Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 173232
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
На стукіт піднялося оглядове віконце і чийсь, як здалося князеві, знайомий голос
запитав:
— Хто?
— Ігор, князь Сіверський.
За віконцем хтось радісно скрикнув. Грюкнув засув — і важкі дубові ворота,
обковані залізними шпугами, розчинилися. З них вибіг Ждан.
— Княже! — і притиснувся щокою до Ігоревого коліна. — Який я радий бачити тебе
при доброму здоров'ї!
Ігор обережно, щоб не зашкодити хворій нозі, зійшов з коня і, на подив усьому
почетові, міцно обняв колишнього свого конюшого.
— Ждане! Ти? Тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так і знав!.. Ну що ж,
Славута — добра душа, і тобі з Любавою у нього буде непогано... Чи дома старий?
Веди мене до нього хутчій!
Та Славута, почувши на подвір'ї шум, уже поспішав сам. Сходячи з високого ґанку,
якийсь час пильно приглядався у сутінках до приїжджих, потім раптом охнув і
простягнув руки для обіймів.
— Княже! Ігорю! Сину мій! Живий! У Києві! От радість несподівана.
Злегка накульгуючи на пошкоджену ногу, Ігор кинувся до нього.
— Славуто! Учителю дорогий!
Вони обнялися, розчулені.
— Ти таки прибув сюди! Це добре!
— Прибув... З поклоном до князів, — з гіркотою в голосі тихо промовив Ігор.
— І це добре!.. Казав колись віщий Боян: "Тяжко тобі, голово, без пліч, зле
тобі, тіло, без голови!" Це треба розуміти так: Києву одному, без своїх пліч —
Сіверської землі та Волинської — не вистояти супроти ворогів, що напирають зі
степу, а тілу, тобто Русі, без голови, без Києва, без великого князя київського
теж не втриматися! Тож добре, що ти, княже, у важкий для себе час приїхав сюди.
— Славута взяв Ігоря під руку, завів до хоромини, посадив за стіл. — Святослав
незабаром збирає князівський снем, щоб спільними силами рятувати Русь від
кочовиків. Ти вчасно нагодився... Бо зле Руській землі без Ігоря.
Ігор важко зітхнув.
— Який же я був нерозумний, учителю, що не послухався тебе!.. Скільки разів
давав ти слушні, як тепер мені стало ясно, поради, а я... Е-е, та що говорити! Є
каяття, та нема вороття!.. От мушу йти з поклоном до Святослава та Рюрика, щоб
дали військову силу для захисту Посем'я, грошей — для . викупу полонеників,
зброї — для оснащення і спорядження нового війська. Бо який я князь без війська?
А війська без зброї не поставиш! Людей зберу, та чого вони варті без мечів,
луків, списів та іншого військового обладунку!.. За цим приїхав! Що великі князі
скажуть на це? Як гадаєш?
Славута відповісти не встиг. Розчинилися двері — і молодий служник вніс на
великій дерев'яній мисі вечерю: м'яса тушкованого та судака вареного, хліба з
тмином та пирогів з капустою, куманець солодкої сити медяної, жбан холодного
сирівцю. Поставивши все це на стіл, простелив князеві і бояринові на коліна
вишиті рушники, щоб витирати руки, і зник так же тихо й непомітно, як і зайшов.
Розмова на якийсь час припинилася. Славута наповнив келихи ситою і проникливе, з
любов'ю глянув на гостя.
— Ти живий, княже, і на волі, а це найголовніше... За твоє здоров'я!
— Дякую, вчителю. І за твоє здорові! Вони заходилися біля смаженини та смачного
дніпровського судака. А коли перше, найсильніше почуття голоду втамували,
Славута відклав ложку
— На твоє запитання, Ігорю, відповісти мені нелегко. Бо хто відає, на яку ногу
завтра встане Святослав або Рюрик?.. Однак, я гадаю, ні в одного, ні в другого
немає підстав відмовити тобі у допомозі. Допомагаючи тобі, вони захищатимуть і
свої володіння, і всю Русь. Та й я докину слово за тебе... До речі, Святослав
уже ділом допоміг тобі — послав на Посем'я своїх синів, і ті витурили звідти
Кзу! Допоможе й зараз. Війська дасть, а може, і грошей... А от про зброю — не
знаю. Навряд. Зброя — то найбільше, многоцінне багатство князівське. А тобі ж ЇЇ
немало треба!
