Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 173243
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
робити — не затівати ж війну з Давидом, коли з Кончаком не закінчили! Не жаю, як
там брат мій Ярослав, — вирушив на Переяслав чи відсиджується за Десною, як він
це робив не один раз. Давид хоч до Трипілля приплив було, а Ярослав, мабуть, і з
місця не зрушив. — Він зітхнув і після недовгого роздуму наказав рішуче: —
Більше нам помочі ждати нізвідки, — нині переходимо Дніпро і вдаримо на Кончака!
Починайте переправу.
Того ж дня всі руські полки, а також чорт клобуки форсували Дніпро і рушили до
Переяслава, пройняті бажанням дати рішучий бій половцям.
Та Кончак не став випробовувати долю. Він хутко зняв облогу Переяслава і,
переобтяжений здобиччю та полоном, пішов до нижньої Сули, а звідти, ще раз
поплюндрувавши Посулля і вирізавши майже всіх мешканців города Римова, рушив
додому, в землю Половецьку...
Страшні були наслідки необдуманого, слабо і наспіх підготовленого окремішнього
походу князя Ігоря. Все його військо загинуло чи опинилося в полоні, самі князі
стали бранцями кочівників, Сіверська земля залишилася беззахисною, і значна
частина її — Посем'я — стала пусткою після нападу хана Кзи. Безвинно постраждала
Переяславська земля, витоптана і спалена ордами Кончака, а князь Володимир був
тяжко поранений.
Лише завдяки рішучим діям Святослава Київського, Рюрика Руського, Святославових
синів Олега та Володимира і особливо завдяки героїчній обороні переяславців на
чолі з Володимиром Глібовичем пощастило половців зупинити, а згодом відкинути за
межі Руської землі.
Та загроза нової навали, може, ще страшнішої, залишилася, і це почали розуміти
всі, кому була не байдужа доля батьківщини. Треба гадати, що, перебуваючи в
далекій половецькій неволі, почав це розуміти і князь Ігор.


РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
1
У левадах за Тором заливалися солов'ї, та Янь ні на хвилину, ні на мить не
затримався, щоб послухати їх чи пожартувати з джигітами-сторожами, як він робив
це щовечора, а відразу шуснув у юрту. Ще з порога випалив:
— Княже, біда!
Свічка від його рвучкого руху заблимала і ледь не погасла.
Всі кинулися до нього.
— Що? Що сталося?
Янь озирнувся і перейшов на шепіт:
— Бачився я з Настею лише одну хвилину, бо повернувся з походу хан Туглій...
Переяслава половці не взяли, і Кончак, відступивши, обложив Римів і заходився
плюндрувати Посулля, а його, Туглія, відправив попереду, щоб повідомив родичів
про перемогу. Бранців, каже, Кончак тягне видимо-невидимо!.. Та не в цьому річ!
По дорозі Туглій зустрівся з ханом Кзою, що вертається з-під Путивля...
— Ну, і що там? — аж кинувся Ігор та Рагуїл. — Кажи!
Ждан помертвів. Перед очима зринула Вербівка — вся у вогні, у криках, у погромі
половецькому. Що там? Як там? Невже всі загинули?
Янь перевів подих.
— Кза Путивля теж не взяв, княже... Князь Святослав урятував — прислав із
дружинами синів, і ті погнали поганих... Але й не в цьому річ!
— А в чому ж? — зітхнув полегшено князь.
— Там загинули син і зять хана Кзи, і їх везуть додому, щоб поховати по
половецькому звичаю в рідній землі. І розлютований Кза нахваляється з уруських
голів насипати над ними могили, а передусім обезголовити наших князів... Пробач,
княже, за такі слова. Але я переказую те, що чув...
Звістка приголомшила всіх.
— Не може цього бути! — вигукнув Рагуїл. Та Ігор, пригадавши, як загинув у
гридниці Святославовій Коб'як, подумав, що таке цілком може бути.
— Від скаженого Кзи можна всього чекати, — тихо промовив він.
— Що ж робити? — спитав Ждан. — Що каже Настя?
— Настя радить негайно тікати... Поки не прибули Кза і Кончак... А їх чекають з
дня на день...
— Так треба тікати! — вигукнув Ждан. — Княже, треба тікати!
Ігор мовчав. У його очах застиг біль. Всі розуміли, що думає він зараз про
брата, про сина, про племінника. Та й про всіх своїх дружинників та воїв, що
опинилися через його нерозважливість у половецькій неволі!
— Княже, іншого виходу немає, — тихо промовив Рагуїл. — Тікати негайно!
Слушнішого часу не буде!
— Я хотів би переговорити з Кончаком...
— Що з ним говорити! — вигукнув Рагуїл. — Якщо Кза та інші хани наполяжуть, він
не порятує ні тебе, княже, ні твою братію, бо не захоче протиставити себе всьому
ханському курултаю! Для нього важливіше зберегти владу над Половецьким степом,
ніж непевну дружбу з сіверськими князями... Треба повідомити Овлура, щоб з
кіньми, зброєю та припасом харчів ждав за Тором в умовленому місці! Погоджуйся,
княже! Одне твоє слово — І простелиться дорога додому! Я згоден віддати за
Овлура свою доньку, якщо він допоможе врятуватися тобі, княже!
Ігор знову задумався, охопивши голову руками. Видно, нелегкі почуття бурхали в
його серці, бо обличчя йому спотворила болісна гримаса, а з грудей виривався
глухий стогін.
Врешті підвів очі.
— Гаразд. Скажіть Овлурові, щоб готував коней!
— Коня! Для одного тебе, княже. А ми залишимося, щоб приспати пильність сторожі!
— полегшено зітхнув Рагуїл.
Ні, коней! Тікатимемо разом! — рішуче заперечив Ігор. — Про інших бранців не
знаю — добереться до них Кза чи ні, а до вас, якщо ви залишитесь, добереться
обов'язково. Бо ж кожному буде ясно, що ви не могли не знати про мій намір
тікати. Отож хай Овлур готує п'ятеро коней — для нас і для себе. І завтра, як
добре стемніє, хай подасть знак

