Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 173157
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
крок не збочує з неї, щоб не заблудитися в цьому нічному пралісі.
Ранок зустрів їх сивими туманами та рясними холодними росами. Тумани — на
радість: приховують від стороннього ока. Роси — зрадливі: пройдеш по них — і
залишається після тебе широкий, добре помітний слід. До того ж від роси всі
мокрі по самі вуха. Одяг хоч викручуй! Вода з нього аж хлюпотить. Усі закоцюбли,
посиніли. На обличчях повиступали сироти.
— Оц-це красені, х-хай йому г-грець! — зацокотів зубами Янь, не втримавшись, щоб
не покепкувати. — Н-на-че к-кури після д-дощу!
Коли сонце підбилося вище, зігрілися, обсохли. Зате стомилися, зголодніли —
заледве переставляли ноги. А Рагуїл зовсім пристав — плентався позаду.
— Овлуре, ти б розсупонив свою торбину! — не витримав Янь. — Їсти хочеться, аж
душа болить! Його підтримав Ігор.
— А й справді, пора перепочити.
Овлур оглянувся. Обережно, щоб не залишити після себе слідів, повернув убік від
стежки, до великого лапатого куща верболозу, що ріс посеред галявини, і шуснув
під його віття.
— Сюди!
Тут було сонячно, тепло і тихо. Лише гув волохатий джміль, перелітаючи з квітки
на квітку, та десь тонко цівінькала синиця:
— Цівінь! Цівінь!
Всі миттю попадали в траву. Овлур скинув з-за плеча торбину, дістав кожному по
шматку цупкої в'яленої яловичини, і всі мовчки накинулися на смачне солонувате
м'ясо.
А потім один по одному поснули — прямо на сонці. Спали до самого вечора.
Прокинулися від недалекого кінського тупоту. Янь скочив на ноги, та Ігор устиг
схопити його за рукав.
— Тс-с-с! Без шуму! Щоб і листочок не сколихнувся!
Вони обережно розсунули віття.
З лісу на галявину виїхало п'ятеро вершників. Зупинилися, розглядаючи все
довкола.
— Це люди хана Кзи, — шепнув Овлур. — Я знаю їх... Старий — то батир Байток,
позаду — його виводок: син та внуки. Без сумніву, їдуть по нашому сліду...
— Що ж робити? — спитав Янь.
Якщо повернуть у наш бік, будемо стріляти! відповів Ігор. — Їх п'ятеро — і нас
п'ятеро... Я беру на себе переднього... Та цільтеся добре, щоб жодного не
випустити живцем!
Тонкі стріли з залізними наконечниками миттю видобуті зі шкіряних сагайдаків і
покладені на тугі тятиви луків. Один порух — і полетять у груди переслідувачам.
Та Ігор застережливо підняв палець.
— Не стріляти поки що!
Половці тим часом збилися в гурт і про щось тихо сперечалися, збуджено
розмахували руками. На жаль, жодне слово не долітало до слуху втікачів. Однак,
судячи по жестах, все ж можна було здогадатися, що Байток наполягав обшукати
навколишні кущі, а його син та онуки пропонували їхати далі.
Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати з половцями у відкритий
бій Ігореві не хотілося. Хоча сили обох сторін рівні, загальна перевага на боці
переслідувачів, — вони знаходилися на своїй землі і до них кожної хвилини могла
прибути підмога. А хто ж допоможе русичам? До того ж найлегше поранення одного з
них ускладнить становище всіх.
Ігор завмер. Його супутники теж не поворухнулися. Кожному ясно: там, на
галявині, зараз вирішується їхня доля. Рушать половці далі — вони врятовані,
кинуться нишпорити по кущах — хтозна, чим це закінчиться для втікачів.
Врешті Байток з досадою махнув рукою і різко вигукнув:
— Вперед!
Приострожені коні важко вдарили копитами об землю і швидко понесли верхівців на
протилежний бік галявини, у густий зелений ліс.
Ігор полегшено зітхнув.
— Ми врятовані! На цей раз неволя або й смерть обійшли нас стороною! Тепер по
стежці нам ходу нема — будемо йти манівцями, щонайгустішими заростями, щоб не
запримітив жоден собака...

