Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 168761
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Гадаю, треба покарати Кончака. Занадто зазнався, загордився він... Треба
провчити його та й інших ханів заодно, бо вже знесли все Посулля, а незабаром і
до Києва доберуться. Князь Володимир скаржиться, що зовсім знелюдніла
Переяславська україна і люд зубожів...
— Справді, йому найбільше дістається від половців.
— Гадаю, треба негайно збирати князів і рушати в похід, — твердо сказав
Святослав.
— Я теж такої думки.
— От і гаразд. Тоді закличемо князів Ярослава, Ігоря, Всеволода Трубчевського,
Святослава Рильського і, поки не розтали сніги, вдаримо на поганих!
— Я буду готовий через три дні, — погодився Рюрик. Святослав повернувся до
Самуїла і Ждана.
— Дякую тобі, Самуїле, і твоєму молодому супутникові за таку важливу звістку. Не
раз ти прислужувався мені і всій Руській землі — попереджував про напади,
викуповував полонеників, був моїми очима і вухами в далекій Половецькій землі.
За те я завжди був вдячний тобі, а нині відшкодую твої збитки. Та й не обминемо
ми з князем Рюриком нашою милістю і твого друга...
— Ждана, — підказав Самуїл.
— Якщо Ждан захоче залишитися в Києві, то я візьму його до своєї дружини — він
кмітливий хлопець і з нього вийде сміливий воїн. А якщо не захоче...
— Я хотів би повернутися в Сіверську землю, — вклонився юнак.
— Похвально, що ти так любиш нашу Сіверщину... Я теж севрюк... Тоді я попрошу
князя Ігоря, щоб узяв тебе на службу, йому потрібні, як і мені, гарні сміливці.
— Дякую, княже.
А тепер, якщо бажаєте скуштувати князівські учти, прошу в гридницю, будете моїми
гостями. Славуто, проведи їх!
Самуїл і Ждан схилилися в поклоні.

4
Гридниця, велика мурована зала, прибудована до князівського палацу, вже гула від
багатьох людських голосів. За довгими, в три ряди, столами сиділи бояри з
бояринями, духовні особи, воєводи з жонами, значні княжі мужі та гридні.
Славута посадив Самуїла та Ждана в кінці столу.
— Кузьмище, — звернувся він до патлатого немолодого гридня, — приглянь за моїми
хлопцями. Щоб у них і тарелі не порожні були і щоб не скучали вони тут! Бо ж я
маю бути біля князів...
— Боярине! — загув, як у бочку, старий гридень. — З Кузьмищем не пропадуть —
буде і в розі, буде і в блюді! Та й Стоян мені допоможе в цьому! — І він
штовхнув ліктем свого молодого сусіду. — Так що йди, боярине, і не турбуйся! Все
буде гаразд!
Тим часом стольники і чашники закінчили носити
страви, стали з рушниками за спинами гостей. Шум щодалі посилювався — наближався
час трапези.
І раптом усі замовкли. До гридниці ввійшли князі та княгині з сім'ями.
Гості встали, схилили в поклоні голови і так стояли, аж поки ті не всілися на
свої місця, на підвищенні, за поперечним столом.
— Братіє і дружино, — сказав Святослав, — сьогодні будемо веселитися, бо є тому
причина — іменини нашої княгині Марії Васильківни. Побажаємо їй доброго здоров'я
і радощів!.. А завтра затрубимо похід проти безбожного Кончака, який щойно
сплюндрував Посулля, як мені розповіли очевидці. Щоб не збирати вас кожного
зосібна, ось мій наказ нині: завтра починайте готуватися до походу!
В гридниці всі загули. Новина була важлива. Зібралися на трапезу, а виходить —
на війну! Та ще яку — зима, сніг, бездоріжжя!..
Князь Святослав перечекав якусь хвилину, потім підняв срібний, з двома золотими
ободками, кубок.
— Братіє і дружино! Про похід у нас буде ще час поговорити. А зараз побажаємо
княгині Марії Васильківні доброго здравія і многії літа.
Всі встали. Гридниця здригнулася від криків, заколихалося полум’я свічок.
— Многії літа!