По Ігоревому обличчю промайнула тінь.
— Немало... Адже вся моя зброя в руках кочовиків...
— Скільки ж?
— Щоб заново озброїти таке військо, яке я вів до Дону великого, потрібно вісім
тисяч мечів, луків, списів, щитів, ножів, сідел... А ще ж одяг, взуття...
— От бачиш!.. Думаю, ні Святослав, ні Рюрик не дадуть тобі і десятої частини
того, що ти попросиш у них...
— Що ж мені робити? — в Ігоревому голосі забринів відчай.
Славута поклав теплі долоні на міцно стиснуті князеві кулаки.
— Вихід є!
— Який?
— Треба поклонитися не тільки великим князям, а й київському купецтву! Воно
постачить тобі і зброю, і одяг, і взуття для цілої дружини!
— Київське купецтво! — розчаровано вигукнув Ігор. — Та воно й слухати мене не
захоче! Купцям потрібне золото, срібло! А де я його візьму? Після того, як я
викуплю з неволі брата, племінника, сина, воїв своїх, я жебраком піду по Русі!
— Якщо розумно повести діло, то зброю тобі постачать у борг.
— У борг? Це зневага для мене!
Ти гордий, Ігорю. А коли подумати, то нічого зневажливого в цьому немає...
Святослав не раз користувався купецькими позичками. Рюрик теж.
— Ну, гаразд, згоден... Та як це зробити? Не стану ж я переступати поріг кожного
купецького дому!
— І не треба. Поклонишся Пирогощій богоматері!
Ігор спантеличено закліпав очима.
— Не розумію.
— Що ж тут розуміти! Адже ти маєш намір відвідати хоч один київський храм...
Хіба не так?
— Звичайно. Я хочу побувати або в Софії, або в Кирилівській церкві, де похований
мій старий – великий князь Всеволод...
— Ну, так от, побуваєш на Подолі, в Пирогощій церкві.
— В Пирогощій? Але ж це зовсім невеликий, незначний, нічим не примітний храм! —
вигукнув здивований Ігор.
— Ну й що? Зате це храм київського купецтва! Там ти зустрінешся з найбагатшими
людьми Києва і потолкуєш з ними... Я теж поговорю, Самуїл замовить слово — от,
дивись, і буде діло!
Ігор задумався.
— Невже це можливо?
— Це єдиний шлях до купецької казни, — упевнено відповів Славута. — І ним ти
повинен скористатися! А щоб тобі поталанило на цьому шляху, ми вихилимо ще по
одному келишку...
— Тільки не сити, — заперечив Ігор. — З дороги хочеться сирівцю. Кияни уміють
його готувати.
Довго ще сиділи вони удвох за столом, згадували давноминуле, якого обидва були
учасниками або свідками. Згадували і те, що зовсім недавно відшумувало кривавим
вином у степу Половецькому, на берегах бистрої Каяли... Ігор повідав про життя в
полоні, про Овлура[76], про свої вагання — тікати чи не тікати, про втечу і ті
жахливі плюндрування, яких завдав Кза Посем'ю.
— Каюся, винен, один я винен, що так трапилося, — зізнався зрештою князь. — Та
лихо стало спільним, І зараджувати йому треба гуртом, бо одному мені незмога!
Коли проспівали перші півні, вони встали з-за столу, і Славута провів Ігоря на
спочинок.
— Спи, княже, спи спокійно, бо завтра нелегкий день — зустріч з великими
князями!
А сам узяв свічку, пройшов у свою хоромину-бібліотеку і сів на твердий
дерев'яний стілець з високою різьбленою спинкою. Довго сидів замислений,
заглиблений у потаємні думи, у якусь свою гризоту, що, мов шашіль, точила серце
І душу і не давала ні спочинку, ні спокою. Потім дістав пісні Бояна, потримав
книжку в руках, ніби зважував, яка в ній вага, полистав, хоча знав там кожне
слово напам'ять, врешті рішуче відсунув набік, поклав перед собою чистий аркуш
пергаменту, розгладив його рукою і вмокнув біле гусяче перо в каламар.
Зітхнув:
— Ну, великий Бояне, допоможи мені. Ти ж зумів, віщий!
Потріскувала і миготіла у бронзовому підсвічнику воскова свічка, тихо озивався у
 
Наші Друзі: Новини Львова