5
Ця зустріч з Байтоком, що закінчилася для втікачів щасливо, застерегла їх від
багатьох подальших небезпек. Тепер вони звернули зі стежки і вибирали найглухіші
місця, продиралися крізь непролазні хащі, прибережні очерети та бур'яни,
перебродили численні струмки, зарічки, притоки Дінця, купалися в холодних росах,
мокли під дощами, обсихали на сонці, — і знову йшли, приглядаючись пильно до
всього: чи не видно кочовиків, чи не загрожує їм небезпека?
Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбільшій гущавині з віття, трави чи моху
мостили кубло і лягали щільно, один побіля одного, щоб зігрітися. Стомлені,
голодні, миттю поринали в важкий тривожний сон,'а як тільки на сході піднімався
край неба і розбурхане птаство заводило свої ранкові співи, схоплювалися і,
дрижачи від холоду, рушали далі.
І знову йшли невпинно, силоміць продираючись крізь непроглядні хащі верболозів,
вільшняків, ліщини та очеретів, зарослих травою, бур'янами, колючою ожиною та
дерезою, шипшиною та глодом, переплетених дрібнолистою берізкою, хмелем,
заснованих павутинням. Рвали на собі одяг, розбивали взуття, дряпали до крові
обличчя, руки, спотикалися, падали і знову йшли і йшли — все на захід, на захід,
до рідної землі.
На п'ятий день, надвечір, перепливли Оскол, а наступного дня — Сальницю. Знайомі
місця! Ще зовсім недавно проїздили вони тут на конях, зі зброєю в руках,
сповнені надій на перемогу... А нині, зарослі, голодні, пробираються тайкома, як
загнані звірі, боячись зустрічі навіть з поодинокими чабанами.
Ігор брів мовчки, понуро. Ні голод, ні спека, ні холод, ні інші злигодні цього
важкого шляху не гнітили його так, як спогади про цей нещасливий похід, про
страшну поразку, про втрату війська і всієї зброї, про те, що ціле крило Руської
землі — Сіверщина — лишилося оголене, без захисту військового.
За Сальницею почав допікати голод. Овлурова торбина спорожніла — їсти було
нічого. Всі чалапали цілий день важко, похмуро. Нетерпеливий Янь нишпорив попід
кущами — чи не зачервоніє де суниця, чи не визирне
з трави сироїжка? Та пошуки його були марні. І суниці, і сироїжки траплялися
нечасто.
Де ж знайти поживу?
— Треба щось уполювати, — сказав Ігор. — Звернемо до Дінця — там, на зарічках та
озерах, страх скільки птаства!
Вони звернули вбік і незабаром опинилися на березі озера. З-за густих заростів
очерету, куги та верболозу доносилися пташині голоси: качине крякання, гусяче
ґелґотання та ячання лебедів.
Ігор зняв з-за плеча лука, дістав стрілу. Його супутники зробили те ж саме.
Потім тихо розсунули очерет, виглянули на плесо — і завмерли: перед ними вирував
справжній пташиний базар! Поодинці і парами спокійно, гордовито плавали поважні
білосніжні лебеді, хлюпосталися, пірнали у воду сірі гуси, шниряли поміж ними
вертляві качки...
Янь аж очі пустив під лоба, ковтнув слину. Яке багатство!
Одночасно звелися вгору п'ять луків, тонко задзвеніли тятиви з висушених бичачих
жил, блискавично вилетіли з очеретів тонкі половецькі стріли — і п'ять ситих
птахів, тужливо зойкнувши на все озеро, затріпотіли крильми, болісно склали на
воду свої гнучкі шиї.
Наполохане птаство з криком і фуркотом враз піднялося вгору і злякано сипонуло
врозтіч.
— Хлопці, у воду! — радісно усміхнувся Ігор. — Дістаньте здобич!
Янь, Ждан і Овлур швидко роздяглися і, пробираючи руками ряску і латаття,
побрели на глибину. Притягнули підстрелених птахів на сухе, склали перед князем.
— Ось! — вигукнув Янь, нібито він сам роздобув усю цю дичину. — Скільки м'ясива!
Здобич справді була така, якої ніхто й не сподівався, — три лебеді, гусак і
селезень.
Відразу ж заходилися готувати вечерю.

6
Одинадцять днів і ночей пробиралися втікачі до города Дінця, що стояв на самому
краю Руської землі, на межі з полем Половецьким. Перепливали ріки, продиралися
 
Наші Друзі: Новини Львова