Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 09 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 164863
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Ждан перескочив через замет, вихопив меча.
— Зупиніться, негідники! Облиште дівчину! І Карпило, і його помічник, молодий
парубійко, випустили з рук Любаву, відсахнулися. Сите Карпилове обличчя
побагровіло, очі від гніву та здивування полізли на лоба.
— Ти хто? Як смієш піднімати руку на княжого тіуна? Та я тебе... Та я...
Він аж задихався. Рука шарила біля боку, намацувала рукоять меча. Парубійко
відступив до хвірточки.
Але тут на допомогу Жданові прибіг Самуїл.
— Чекай, тіуне, заспокойся! Не гарячкуй! Не вихоплюй меча!.. Пощо тягнеш
дівчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим він тобі завинив?
Карпило випростався. Був він невисокий, але дебелий, крутошиїй, мов бугай. Ноги
розставив, голову нагнув — бликав спідлоба.
— Хто ви такі, що я маю перед вами одвіт держати? Таті з широкого гляху!
Розбійники! Та я накажу вас у яму кинути! В колодки забити! В залізні пута
закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам... ось цими руками... Хто ви
такі?
Самуїл підступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний сувій з
восковою князівською печаткою, що скріплювала тонкий зелений шнурок, і тицьнув
Карпилові під ніс.
— Дивися, тіуне! Пізнаєш печатку князя Володимира? Той ошелешено закліпав очима.
А Самуїл вів далі:
— Упізнав... От і добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей — ні діда
Живосила, ні Любави — і пальцем! Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли!
Карпило ще не знав, хто перед ним, але розумів, що сперечатися небезпечно, — у
незнайомців листи з князівською печаткою! Таких краще не чіпати. Він винувато
здвигнув плечима, пробелькотів:
— Зрозумів... Звичайно, зрозумів... Я хіба що? Хотів зла цьому старому та
дівчині? Я ж — якнайкраще!.. По справедливості... По руській правді...
— По руській правді! — передражнив його Самуїл. — Де ж тут правда? І не пахне
нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то думав, що ми житимемо по
правді серця, по совісті, а ти... А тепер іди і запам'ятай, що ми тут тобі
сказали: ти Живосила і Любаву й пальцем не зачепиш! А борг свій я тобі, як
тільки наступного разу завітаю до Глібова, сплачу. Мене звати Самуїлом...
Тіун глипнув спідлоба, глибше натягнув шапку і мовчки почвалав з двору. Пахолок
поколивав за ним.
Дід Живосил просльозився.
— Спаси вас бог, добрі люди! Порятували нас із Любавою! Карпило — не людина, а
звір, згноїв би мене в ямі, а Любаву... Страшно подумати, що було б з нею, коли
б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!
А Любава стояла збоку, злякана, зблідла, і своїми великими, темними як ніч,
заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, і її пухкі тремтячі губенята тихо
промовляли тільки одне слово:
— Жданку... Жданку...
Того ж дня, перед вечором, Самуїл і Ждан через Лядські ворота в'їхали в Київ.
Місто лежало в білих снігах, а над ним пливли голосні звуки дзвонів — дзвонили
до вечерні.
По одній з вулиць, що вели на Гору, вони піднялися до собору святої Софії,
поминули храми Ірини та Георгія і завернули у бічну вуличку, що закінчилася
тупиком. Зупинилися перед міцними ворітьми з дашком. Не злазячи з коня, Самуїл
загрюкав у них списом. Ворота відчинились.
— Ти тут живеш, дядьку Самуїле? — спитав Ждан не без подиву, бо в глибині двору
побачив високий двоповерховий будинок, складений із потемнілих від часу колод і
вкритий ґонтом[16].
— Ні, тут живе мій вуй[17], боярин Славута, а я, дякуючи йому, по сусідству,
поряд... Бачиш, хлопче, нам якнайскоріше треба зустрітися з князем Святославом,
а боярин Славута буває у нього майже кожного дня. Нам же з тобою не так просто
потрапити в князівські хороми... Зрозумів?
— Зрозумів... То ти, виходить, он з яких багачів, дядьку Самуїле! Сам купець,
вуй — боярин... Кожного дня буває у князя!.. А ти ж такий простий — ну, як я,
приміром...
— Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина — розповім, з якого я роду, а зараз
ніколи...
