Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 173160
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
І все ж Ярослава встигли попередити. Чернігівський князь зустрів старшого брата
посеред широкого майдану перед Спаським собором і відразу кинувся йому на груди.
— Брате мій, таке лихо! Таке лихо! Якби ти тільки знав! — схлипнув він,
обнімаючи і цілуючи Святослава в обидві щоки.
— Що трапилося? Хтось захворів? Помер? — сторопів Святослав, відчуваючи, як щось
обірвалося в грудях і з серця щезли всі гіркі слова, які він приготував для
молодшого брата.
— Ні, ні, дякувати всім святим, усі живі й здорові.
— Так що ж тебе так схвилювало? Кажи!
— Ігорів полк загинув! А сам Ігор, поранений, потрапив до Кончака в полон!
— Звідки ти дізнався? — Святослав відчув раптову слабість, ніби ноги
підігнулися. — І невже так-таки весь полк? Це ж шість, вісім або й десять тисяч
воїнів!
— Щойно прискочив Біловолод Просович, боярин торкський, — він і розповів...
— Веди мене до нього! — аж крикнув Святослав. Обидва князі в супроводі княжичів
та Святославових воєвод зайшли до гридниці. їм назустріч підвелися чернігівські
воєводи і могути[70]. Низько вклонився схудлий, обшарпаний боярин-торк Біловолод
Просович, а коли підняв голову, то всі побачили в його запалених, почервонілих
очах сльози.
Святослав зупинився перед ним.
— Біловолоде, розкажи, як це було! Торк з натугою проковтнув гіркий клубок, що
здавив йому горло.
— Княже, це був з самого початку нещасливий похід. Сонячне знамення застерігало
князя Ігоря і всіх нас від великої біди, але князь Ігор не зважив на нього і
повів нас далі — аж на Сюурлій та Каялу. У першій битві з ордою хана Кзи ми
перемогли, та другого дня рано-вранці побачили, що вся сила половецька оточила
нас. Почалася битва. Відразу був поранений у руку князь Ігор. Весь день і всю
ніч ми пробивалися до Дінця, але дістатися не змогли. Стріли летіли на нас
хмарами спозаранку й до вечора, коні знесиліли від голоду й спраги, багато
воїнів полягло в тій битві. У неділю опівдні упали знамена Ігореві...
— Де ж князі?
— Усі в полоні.
— А військо?
— Половина воїв лягли трупом у степу понад Каялою та були поранені, інших
похапали половці. Не знаю, чи й пощастило кому втекти з того побоїща...
— А тобі?
— Коли нас притисли до озера, многі кинулися вплав до протилежного берега, але і
люди, і коні були такі стомлені, такі спраглі і так понапивалися води, що не
могли пливти і всі потопилися. А я та ще кілька моїх воїв зуміли перепливти,
заховатися в кущах і пересидіти там, поки стемніло...
Святослав важко зітхнув:
— О любі мої братія, і синове, і мужі землі Руської! Дав би мені бог притомити
поганих, та не стримав юності і цим створив поганим ворота на Руську землю. Воля
господня да буде в усьому! Наскільки раніше ремствував я на Ігоря, настільки
нині жаль мені Ігоря, брата мого!.. О, мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єста
почали ви Половецьку землю мечами разити, а собі слави шукати! Безславно ви
перемогли, безславно пролили кров поганську! Ваші хоробрі серця з твердого
булату сковані, а в звитязі загартовані! Що натворили ви моїй срібній сивині? —
Він знову заплакав, а заспокоївшись, махнув Біловолоду Просовичу, щоб вийшов, і,
коли той причинив за собою двері, повернувся до Ярослава: — Брате, збирай
боярську думу — будемо радитися, що нам тепер робити.
— Майже всі мої бояри тут, княже, а твої теж, — відповів Ярослав. — Ти старший —
сідай на моє місце і кажи, що нам робити, а ми послухаємо.
— Гаразд. Хай буде так. Зараз не до сперечань, — погодився Святослав і зайняв
чільне місце за князівським столом. Коли всі повсідалися довкола, зміцнілим
голосом, у якому вже відчувалася давно вироблена звичка наказувати, промовив: —
Братіє і дружино, замислив я цього літа великий похід на половців — аж на Дон.
