Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 173238
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Потім обложив Путивль.
Він знав, що в невеличкому городі всього півтораста князівських
дружинників-гриднів, які добре володіють зброєю, а решта — втікачі з пригорода
та навколишніх сіл. Хіба то вояки! Він також знав, що навкіл на багато-багато
верст — аж до Чернігова та Києва — жодної князівської дружини, бо всі без
винятку Ігореві витязі в Половецькому степу... Ні Ярослав Чернігівський, ні
Володимир Переяславський, ні Святослав Київський не прийдуть Сіверській землі на
допомогу, бо самі мають клопіт з Кончаком. Тому почував себе Кза тут вільно, як
у себе в юрті, і своє військо, щоб охопити більший простір, розділив на три
нерівні частини: з найбільшою сам та сином Романом залишився під Путивлем,
сподіваючись без зволікань взяти його, з другою послав зятя Костука на річку
Клевень, а третю дав молодшому синові Чугаю, щоб поплюндрував береги верхнього
Сейму.
Однак ні першого, ні другого, ні третього дня взяти Путивль Кзі не пощастило.
Невелика, майже кругла в обводі фортеця настовбурчилася проти нього високими
валами, дубовими заборолами, а головне, відчайдухами захисниками. Топлячи
бранців у Сеймі, хан сподівався залякати путивльчан, а вийшло навпаки: ще більше
озлобив їх, переповнив їхні серця непохитною затятістю — боротися до загину!
— Браття, а видите, що буде з нами, якщо здамося! — загукав тоді Володимир,
показуючи на трупи, що пливли по річці. — Так поклянімося ж нині: Путивля не
здамо! Будемо битися до останку! Кза зможе ввійти в город тільки тоді, коли
жодного з нас не залишиться живого! Тільки тоді!
— Клянемося! Клянемося! — загриміло на валах. — Путивля не здамо! Ліпше спалимо
себе живцем, ніж піддамося ворогові!
Кза лютував, а нічого вдіяти не міг. Підступити до Путивля можна було тільки від
поля, з півночі, бо з інших трьох боків його оточували крутоспадні урвища, по
яких годі добратися навіть до підніжжя валу. Та з боку поля, що не вигадував
Кза, ввірватися в фортецю теж не пощастило. Володимир стягнув на цей відтинок
валу найкращих воїнів — стрільців-лучників, метальників списів, мечників, і вони
не дозволяли половцям не тільки здертися на забороло, а й навіть підступитися до
валу.
За час облоги Кза зовсім схуд, споганів. Чорні віспинки робили його обличчя
схожим на старе потемніле решето. В очах — шал. Ще б пак! Сподівався пройти усю
Сіверську землю, а застряв під Путивлем! Яка ганьба! Кончак дізнається — засміє!
Прокляття!
Одного дня, коли після обіду хан приліг у шатрі трохи спочити, у табір з
лементом, галасом, лайкою несподівано влетів якийсь розбурханий, розтривожений
кінний загін. Кза вискочив з намету.
— Біда, хане! Біда! — кинулися до нього прибулі. — Нас розбито, а хан Костук
поранений!.. Кза здригнувся.
— Як — розбито? Хто поранив хана?
— Уруси напали на нас... Зненацька... До Клевені ми не дійшли...
Кза не міг уторопати.
— Які уруси? Звідки? Де вони взялися?
Він кинувся до похідних носилок, прив'язаних до іноходців, що йшли один за
одним. Там, в уруських подушках, лежав зблідлий, посірілий хан Костук і тихо
стогнав. Досвідчене око Кзи відразу помітило, що його зятеві жити недовго. Очі
запали, на вустах і на всьому лиці передсмертна смага.
Кзу аж струсонуло. Він схопився за голову, нахилився до умираючого.
— Хане, хто тебе так? Як це трапилося? Адже в Сіверській землі не полишилося
жодного воїна!.. О, я нещасний! Що скажу твоїй жоні, а моїй дочці? Що скажу
малим твоїм сиротам — моїм онукам? О, горе мені!.. Хто ж це тебе так? Скажи — і
я без жалю розіпну на уруських хрестах і його, і весь рід його до п'ятого
коліна!
Костук поволі розплющив очі.
— Хане, на мене напав князь Володимир, син Святослава Київського... З цілим
полком... Коли я не ждав його... Бо і я ж, як і ти, думав, що раз Ігоря нема, то
й ніякого війська уруського тут нема... А воно... не так... Володимир багатьох
побив, похапав... Я люто оборонявся, та стріла влучила мені в живіт... І я
помираю...