Грюкнули засуви — ворота розчинилися. їм назустріч підвівся молоденький служник.
— Дядько Самуїл? Ох, невчасно — боярин саме збирається до князя. Там сьогодні,
кажуть, пир...
— З чого б то?
— Княгині Марії Васильківни іменини...
Служник провів їх до хоромів.
У великій світлиці пахло воском — на столі горіла свічка. Ліворуч від столу —
полиці з книжками та згортками пергаменту. Вся права стіна завішана зброєю. Чого
тут тільки не було! Мечі руські і шаблі половецькі, луки прості й клеєні,
луки-самостріли й тули зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці,
кольчуги і лати, шоломи і поножі... Жданові очі розбіглися, і він не відразу
помітив господаря цієї кімнати, що стояв у напівтемному кутку і невеликою
кістяною гребінкою розчісував сиву бороду.
Та ось він поклав гребінку на стіл і, широко розкинувши руки, вийшов наперед.
— Самуїле! От не чекав! Ти ж сказав, що вирушаєш до Путивля! І раптом — тут... —
Він обняв Самуїла, тричі поцілував. Потім повернувся до Ждана: — Де ж ти
роздобув собі такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?
Самуїл коротко розповів про все, що йому і Жданові довелося пережити за останній
час. Показав листи князя переяславського.
Боярин Славута слухав, не перепитуючи і не перебиваючи. Був він вищий за Самуїла
і трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над яким безладно
кучерявилося густе, покроплене сивиною волосся, прямий, з невеличкою горбинкою
ніс та різко окреслений рот. Але разом з тим і відрізнявся від нього. Передусім
— очима. У боярина вони були якісь незвичайні, в них і дивитися було страшно:
здавалося, бачать тебе наскрізь. Сині, з голубизною, не великі, але й не малі,
проникливі, розумні, вони ясніли, як щойно розквітлі блавати[18], і, хоча все в
цій людині було незвичайне, привертали увагу передусім вони. А потім уже — гордо
посаджена на міцні плечі голова, закучерявлене сиве волосся і така ж
кучеряво-сива борода, а також міцні руки, від потиску яких Ждан аж скривився.
"Нічого собі старий!" — подумав юнак, намагаючись визначити вік боярина:
п'ятдесят йому чи шістдесят?
— І чого ж ти хочеш, Самуїле? Щоб я провів вас до князя?
— Так, вуйку. Діло дуже спішне. Ледве встигли вони вмитися, одягтися,
причесатися, як ізнадвору почувся гучний голос боярина:
— Самуїле, Ждане! Час! Час!
До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пішки. Київські вулиці
кишіли строкатими натовпами людей. Поважно простували до церковних храмів багато
вбрані боярині і купчихи в супроводі дочок, дітей, онуків, челяді, мчали
озброєні вершники, човпли бабусі, гралися в сніжки хлопчаки, простягували руки
за милостинею старці, поспішав трудовий люд...
Варта без суперечок і зволікань пропустила боярина Славуту і його супутників до
князівського хорому, де вже стояли князі.
Славута вклонився. Самуїл і Ждан теж схилилися в низькому поклоні.
— Князь Святослав і князь Рюрик з княгинями, — шепнув купець. — А то їхні сини,
дочки, внуки...
У Ждана від багатства і блиску зарябіло в очах. Чи думалося йому, що зі
смердючої вежі кочовика доля перенесе його раптом у князівські хороми, що він,
колишній кощій[19], раб половецький, розмовлятиме з великими київськими князями?
Князі з родинами вже були готові до виходу. Миготіла при світлі свічок золотом і
сріблом парча, поблискували золоті жіночі прикраси, темніли, як кров, князівські
корзна[20].
Святослав і Рюрик стояли посеред хоромини. Видно, про щось говорили. Святослав —
високий, поважний, сивоголовий, з великим гачкуватим носом; Рюрик — молодший,
чорночубий, середній на зріст, бистроокий, рухливий і, видно, запальний. Вони
разом замовкли і повернулися до Славути.
Славута розповів про вторгнення Кончака, а Самуїл простягнув листи
переяславського князя Володимира. Прочитавши їх, князі перезирнулися.
— Що будемо робити, княже? — спитав Рюрик.
— Гадаю, треба покарати Кончака. Занадто зазнався, загордився він... Треба
 
Наші Друзі: Новини Львова