Та бог розсудив інакше. Молоді, нерозумні князі Ігор та Всеволод, утаївшись від
мене, самі пішли в степ, щоб тільки собі слави зажити, — і зазнали страшної
поразки. Такої ще й не бувало на Руській землі! Не бувало! Вся Сіверська земля
залишилася оголена, беззахисна. Ігор та Всеволод відчинили половцям ворота на
Русь! Не сьогодні, то завтра вони будуть на Сеймі — і потече кров люду нашого,
запалають городи і села...
Він замовк і задумався. Пригнічені бояри мовчали теж.
— Що ж нам робити? — спитав Ярослав тихо. Він відчував свою провину.
— Що нам робити? — перепитав Святослав і тут же твердо відповів: — Загородити
Полю ворота на Русь черленими щитами! Зупинити Кончака і Кзу та інших ханів!
Рятувати землю нашу від спустошення, а люд наш від загибелі!.. Передусім треба
захистити беззахисне Посем'я!
— І як же це зробити? Якими силами?
— А ось як... Мої сини Олег і Володимир з двома полками, що йдуть зі мною,
повернуть зараз же на Сейм, до Путивля. З ними піде воєвода Тудор, воїн сміливий
і досвідчений... Зробіть там, князі, все, аби захистити ту землю! Не гайте ні
хвилини! Там залишилася княгиня Яро-славна з дітьми!..
— Слухаємося, княже, — схилили голови молоді князі.
— Ти, Ярославе, негайно збирай дружини свої і стань по Острі! Жди з Києва моїх
нарочних. Може бути, що половці, охоплені гординею після перемоги над Ігорем,
підуть не на Сейм, а на Переяслав або й Київ. Швидше всього на Київ! Тоді ми
станемо проти них!
— Добре, — відгукнувся Ярослав.
Нині ж я напишу листа у Смоленськ до князя Давида Ростиславича! У Турів, у
Пінськ, у Луцьк пошлю гінців, щоб ішли князі, не барячись, на допомогу Києву...
І зразу ж, ще сьогодні, сам відправлюся до свого стольного града!.. Тепер нема
чого думати про похід. Тепер головне — зібрати всі сили Руської землі на відсіч
Кончакові та його ордам!.. Ідіть усі і робіть те, що велить вам ваш обов'язок!
Ідіть!

3
Любава витягла з жлукта ще гарячі, добре визолені сорочки та спідниці, повісила
на коромисло, підняла на плече і гукнула в розчинені двері хатини:
— Мамо, я до річки! Поперу білизну!
З хати долинув материн голос:
— Іди, доню... Та будь обережна — не впади в воду, бо кладка ще від батька
залишилася — стара і хистка вже!
Вони вже звикли одна одну називати матір'ю і донею, і були раді, що між ними
установилися такі приязні, родичівські взаємини.
З дверей вибіг Жданко. У вибілених на сонці полотняних штаненятах, що трималися
на шлейці, перекинутій через плече, у такій же сорочечці, білявочубий та
синьоокий, він скидався на тендітного житнього колосочка, який щойно виклюнувся
зі стрілки.
— І я з вами на річку! — гукнув з порога і застрибав на одній нозі.
— А бабуся пускає?
— Пускає, пускає! Вона годує Настуню, бо та маленька... А я сам поїв! Я вже
великий!
Любава усміхнулась і подумала: як же любитиме вона свого Жданка, якщо так
прив'язалася до цієї, по суті, чужої їй дитини!
— Ну, йди! Та не пустуй! А то впадеш у річку та втопишся! Мама Варя плакатиме
дуже! І ми всі будемо плакати!
— Я не пустуватиму! Я слухняний! — гукнув зраділий Жданко і вистрибом пустився
по стежині.
Кладка була справді стара, почорніла, хистка і на два чи три пальці покривалася
водою. Однак прати на ній було зручно.
Поряд з нею колихався на хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку.
У ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб заганяти рибу в сіть, та липовий
ковшик — вичерпувати воду. Відколи Ждан пішов у похід, стоїть човен без руху —
чекає на свого господаря.
Склавши в нього білизну, Любава заходилася прати. Жданко бігав понад берегом —
ловив прудкокрилих метеликів.
Сонце підбивалося все вище й вище. Скоро й обідати пора!.. Та раптом
відчайдушний жіночий крик струсонув і сонячну тишу, що зависла над Сеймом і над
левадами, і все навкіл:
 
Наші Друзі: Новини Львова