Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 173234
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
почнеться!
Ніби вгадуючи його думки, Кончак підняв руку і подав знак до наступу.
На приступ ринули тисячі вояків. Вони, мов мурашки, лізли по крутих схилах
нагору, пускали стріли з прив'язаними до наконечників палаючими шматочками
смоли, розмахували шаблями та списами. Ті, що ринули через рів, несли з собою
довгі штурмові драбини.
І над усім лунав протяжний грізний рев — а-а-а!..
В городищі спалахнули пожежі, їх гасили жінки й діти.
По всьому околу городища, де вал здіймався над крутими схилами яруг, половці
зуміли піднятися лише до підніжжя валу, а в багатьох місцях взагалі не
піднімалися. Бо як же видряпалися по прямовисних глиняних стінах? Вони тільки
запускали вгору стріли з палаючою смолою, сподіваючись підгладити сухе дерев'яне
забороло, та безперервно кричала щоб нагнати на урусів жаху і щоб ті,
перебуваючи в постійному страхові, не мали змоги перекидати підмогу туди, де
вона потрібна.
Зате біля городо ської брами зав'язалася люта січа. Хоча степовики не були
навчені штурмом брати укріплені городи і неохоче йшли на приступ, вони мали
багатократну перевагу в людях і, користуючись цим, все лізли і лізли на
заборола, мов сарана.
Кузьмище ледве встигав зі своїми людьми відштовхувати драбини і скидати з
заборол тих найспритніших, яким пощастило задертися нагору. Він носився по
дощатому помосту, як буря, і його громовий голос лунав усюди, де було найважче.
— Тримайтеся, братця! Тримайтеся! — підбадьорював воїв. — Половці видихаються!
Уже всі драбини лежать унизу потрощені! А без драбин їм не залізти на вал! Та й
вечір незабаром — і ми матимемо передишку!
Сонце справді Щоцвидко сідало за далекий небокрай. Ще година-друга — і стемніє!
Розумів це і Кончак.
Коли стало ясно, що захисників на заборолах так просто не дістати і що вони,
незважаючи на великі втрати, і не думають здаватися, він наказав пустити в діло
порок. Це був простий, нашвидкуруч приготовлений стінобитний пристрій — важка
дубова колода, яку на арканах, на віжках та обротьках несли півсотні дужих
вояків. Простий, але небезпечний. Воїни перетягли його через рів і поволі
наближалися до воріт. Ще сотня вояків ішла поряд і щитами закривала і товаришів,
і себе від руських стріл.
Кузьмище відразу зрозумів, яка це велика загроза — цей порок — для воріт, і для
городища, і для лубенців.
— Братця, стріляйте! Та стріляйте не поспішаючи! Цільтеся не кваплячись! В ноги,
в руки — куди зможете, аби не в щити! Аби хоч як-небудь вразити гаспидів! —
гукав він, а молодому довгов'язому кметові, що трапився поруч, наказав: — Біжи
хутко до посадника Мотиги — нехай бере сотню чи й дві людей і мчить не гаючись
сюди! Та хай захопить міхів і заступів — закладати землею ворота! Біжи!
Жінкам звелів нести і тягти до воріт усе, що згодилося б для цієї мети: дошки,
плахи, кошелі з землею, лави, столи, рогачі, вози, засіки, кадуби — все, чим
можна загатити, забити велику діру в валу, коли б кочовикам пощастило висадити
дубові, обковані залізними шпугами ворота.
— Давайте сюди окріп! Підігрійте смолу! Наливайте її в горщики, в глечики, в
череп'яні кухлі! Щоб тріскалися на головах тих нечестивців! Несіть усе, що можна
пожбурити на них, — каміння, колеса, жлукта, столи, бочки! Усе — навіть одяг,
постелі, сідла... Аби лиш перешкодити поганцям розмахувати тією колодою!
І полетіло на голови нападникам усе, що можна було знайти в городищі. А тим
часом Мотига з сотнею воїв закладав ворота міхами з землею, і незабаром тут
виросла важка і міцна загорожа... Коли уже в сутінках, незважаючи на втрати,
половці розтрощили дубові бруси брами, то раптом наткнулися на непробивну
земляну стіну. Хан Туглій, що керував наступом, кинувся до Кончака — що робити?
Кончак скрипнув зубами, вилаявся і наказав знімати облогу. І так він згаяв тут
скільки днів! А попереду ж нові бої — Переяслав, Київ! Що цей Лубен! Він візьме
його на зворотному шляху! Та коли впаде Переяслав, коли схилить голову гордий
золотоверхий Київ, цей горішок сам упаде йому до рук! Ой-бой!