— Де ж Володимир?
— Він іде услід за нами... Тікай!
— Чого б же я тікав? Я зустріну його і відомщу за тебе!
Костук ледь-ледь ворухнув головою.
— Бачиш — ми взяли в полон одного уруса... Обрізали йому вуха, і він сказав, що
сюди десь пішов другий їхній полк... Князя Олега Святославича... Це молодий,
недосвідчений князь... Але з ним іде старий воєвода Тудор... А то хитрий лис!..
Ти знаєш його... Коли б ти не потрапив у сильце, хане!
Кза на хвилину завагався.
— Ти знаєш це напевно?
— Умираючи, урус не міг збрехати...
— Куди ж подався Олег?
— Тим боком Сейму... Десь угору, — прошепотів Костук і, непритомніючи, заплющив
очі.
Кза змінився на лиці.
— Десь угору!.. Але ж там син!.. Чугай!.. Він потрапить в уруську пастку! Треба
рятувати його! О вай-пай!
Він відразу наказав знімати облогу.
Минуло зовсім небагато часу, і орду з-під Путивля, на подив і превелику радість
обложеним, мов вітром здуло. Все витоптуючи, нищачи на своєму шляху села і
вбиваючи бранців, що не встигали за кінними воїнами, вона покотилася вверх по
Сеймові на з'єднання з молодим Чугаєм.
Не витримавши швидкої їзди, на першому ж привалі помер хан Костук. Кза наказав
загорнути його в повсть, прив'язати до сідла і везти з собою.

2
Любава згубила лік дням і ночам. Довкола стояв теплий зелений ліс, і вона йшла
хтозна-куди — аби подалі від душогубів-кочовиків. Продиралася хащами, ведучи
Жданка за руку або несучи на плечах.
В лісі було моторошно. Такий він великий, високий, безконечний, такий
кострубатий і начинений різними страхіттями: чорними дуплами, з яких, так і
дивись, виповзе гадюка, оброслими мохом пеньками, всілякими звірами, птахами,
гадами. А вони із Жданком такі нещасні, беззахисні — босі, обшарпані. На ній —
одна сорочка та спідниця, на ньому — коротенька полотняна сорочечка та
штаненята. Невеликий це захисток! А довкола скільки небезпеки! То продираються
напролом, трощачи кущі, могутні волохаті зубри, то, хрюкаючи, промчить виводок
вепрів на чолі з кабаном-сікачем та веприцею, то скрутиться проти сонечка, якраз
на стежині, холодний вуж, а вночі, коли, назгрібавши глиці, вони влягалися
де-небудь під ялиною, щоб спочити, їх будили диким реготом і шипінням сови та
сичі.
Страшно у лісі, а в полі ще страшніше — там можна наткнутися на половців.
Вони зовсім охляли з голоду. Чим тут поживишся? Ні горіхів ще, ні смородини чи
малини, ні жолудів. Подекуди є, правда, сироїжки. Та хіба ними ситий будеш? У
пташиних гніздах шукали яєць, а знаходили голих пуцьвірінків, що самі їм
назустріч витягували тоненькі шийки і широко роззявляли жовті дзьобики.
Пробували гризти дрібні кислиці та груші, що часто зустрічалися на їхньому
шляху, та зразу ж випльовували, бо таким кислим і терпким було те їство, що
судомою корчило рот.
Рятувалися суницями, що цього раннього і жаркого літа густо червоніли по
галявинах, але мала це була запомога голодному шлункові.
Так і брели вони лісом, знесилені, змучені, з подряпаними руками й ногами, ледь
живі, аж поки одного дня, опівдні, не вийшли на узлісся. Жданко ледве чалапав.
Любава теж відчувала, що ось-ось упаде, — ноги підгиналися, в очах хилитався
світ.
Вони присіли на горбочку під сосною, звідки було видно широку галявину, що
полого спускалася до якоїсь річки з болотистими берегами, і незчулися, як,
пригріті сонечком, поснули.
Прокинулися від тупоту; грюкоту, брязкоту зброї та людського крику. Схопилися на
ноги. Униз по галявині шалено мчали вершники. Їх було багато. І гнали вони коней
так, ніби доганяли кого чи хтось за ними гнався.
Жданко притулився до Любави, затремтів усім своїм тільцем.
 
Наші Друзі: Новини Львова