Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 173237
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
що затуляли птахам очі, а Янь припас у саквах на полудень кілька шматків
в'яленого м'яса та в бурдюку холодної джерельної води, бо Ігор, поки його братія
та вої перебували у полоні, навідріз відмовився вживати кумис, бузу, а тим паче
ромейське вино.
Ігор та Рагуїл їхали попереду.
— Княже, — упівголоса сказав тисяцький, — мій джиґун, як ти знаєш, упадає за
Настею. Молодиця гарна, нічого не скажеш, та чує моє серце, що поплатиться він
головою! їй-богу, поплатиться! Хай тільки-но повернеться хан Туглій та
дізнається про їхні шури-мури...
— Я вже казав йому про це, Рагуїле, але твій остолоп не тільки батька не
слухається, а й князя. Не бити ж його! Та й не маленький уже — сам знає, на що
йде! — відповів Ігор.
Рагуїл важко зітхнув і, оглянувшись, ще більше понизив голос:
— Та я зараз хочу не про те, княже... Яню хоч кілок на голові теши, а він як був
баламутом, зальотником, так і залишається ним, хоч би там що! Я махнув би на все
це рукою, так серце ж болить: не зносити йому голови!.. Однак він, як ти сам
знаєш, гострий на розум, дотепний і сміливий хлопець. І метикований достобіса!
Ти ж бачиш, як він швидко знайшов спільну мову з нашими сторожами, — став для
них як свій, зразу втерся у довіру, більше часу проводить з ними, ніж з нами,
вони його не зупиняють, коли він іде в кочовище, навіть уночі віється
хтозна-де... А сю ніч повернувся і шепче мені: "Батьку, є змога для князя Ігоря
і для всіх нас утекти!" — "Хлопче, ти часом не п'яний? За нами слідкують у
двадцять пар очей, коней дають нам тільки для полювання та прогулянок і відразу
відбирають... Яка змога?" — відповів я. Він присунувся ще ближче і шепче на
вухо: "Настя познайомила мене з хрещеним половцем Овлуром, власне, тільки
наполовину половцем, бо його мати Рута — русинка, — так от сей Овлур, або
по-нашому Лавро чи Лаврін, може дістати і коней і зброю і провести нас аж
додому! Він згоден їхати з нами на Русь..." Що ти на це скажеш, княже?
Ігор задумався.
— А це не пастка?
Рагуїл здвигнув плечима.
— Не схоже. Для чого це Насті? Янь клянеться, що вірить їй. Та й сестра вона
Жданова — хоче допомогти братові і всім нам. Сіверянка! І ніде правди діти —
розумна, хитра! Каже: поки Кончак з братією в поході, саме чає тікати! А не
тоді, як тисячі джигітів повернуться додому і затоплять увесь степ... Ігор
похитав головою.
— Вона, мабуть, правильно міркує... Та тікати я не згоден!
— Чому, княже? — аж вигукнув тисяцький. — Ти вже видужав! Раніше, звичайно, і
мови не було б — куди з пораненою рукою?! А тепер саме час! Чому ж не тікати?..
Якщо пощастить, не платитимеш за себе такого скаженого, непомірно великого
викупу. Це раз... Потім, прибувши додому, розстараєшся срібла та золота, щоб
викупити всіх нас — князів і бояр. Це два... А хто ж подумає про дружину та
чорних людей, що знемагають у неволі? Тобі це найкраще зробити! Попросиш князів,
у кого є багато половецьких бранців, щоб викупили, обміняли. Це три... Та
найважливіше те, що ти зможеш знайти сили, військо, — князі не відмовлять тобі в
цьому, — щоб захистити нашу Сіверщину, що залишилася зовсім беззахисною від
степовиків... Ось що дасть твоя втеча!.. Що ж стосується нас, то ми можемо і не
тікати. Аби ти втік!
Ігор довго мовчав, їхав, понуривши голову. А потім, зітхнувши, відповів:
— Все це розумно, Рагуїле, і я вдячний тобі, що ти дбаєш і про мене, і про все
князівство... Але тікати я не можу!
— Чому?
— Як же я покину в неволі брата, сина, племінника, а сам утечу? Як покину
дружину всю, яку через своє недоумство завів сюди? Що скажуть мені люди, коли
сам повернуся в землю свою, а братію, і боярство, і дружину залишу тут на
поталу? Як дивитимуся в вічі батькам і матерям, жонам і дітям? Ні, не вмовляй
мене! Якщо терпіти муки неволі, то всім разом! А мені найпершому!
