Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 173239
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Жданко притулився до Любави, затремтів усім своїм тільцем.
— Половці!
Любава обімліла теж. Але, придивившись пильніше, безсило схилилася плечем на
сосну, полегшено зітхнула і залилася сльозами.
— Та це ж черлені щити! Русичі! Наші! Вона притиснула Жданка до грудей,
поцілувала в змарнілі брудні щічки, в наповнені жахом хлоп'ячі оченята і не
переставала повторювати:
— Це ж наші, Жданку! Наші!
Вона хотіла бігти до них, але не могла: ноги затремтіли, обважніли і мов
приросли до землі. Хотіла крикнути, щоб зупинилися, щоб забрали їх з собою, але
й крикнути не змогла: язик затерп, став чужий, а в усьому тілі розлилося якесь
радісне безсилля.
— Наші...
Та чому вони так прудко мчать, так поспішають? Чому передні, діставшись болота,
зупиняються і, повернувшись лицем до поля, звідки щойно прибігли, починають
шикуватися в густі лави? Чому задні раптом проскочили мимо них, завернули
праворуч і зникли за лісом, що даленіє на тому боці галявини?
Все це незрозуміле і дивно. Неясна тривога закрадається в серце, а глухий
стугін, що докотився до її слуху, змусив оглянутися назад. О небо! О лихо!
Звідти насувається, як несподівана грозова туча, половецька орда. Вже видно
гостроверхі шапки кочовиків, мають жовті знамена із зображенням бичачих та
собачих голів, небо пропорюють золоті гостряки бунчуків, на яких метляються
довгі кінські хвости, а далеко позаду здіймається вгору сіра курява.
Половці! Як їх багато! Їх значно більше, ніж русичів, яких вони, видно,
переслідують! Зараз тут, на широкій галяві, спалахне бій. Треба тікати!
Залишатися тут небезпечно... Але вона чомусь стоїть, чогось жде, не може зрушити
з місця. Врешті, зважившись на щось, оглядається і знаходить те, що їй потрібно,
— старого, похилого, з трьома стовбурами дуба, здирається з хлоп'ям на нього і
всідається у розлогу розкаряку.
Хай буде, що буде, а тікати вона вже не в змозі.
В ту ж мить мимо них пронеслася, прогрюкотіла орда. З криком, гиком, свистом, з
високо піднятими шаблями половці з ходу вдарили на русичів і зчепилися з ними у
смертельному рукопашному бою. Заіржали, здиблюючись, коні, загриміли об червоні
щити русичів половецькі шаблі, заблискотіли важкі руські мечі, розтрощуючи
деревині шоломи степовиків. Гул, тріск, ґвалт, крик здійнявся від зеленого
берега до синього неба.
Половців було більше,і мчали вони згори вниз, до лугу. Тому й потиснули відразу
русичів аж до болота. І ті, затято відбиваючись, прикриваючись щитами, поволі
відступали все далі назад. Уже не один русич наклав головою, не один поранений
випустив з рук меча і щита і, зігнувшись, зі всієї сили чіплявся за гриву чи за
сідло, щоб не впасти на землю.
Любава з жахом шепоче: "Це кінець! їх усіх перерубають!"
Вона вже не думає про себе, про Жданка. Все єство її там, на широкому
купинястому березі, де ллється кров, де з останніх сил тримається руське
військо. Коли хтось падає чи опускає донизу червоного щита, вона скрикує і
затуляє очі.
— Боже, боже! Що робиться! Серце її завмирає, сльози затуманюють зір. Вона з
жахом жде невідворотного кінця.
Раптом Жданкові рученята обвили її шию.
— Тето Любаво! Глянь — і там черлені щити! Глянь! Та як багато! — задзвенів його
голосочок.
Любава розплющила очі і крізь сльози, мов крізь туман, глянула в той бік, куди
показувало хлоп'я. Із-за лісу, що зеленів по той бік галявини, виринали кінні
лави русичів, завертали праворуч і щодуху мчали вниз, у тил половцям.
— Наші! Жданку, це наші! — скрикнула дівчина і в пориві радості міцно здушила
малого в обіймах. — Ой, любий мій хлопчику, дорогесенький мій, тепер ми
порятовані! Як же вони вчасно, любі наші! Як же вони зараз ударять по тих
бузувірах! Бийте їх, бийте! Порятуйте і братів своїх, і нас нещасних! Порятуйте!
Пізніше, після бою, Любава дізнається, що на березі захищався з частиною свого
полку молодий князь Олег Святославич. Він відтягнув на себе і затримав усю силу
хана Чугая Кзича, давши можливість хитрому і досвідченому воєводі Тудору, що
придумав цей хід, обійти лісок і вдарити на половців з тилу.