Уранці лубенці висипали на вали і з подивом і радістю побачили, як величезне
половецьке військо, здіймаючи за собою хмару куряви, швидко покотилося на захід.
Важко було повірити цьому, але Кончак зняв облогу, що коштувала йому кількох
сотень вояків і чимало даремно згаяних днів.
Кузьмище змахнув з ока сльозу, згріб друга Мотигу у ведмежі обійми і радісно
загукав:
— Вистояли, братику! Вистояли, мат-тері його ковінька!

5
Кончак ішов на Русь швидко, а чутка про нього летіла ще швидше. Люди кидали все
і тікали в лісові нетрі, в непрохідні болота, в глибокі яруги, ховалися за
високими валами найближчих городів та острогів. Переяслав переповнився
військовим і невійськовим людом. Смерди, холопи, закупи, ремісники, огнищани,
купці брали мечі, списи, луки, щити і ставали на заборола.
Сам Кончак іде! Всі готувалися до зустрічі з жорстоким, безпощадним ворогом.
І все ж поява половців, які в неділю вранці мов чорна хмара посунули з-за
Трубежу, була для багатьох, як це часто буває в подібних випадках, і
несподіваною, і приголомшливою. Всі — від старого до малого — висипали на вали і
вжахнулися: ніколи ще не приходили степовики такою силою!
Розуміючи, що Кончак незабаром обступить весь город так, що з нього й миша не
вишмигне, Володимир Глібович поспішив послати гінців до Святослава, Рюрика і до
всіх князів: "Се половці у мене — а поможіте мі!" Гінцям відчинили Київські
ворота — і найбистріші князівські скакуни вихором понесли їх у різні боки до
Дніпра: до Києва, до Трипілля, до Івана[71], Чучина[72], Канова, де, напевно, не
сьогодні, то завтра, як повідомляв Святослав, стануть війська для оборони того
берега.
А половці все сунули, каламутячи копитами світлі води Трубежу, і поволі
охоплювали весь город зі всіх боків.
Володимир Глібович обняв княгиню Забаву, мов хотів захистити від біди, і з
гіркотою вигукнув:
— Ну, от, удружив Ігор! Не діждався, щоб сукупно з усіма піти в Поле! І свою
силу погубив, і на нас погибель навів!.. Бідна україна Переяславська! І знову ти
розплачуєшся, як не раз бувало, за чужі гріхи! І знову проллється невинна кров
люду твого! Прокляття!
— А може, і нема Ігоревої вини в цьому? Може, Кончак і без того посунув би на
нашу землю? — висловила сумнів княгиня Забава.
— Ні, княгине, зараз в усьому, що скоїлося на нашій землі, князь Ігор винен, —
підтримав Володимира Глібовича боярин Шварн. — Це він відкрив ворота половцям на
Руську землю!
Надвечір Кончак обложив Переяслав зі всіх сторін, а рано-вранці розпочав сильний
обстріл городських заборол звичайними і запалювальними стрілами. Сухе дерево
займалося швидко, і в багатьох місцях спалахнули пожежі. їх заливали водою. На
валах появилися перші вбиті та поранені.
Особливо сильний натиск вчинили половці на острог, що захищав Київські ворота. В
ньому зачинилася хоругва стрільців, і вони були Кончакові як більмо на оці, — не
давали змоги наблизитись до найбільш вразливого місця, де він сподівався
добитися успіху.
Кончак кинув на нього орди Туглія, колобицьких та терь-тробицьких ханів. Ті
пішли на приступ. Спочатку обложені в острозі успішно відбивались, та перед
вечором сили їхні підупали.
— Шкода витязів! Треба рятувати! — занепокоївся Володимир Глібович. — Коня мені!
Відчиніть ворота! Молодша дружина, за мною!
Івашко підвів йому коня.
Поблискуючи золотим шоломом і золотими стременами, князь вирвався з воріт на
чолі невеликої дружини і щодуху помчав до острогу. Туглієва орда не витримала
несподіваного удару і сипонула врозтіч. Туглій у штовханині ледве не впав з коня
— його підтримав Трат, що випадково був поруч.
— Відчиніть ворота! Виходьте до нас у поле! — гукнув князь обложеним. — Та
швидше! Кожна хвилина дорога!
Ворота розчинилися — і з них виїхало сотні дві вершників. Багато хто вів на
поводі запасних коней з пораненими.
— Відступаємо до Київських воріт!
Молодша дружина, визволивши приречених на загибель побратимів, повертала коней
 
Наші Друзі: Новини Львова