Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 173241
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Як це трапилося? — спитав нарешті. — Як же ви не вберегли мені сина, батири?
Байток і Суюм ще нижче опустили голови. Потім Байток тихо, крізь сльози
промовив:
— Ми всі були побіля нього, хане... Жоден спис і жодна шабля не могла його
дістати... Та дістала клята стріла — влучила ханові прямо в шию... Що ми могли
подіяти? Як порятувати?
Байток відкрив шовкову хустину, що покривала покійного, і Кза побачив на шиї,
нижче того місця, де нижня щелепа круто повертає вгору, невеличку рану. Якраз
там, де міститься жила життя і смерті. Стріла влучила прямо в неї, і смерть
наступила раптово, невідворотно, — разом з кров'ю, що цівкою бризнула з-під
гострого вістря, вилетіла з юнацького тіла і його молода душа...
Кза довго і безтямно дивився на ту невеличку круглу ранку, ніби ждав, що
станеться чудо і рану затягне живою плоттю. Та і на цей раз, як і з Костуком,
чуда не сталося: син не відгукнувся жодним словом, жодним порухом на гарячі
батькові мольби.
— Хане, що будемо робити? Тут поховаємо чи повеземо додому? — порушив мовчанку
Суют. Кза підвів голову, тихо відповів:
— Додому... Звичайно, додому... Я хочу поховати його на нашій землі, по звичаю
предків наших. Ми насиплемо над ним високу могилу і поставимо кам'яну
матір-прародительку, щоб довічно плакала над своїм сином... Там же поховаємо і
хана Костука...
— Далеко ж... А дні такі жаркі! Як довеземо?
— Пошукайте меду!.. У лісі видеріть, у бджіл, або у джигітів спитайте — вони
немало нахапали всякого добра в уруських коморах, то, може, у кого і мед
знайдеться!.. У меду й довеземо...
Мед знайшовся.
Обох покійників роздягли догола, розпороли животи, випотрошили тельбухи, а
натомість напхали полину, чебрецю' та звіробою і залили розтопленим на сонці
медом. Потім, змастивши густо ще й зовні, загорнули щільно в цупкі попони.
За весь цей час Кза не проронив жодного слова — тільки ще більше зчорнів на
лиці. А коли набальзамовані таким способом тіла ханів поклали на сідла і
прив'язали вірьовками попід кінськими черевами, раптом підняв угору руки і завив
на весь степ, як вовк, так страшно і болісно, що всім стало моторошно:
— У-у-у-у!.. У-у-у-уа-а! Сини мої, сини мої, а тепера гайда додому! І клянуся
небом, клянуся степом нашим Половецьким, я влаштую вам такий похорон, якого не
знав і не видів Дешт-і-Кипчак! І полетять з пліч голови урусів, а передусім —
голови князя Ігоря та його братії! І вимощу я вам з тих голів кривавий
надгробок, щоб довіку ви відчували, що ваша смерть відомщена!.. У-у-у-у!
У-у-у-у!
Потім він скочив у сідло і вдарив острогами коня.

4
Високі береги Дніпра від Трипілля до Києва у грізні, напружені дні кінця травня
і початку червня 1185 року були густо всіяні військовим людом. Дружини
Святослава і Рюрика, а також чорні клобуки зайняли всі переправи і були готові
грудьми зустріти Кончака на дальніх підступах до Києва.
Ярослав Чернігівський не приєднався до князів, але вже й не міг знехтувати
великою небезпекою, що нависла над Руссю. Він став зі своїми дружинами та
ковуями по Десні та Остру — на той випадок, коли б половці рушили на Чернігів.
Таким чином Київ і Чернігів не залишилися без захисту, і Кончак, знаючи про це
від своїх вивідачів і не маючи підтримки від хана Кзи, не ризикнув напасти на
них і обмежився грабуванням і руйнуванням Переяславської землі.
Великі князі київські прекрасно розуміли, що їхній обов'язок не тільки не
допустити ворога до Києва, а й допомогти Переяславу, бо ж із самої глибини
Володимирового серця вирвався розпачливий крик: "Се половці у мене! А поможіте
мі!" Та сил у них для рішучого наступу було недостатньо, тож залишилося
покладати надії на прихід Давида Ростиславовича, князя смоленського.
Давид приплив зі смолянами на човнах й отаборився у Трипіллі. Був він не в дусі.
Зело не в дусі. Гадав, що буде пишна зустріч, а його не зустрів ні Святослав, ні
брат Рюрик Ростиславович. І хоча Давид знав, що обидва великі князі не
бенкетують, не соколиними ловами займаються, а кожного дня ждуть нападу Кончака,
примхлива душа його перевернулася. Припливти з військом за сімсот верст і мати
таку шану? Щоб його, Рюриковича, зустрічав якийсь нечеса-воєвода?