Та це буде пізніше, а зараз дівчина здригнулася від страшного крику, що злетів
над ордою, — крику жаху і відчаю! Потрапивши в залізні лещата, між молот і
ковадло, половці враз залементували, завертілися, завирували. Щойно відчуваючи
себе переможцями, бо загнали урусів у саме болото, вони раптом усвідомили, що їх
обхитрили, заманили в пастку, і ця пастка за ними вже закрилася. Тепер одна
думка оволоділа ними — як урятуватися, як утекти звідси?
Здалеку для Любави бойовисько нагадувало бджолиний рій, що, вирвавшись із дупла,
загув, заклубочився і поволі летів хтозна-куди. Все на галявині змішалося,
переплуталося — русичі і половці, живі і мертві, поранені і ті, що кинулися
тікати без оглядки. Все там збилося в один клубок, що ревів, гримів, стугонів,
біснувався.
Так тривало довго. Тепер оборонялися степовики і, обороняючись, намацували в
рядах урусів слабше місце, яке б можна було прорвати. Нарешті знайшли. Густий
клубок їх з несусвітним виском, криком, лементом хлинув у нешироку щілину,
пробиту в лавах русичів, і покотився по галявині нагору, а там, прогримкотівши
мимо Любави і Жданка, помчав у поле.
Погоні за ними не було.
Бій після цього швидко затих. Окремі половці і невеличкі розрізнені загони їх
складали зброю і здавалися в полон. Русичі почали зносити своїх поранених та
вбитих, ловили коней, що позалишалися без господарів, підбирали зброю. Поволі
ущухав галас, угамовувалися розбурхані пристрасті, над просторою, залитою кров’ю
і всіяною трупами галявиною знову залягла тепла сонячна тиша.
Тоді Любава злізла з дуба, узяла на руки Жданка і з криком побігла вниз.
— Дорогі наші! Рідні!

3
Хан Кза зустрів сина Чугая в степу. Здалеку побачив незвичайно поріділе військо,
низько приспущені знамена та бунчуки, схилені, понурені голови джигітів — і
зрозумів усе. Його серце враз обірвалося і зупинилося.
І крикнув хан на все поле:
— Що-о? Що-о?
Йому ніхто не відповів. І ця тиша, грізна, сувора тиша, що зависла над військом,
підтвердила його страшний здогад.
— Ні! Ні! Не може цього бути! — Він виставив поперед себе руки, мовби захищався
від удару. — Ні! Ні! Ні-і-і!
Зі страхом і відчаєм дивився на покритих чорними попонами білих коней, що везли
між собою похідні носилки, і відчув, як провалюється під його ногами земля.
А білі коні повільно наближалися, їх вели, тримаючи за вуздечки, старі
прославлені батири Байток і Суюм, з якими Кза зростав, дружив і не один раз
ходив у бойові походи. Тепер голови їхні похилені, на рідких сивих вусах блищать
сльози.
І все ж до останньої хвилини хан сподівався на щось. На що — на чудо?
Чуда не сталося. Коні наблизилися,! в носилках він побачив свого найменшого,
найдорожчого сина Чугая, який лежав горілиць і мертвими розплющеними очима
втупився у ясне синє небо, ніби питав: "Що ж це, батьку? Чому небо таке чорне,
чуже, непривітне?"
Кза з криком кинувся до носилок, припав щокою до синової щоки, гладив тремтячою
рукою його чорного чуба, заглядав у тьмяні очі, ридав над ним, як мала дитина.
Всі стояли мовчки, бо нічим було втішити старого хана.
А Кза приказував:
— Чугайчику, Чугайчику, що ж із тобою сталося! О, вай-пай! Ясний соколе
степовий, чому ж так рано склав ти свої крила! А я ж сподівався колихати онуків,
а тепер колишу тебе на смертнім одрі! Що я скажу твоїй старій матері, і твоїм
сестрам, і братам, і родові всьому! Чому ж відступився від тебе Тенгріхан і не
захистив від чужинської руки? Чугайчику, Чугайчику! О, вай-пай! Горе мені!
Він бив себе в груди, дряпав нігтями обличчя — аж кров виступала на ньому,
простягав до неба руки, мов благав повернути йому сина, якого так несподівано
втратив, і знову нахилявся над мертвим і тихо, по-старечому плакав.
— Як це трапилося? — спитав нарешті. — Як же ви не вберегли мені сина, батири?
 
Наші Друзі: Новини Львова