2
Наступного дня опівдні прибув Кончак. Що зчинилося в стійбищі! На радостях усі
вирядилися в свої найкращі вбрання. Різали баранів, бичків, коней — варили в
котлах м'ясо. Несли на високий пагорб над річкою, де жінки розстеляли барвисті
килими та ліжники для урочистого святкування перемоги над урусами, важкі бурдюки
з кумисом, вином, бузою.
Ні військо, ні полон, ні караван з награбованим добром ще не прибули — Кончак з
ханами та баями поспішив додому налегкоруч, та радощам кочовиків не було меж.
Шум, гам, крики, сміх не вгавали ні на хвилину. Сторожі-джигіти радувалися разом
зі всіма і теж готували багату вечерю з бузою та вином.
Надвечір стійбище завирувало: лунали співи, гриміли бубни, заливалися ріжки та
домри, галасували чорноголові дітваки.
Сторожа перепилася теж. Джигіти дудлили надміру і тепер розважалися, як хто вмів
і хотів. Одні пішли бродити по табору, інші, доросліші, гайнули до дівчат, а тих
кількох наймолодших, яких старші залишили стерегти полонених, Янь споїв зовсім —
усе частував і частував, тим більше що вина і бузи було вдосталь. Потім
віддалеки від юрти, на пригірку, затіяв ігрища: в челика, в довгої лози, в
половецьке перетягання поясами. Джигіти борюкалися, ганяли, мов лошаки,
реготали, аж поки зовсім не вибилися з сил. А коли стемніло, попадали на землю і
миттю поснули. Лише двоє лишилося на чатах, та й вони всілися побіля своїх
товаришів і клювали носами доти, аж поки не поснули.
І тоді за Тором пролунав свист. Раз і вдруге.
Овлур дає знати — пора!
Янь шуснув у юрту
— Тікаймо!
Всі перехрестилися.
— Ну, з богом! — промовив князь і, піднявши тильне полотнище намету, перший
пірнув у густу темряву безмісячної ночі.
За ним вилізли інші.
Поповзом добралися до очеретів, перебрели на той бік Тору. Овлур чекав їх з
кіньми у кущах, біля старої верби.
У стійбищі пригасали вогні, валували собаки, влягався гомін людських голосів.
— За мною! — шепнув Овлур. — У степ вийдемо пішки!
Поминувши верболіз і чагарі, втікачі скочили в сідла і щодуху помчали на північ,
 
Наші Друзі: Новини Львова