— Здоров’я князю і княгині!
Побажання були цілком щирі. Зголоднілі бояри і гридні відразу накинулися на
смажену оленину, напої, ведмежатину та свинину, а потім почали прикладатися до
холодців з курятини, яловичини та риби. Розчервонілися лиця, посилився гамір,
хтось затягнув пісню. Але на нього шикнули, мовляв, пам'ятай, за чиїм столом
сидиш.
Кожному хотілося привітати княгиню, сказати приємне слово. Здравиці лунали то в
одному кінці гридниці, то в другому.
Від князівського столу раптом долинув тихий, мелодійний передзвін струн, а потім
до нього прилучився гарний, задушевний голос:
Ой то не буря соколів занесла через поля широкії,
не зграї галок летять до Дону великого...
Всі замовкли.
Ждан витягнув шию — хто співає? І побачив — Славута. Боярин Славута! Перед ним
гуслі — гудуть, не вгавають, пальці літають по струнах, як птахи, голова
закинута назад, сріблясті кучері обрамляють його високий лоб, а уста відкриті —
і з них випливає не звук і не слово, а якась незвичайна, якась магічна сила, що
залітає в душу, в самісіньке серце і бере його в солодкий полон. Співець співав
про похід руських воїнів на половців і про славну перемогу над ними...
Всі слухали, затаївши подих.
Вже затихли гуслі, вже розтанув під високою стелею голос, вже й сам співець
опустив плечі, склав хрест-навхрест руки на столі, ніби відпочивав після
нескінченно важкої дороги, а гридниця ще мовчить, ще панують у ній незбагненні
чари й німіють заворожені серця, і лише згодом вибухає одностайно і громово:
— Славута-а-а!.. Славута-а-а!..
— А-а-а!..
Слухачі плескали в долоні, бряжчали срібним посудом, грюкали мечами і, сповнені
захоплення, вимагали від співця все нових і нових пісень. Князь Святослав обняв
його за плечі, поцілувавши в голову, промовив:
— Дякую, друже мій, боярине мій, князю серця мойого! Дякую долі, що подружила
нас у дитинстві і провела, взявши за руки, через ціле життя! Я люблю твій спів,
люблю пісні славетного Бояна, які ти так гарно співаєш, а ще більше люблю твої
пісні, бо рівного тобі не було й не буде! Заспівай мені, друже боярине, пісню
про місяця-князя, яку ти співав мені, гай-гай, сорок літ тому!
— Князю мій, — підвівся Славута, — ти бачиш, я теж плачу, плачу від радості, що
і в шістдесят літ ми з тобою не втратили дитячої і юнацької дружби, плачу від
щастя, бо хіба це не щастя — бачити свого князя і свою княгиню в такі літа
щасливими і при здоров'ї? Хіба це не щастя — бачити свого князя великим князем
київським і мріяти разом з ним про величне майбутнє землі Руської, а не тільки
згадувати молоді літа? Із задоволенням проспіваю я ту пісню, яку склав тобі
тоді, коли ти вперше зустрів свою княгиню, коли ти був ще не сонцем, а лише
молодим місяцем.
Святослав сів на своє місце між Марією Васильківною та князем Рюриком, а Славута
відпив ковток сирівцю, щоб промочити горло, і кинув пальці на струни:
Ой місяцю-князю, чого зажурився,
чого засмутився?
Чи орда напала та полон забрала,
чи кінь притомився,
чи кінь притомився?
Орда не напала й полону не брала,
і кінь не стомився, —
я в чистому полі, у чистому полі
з дівчиною стрівся,
з дівчиною стрівся...
Співали всі. Співали про молодого місяця-князя, серце якого навік полонила
красна зоря-дівчина, про його тугу за вільним життям, про його молоді літа, що
безповоротно відлетіли білими лебедями за далекий небокрай.... Співали всі.
Князь з княгинею сиділи в голові столу, як лебідь з лебідкою, і, обоє сиві,
мовчки дивилися одне на одного, і сльози блищали на їхніх очах.
Я в чистому полі, у чистому полі
з дівчиною стрівся,
з дівчиною стрівся...
 
Наші Друзі: Новини Львова