемог!
Кара-Мустафі не сподобалися ці слова султана, але він зробив вигляд, що не чув їх, і знову повторив те, що сказав щойно. Тільки тепер у його голосі почулися металеві нотки, які він іноді дозволяв собі в розмові з султаном, коли якимось підсвідомим чуттям відчував, що той перебуває в стані душевної млявості і не розгнівається на нього.
— Мін повелителю, після нашої перемоги на півночі ми відразу ж почали готуватися до війни на заході... Зараз настав час приймати рішення. Від паші Ібрагіма є донесення. Наші вивідачі в Австрії сповіщають, що віденський двір теж не дрімає... Імператор Леопольд з благословення папи Інокентія направив послів у Варшаву до .короля Яна Собеського, щоб домовитися про союз...
— Що? Вони таки хочуть підписати договір?
— Так. До них приєднуються німецькі курфюрсти.
Магомет схопився з отоманки. Повідомлення схвилювало його.
— Ми висічемо їх упень! — вигукнув він. — Ми запроторимо їх усіх на галери! Адже у Собеського немає й десяти тисяч війська!?
— Однак подейкують, що він зобов'язується виставити сорок тисяч.
— Хотів би я побачити ті сорок тисяч! Звідки їх візьме? Казна ж у нього порожня.
— Зате у папи багато золота... Дасть Ватікан!
— Гм, ти маєш рацію... Скільки ж війська може нашкребти той нікчема Леопольд?
— Леопольд нібито обіцяє майбутнім союзникам виставити проти нас, як доносять вивідачі, шістдесят тисяч... Ну, а коли реально, то, я думаю, тисяч сорок...
— А курфюрсти?
— Ті приведуть тисяч двадцять... Найбільше — тридцять...
— Ну, що ж — тоді кинемо під Відень удвічі більше! — запально, мов юнак, вигукнув Магомет. — І я сам поведу це військо — зітру на порох Австрію і Ляхистан! Знищу мерзенних гяурів...
Останні слова султан вимовив уже без пафосу, мляво, і Кара-Мустафа ледь помітно усміхнувся в бороду, бо знав, що цієї запальності падишахові вистачить ненадовго.
— Ми повинні розбити їх, перш ніж вони об'єднаються, мій повелителю, — шанобливо, але твердо сказав великий візир. — Я вже послав Ібрагіму-паші наказ зробити все, щоб перетягти на наш бік Текелі...
— Правильно зробив.
— І стягую війська до столиці, щоб, коли потрібно буде най яснішому падишахові, міг двинути їх на ворога. Цими днями зберемо диван — приймемо остаточне рішення.
— І це добре... Що ще? Кара-Мустафа понизив голос.
— Мій великий повелителю, свічадо божественної мудрості, той гяур, гетьман Юрій Іхмельніскі, як я уже доповідав, виявився людиною, недостойною високої ласки...
— Що він ще там накоїв?
— Вірні люди доповіли, що його шуряк полковник Яненченко знаходиться зараз у Ляхистані і веде якісь таємні переговори з гетьманом Яблоновським, а може, і з самим королем. Підозрюю, що переговори з нашими ворогами поза нашою спиною — це...
Кара-Мустафа зробив паузу. Та султана вже охопив гнів.
— Гяур! Собака! Смерть для нього — не найтяжче покарання!
— Так, славний повелителю трьох суходолів... І я звелів схопити негідника. Накажете повісити? Султан задумався.
— Повісити?.. Гм, це зробити неважко... Але для чого поспішати? Ні, краще відпровадь його в Єди Куле — в каземат! — Він трохи помовчав. — А хто ж тепер правитиме Україною?
Кара-Мустафа хитро примружився.
— Ми зробили хід конем... Як у шахах, мій повелителю...
— Як саме?
— Я наказав господареві Молдови Дуці купити у нас той об-ширний і благодатний край, і йому не залишалося нічого іншого, як розчинити свої скрині, що тріщать від золота. Отже, ми маємо гроші для нового походу і покриємо ними значну частину витрат на війну...
— Це ти зробив мудро... Ха-ха-ха! Так потрусити кишені того старого скупердяги! Ха-ха-ха! — зареготав султан. — Як це тобі спало на думку?
— Коли державна казна порожня, то мимоволі станеш спритним і хитрим, мов сам шайтан.
 
Наші Друзі: Новини Львова