Він хотів того ж дня підняти вітрила і рушити у зворотний бік. Але тут прискакав
від Святослава боярин Славута. Низько вклонився і передав два листи:
розпачливого від Володимира з проханням про негайну допомогу і суворо-ділового
від Святослава з наказом іти на Зарубинський брід і переправлятися на
переяславську сторону.
Давид спалахнув.
— Про це мови не було! Святослав закликав мене рятувати Київ, а тепер хоче
запроторити хтозна-куди!
— Не хтозна-куди, а лише до Переяслава, княже, — зауважив Славута. — Хіба не
однаково, де бити Кончака — під Переяславом чи на Дніпрі? Цим ми обороняємо і
Київ і Чернігів. Та й Смоленськ теж...
— Неоднаково! — гарячкував Давид. — Мої люди стомилися за таку далеку дорогу,
набили криваві мозолі на руках, день і ніч сидячи біля весел! Врешті, де ми
візьмемо коней? А піхтурою йти в степ смоляни не звикли!
Смоленські бояри підтримали князя:
— Ми пливли до Києва! Без коней у степ не підемо! Коли б тут була рать з
Кончаком, то билися б, а десь-інде раті з ворогом шукати — не можемо: уже ся
єсми ізнемогли!
Славута поскакав до Святослава. Що робити?
Святослав покликав Рюрика — разом склали листа Давидові, умовляли не відступати
від загальноруського діла і спільно вдарити на ворога. А Рюрик від себе написав
окремо: "Брате, становище на переяславській стороні, у Володимира Глібовича,
вкрай важке. Якщо ми не прийдемо на той бік, вина за тисячі і тисячі загублених
душ ляже на нас. Допоможи, брате! Не осором роду Ростиславичів! Не зроби так, як
ти зробив дев'ять літ тому, коли не допоміг мені і братові Роману в битві з
половцями біля Ростовця і погані захопили через те шість берендейських городів,
перемогли нас, а многих воїв і бояр полонили".
Однак Давид уперся.
— На той бік не піду! Прийде Кончак на сей бік — битимуся! А на той бік не піду!
Вої ізнемогли!
Кілька днів тривали ці перемови, кілька разів Славута, не жаліючи ні себе, ні
коней, скакав то сюди, то назад. Нарешті одного дня, прискочивши в Трипілля з
новими листами від великих князів, побачив з кручі напнуті вітрила Давидових
човнів, що швидко під поривами попутного вітру віддалялися вгору по Дніпру...
Давид завернув свої полки назад, утік, не побажавши навіть хоч здалеку побачити
супротивника.
Гіркий стогін вирвався із грудей старого боярина.
— Давиде, Давиде, нерозумно чиниш! Погані, мов стерв'ятники, рвуть живе тіло
Руської землі, а ти допомагаєш їм, крамолу піднімаєш, міжусобиці князівські
знову зачинаєш, як колись робив це Олег Святославович! Той-бо Олег крамолу кував
і стріли по землі розсівав! Тоді, при Олегові Гориславичу, засівалася і
проростала усобицями Руська земля, погибало життя Дажбожого внука, у княжих
крамолах вік людський укорочувався! Тоді по Руській землі рідко ратаї
погукували, зате часто ворони граяли, труп'є між собою ділячи, а галич і свою
мову заводила, летячи на покорм! О, стогнати Руській землі, споминаючи колишні
часи і колишніх князів!.. Один-єдиний був князь, що наводив на поганих свої
хоробрі полки за землю Руську, — Володимир Мономах, син Всеволодів! Ним половці
дітей своїх лякали у колисці! А литва із болота на світ не показувалася. А угри
заперли кам'яні городи залізними ворітьми, аби в них Великий Володимир не
в'їхав! А німці раділи, що далеко були — аж за синім морем!.. Який жаль, що
старого Володимира не можна було навіки пригвоздити до гір київських!.. А тепера
його стяги стали Рюрикові, а інші — Давидові! Та в різні боки їхні полотнища
мають, в різні боки їхні списи летять!
Повернув Славута коня і, гукнувши на почет, вихором помчав назад, до князя
Святослава.
Вислухавши боярина, князь нахмурився.
— Се зло — княже мені непособіє! Се найбільше зло нашого часу! Та що маємо
робити — не затівати ж війну з Давидом, коли з Кончаком не закінчили! Не жаю, як
 
Наші Друзі: Новини Львова