— Ну, не таких уже мук ми зазнаємо!
— Бачиш, поки половці сподіваються взяти за нас такий багатий викуп, вони
ставляться до нас по-людськи. А втечи я — і зразу все зміниться. На князів
надінуть пута залізні, вас заб'ють у колодки або кинуть до ям, простих людей
катуватимуть...
— Княже, ми згодні все витерпіти! — вигукнув Рагуїл. — Бо віримо, що коли ти
будеш на волі, то зумієш заступитися за нас і нас вирвеш з ненависного
половецького полону! Погоджуйся!
— Ні, Рагуїле, не погоджуся! І давай облишимо цю розмову! — не підвищуючи
голосу, але твердо, навіть суворо сказав Ігор.
Рагуїл замовк і з досадою махнув рукою. Ну, що тут поробиш? Вигоріла, виболіла
Ігорева душа! Совість замучила його! Карається князь, карається щодня і щоночі і
не матиме спокою доти, доки останній його воїн не буде визволений з неволі
половецької! Та хіба це запомога всім їм — його карання?
Вони довго їхали мовчки, заглиблені в свої думки. Навіть забули, куди і чого
їдуть. І тільки голосний Янів окрик вивів їх із глибокої задуми.
— Дивіться, дивіться! Лебеді!
Вони глянули в той бік, куди показував Янь. Там, удалині, над голубим степовим
озером, поважно знялася пара ясно-білих довгошиїх птахів і почала набирати
висоту.
Ігор стрепенувся. У ньому раптом прокинувся ловець.
— Ждане! Соколів!
Підскакавши до князя, молодий сокольничий передав йому ловчу птицю. Князь зняв з
неї ковпака, дав якусь хвилину призвичаїтися до яскравого сонячного світла і
підкинув високо вгору. Потім випустив другу і швидко поскакав навздогін, щоб не
втратити їх з очей.
Всі помчали за ним.
Сокіл ніколи не бере своєї здобичі на землі і майже ніколи не хапає її, подібно
яструбу, кігтями. Лови його по-артистичному красиві, точні, вивірені. Це
захоплююче видовище. Особливо сильне враження від нього у ясний день, коли на
тлі голубого неба сокіл ширяє, мов стріла. Не дивно, що соколині лови стали
улюбленою розвагою воєвод, бояр, князів, царів і, обставлені пишно, багато,
перетворилися з часом на справжнє ловецьке мистецтво.
Помітивши жертву, сокіл не кидається на неї стрімголов, а підтікає під неї
знизу, лякає і жене вгору, якомога вище і вище. А тоді робить крутий поворот,
заходить ззаду і піднімається ще вище над нею. Ось тепер нещасна птаха в його
владі! їй нікуди тікати! З висоти, раптово, мов стріла, пущена з лука, падає він
на неї і одним, відставленим і гострим, як ніж, кігтем розпорює їй груди під
лівим крилом.
Жертва каменем падає на землю.
Сокіл швидко опускається за нею, одним помахом кігтя перерізує їй горло і,
торжествуючи, п'є живу гарячу кров...
Ігор зупиняється на пригірку і, приклавши руку козирком до лоба, стежить за
кожним порухом ловчих птахів.
Ось вони наздоганяють лебедів, заганяють високо в небо, а потім кидаються вниз з
високості — і ті з жалібним криком, смертельно поранені каменем падають униз, у
сивий полиновий степ.
І тут усі бачать, як здригнулися князеві плечі, заплющилися очі й опустилася
голова, а з вуст його зірвалися слова, змішані із слізьми та гіркотою:
— І ти, соколе, далеко залетів, птиць побиваючи, — до моря! Та не злетіти тобі
знову в небо, не злетіти! Бо підрізано тобі крильця! Підрізано шаблями поганих!
Він не захотів бачити лебедів, не захотів брати їх з собою. Мовчки повернув коня
і, ні на кого не дивлячись, поскакав назад.


РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
1
Хан Кза лютував на Посем'ї. Десятки сіл розвіяв димом, сотні сіверян погнав у
неволю, ще більше, переважно дітей та старих, позбавив життя, приступом узяв
дерев'яний острог, що захищав Путивль, і дотла спалив його, а захисників, що
залишилися живі, пов'язав мотуззям, причепив коням до хвостів, стягнув униз, до
річки,і потопив на виду у князя Володимира і всіх путивльчан, пустивши їх пливти
за водою.
Потім обложив Путивль.
 
Наші Друзі: Новини Львова