Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 173246
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
перемоги Кончак намагатиметься привласнити собі.
Рябе, віспувате обличчя Кзи червоніє, зоб надувається, як у гюрзи, а очі
наливаються жовчю. Та він стримується, мовчить. Не час! Бо ще не забув, як сидів
у цій юрті нещасним прохачем, коли Ігор погромив його орду на Сюурлії...
Послухаємо, що скаже великий (гм, великий!) хан далі.
— Преславні хани, — повів знову свою мову Кончак, ніби й не помічаючи косого
погляду Кзи, — а чи не скористатися нам з такої щасливої нагоди та не вдарити на
Переяслав та Київ, щоб погромити і їх, як нині погромили Сіверську землю? Взимку
нас спіткала на Хоролі невдача, зате нині перевага за нами! Майже всі наші сили
зібрані в один кулак, — і він простягнув наперед важкий, як молот, кулак, — а
уруси в розгубленні, вони пригнічені нечуваною поразкою, якої зазнав Ігор зі
своїми родичами на Каялі. Святослав Київський ще не зібрав свого війська, а
Володимир Переяславський не жде нас! Я закликаю вас, хани, скористатися цією
слушною нагодою і звбршити те, до чого прагнули великі хани Шарукан, Тугоркан,
Боняк, до чого прагнемо і ми, — потіснити Русь так, щоб вона вже ніколи не
вилізла зі своїх лісів та боліт, щоб ніколи не була загрозою для Половецької
землі! Я вас слухаю, хани!
— В похід! На Русь! На Київ! — схопилися Токсобичі, і Колобичі, і Єтебичі, і
Терьтробичі.
— На Київ! — підтримали їх, трохи подумавши, Тарголовичі.
Але мовчав Кза Бурнович, мовчали його родичі Бурчевичі й Улашевичі.
— А що скаже преславний хан Кза? — спитав Кончак. — Я закликаю тебе, хане, піти
на Київську сторону, де колись побиті були браття наші і великий хан наш Боняк,
де нині склав голову хан Коб'як! Об'єднаймо весь язик наш на Руську землю!
Всі повернулися до Кзи.
Він випростався, темним суворим лицем і твердим поглядом показуючи, що має свою
думку, і сказав:
— Преславні хани, я гадаю, треба вдарити по найслабкішому місцю Русі — по
Сіверській землі! Підемо на Сейм, де залишилися самі жони та діти, — це ж
готовий, зібраний полон! Візьмемо городи їхні без опаски!
Його підтримали Бурчевичі й Улашевичі.
— Підемо на Сейм!
Кончак аж позеленів:
— Та ні ж, хане, треба вдарити по Києву — і тоді впаде вся південна Русь! Що нам
жони та діти сіверянські!
Кза нахилив голову, уперто промовив:
— Ні, я піду на Сейм! Я маю серце на князів сіверських, бо покійний Ігорів брат
Олег, батько Святослава Рильського, взяв колись мої вежі, і жону, і дітей моїх,
і скарби мої! А Ігор хотів тут розорити гніздо моє!
— А ми на Київ, на Святослава, бо він узяв у полон нашого хана Содвака! —
рявкнули Кулобичі. — Нашого отця!
— Як хочете, а я на Сейм! І завтра ж вирушаю! — твердо сказав Кза і, підвівшись,
попростував до виходу.
За ним вийшли його спільники.
Кончак скрипнув зубами і похмурим поглядом обвів своїх прихильників.
— Ми теж виступаємо завтра! Ідіть готуйтеся! Ойе!


РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
1
Залишивши валку на візників, Самуїл і Славута, ведучи на поводі підмінних коней,
щодуху мчали на Сейм. Кончакова тамга-оберега відкривала їм усі степові
шляхи-дороги, — жоден половець, уздрівши її, не посмів їх затримати. На Русі
вони помчали ще швидше, бо воєводи, посадники, огнищани, дізнавшись про поразку
Ігоревого війська, давали їм свіжих коней. Путь від Тору до Сейму вони подолали
за шість діб, а на сьому, рано-вранці в неділю, загрюкали у ворота
Путивля-града.
— Хто такі? — позіхнув хтось на вежі спросоння.
— Від князя Ігоря! Відчиняйте скоріше! — гукнув
Славута.
Нагорі заохкали, затупцяли. Ворота розчинилися. Почали збігатися дружинники,
стовпилася дворова служба, прийшов князь Володимир Галицький, прискочив
путивльський тисяцький Вовк. Вістка про страшну поразку в далекому Половецькому
степу приголомшила всіх, мов грім, відібрала в людей мову. Тисяцький схопився за
голову: з князем Володимиром пішли його два сини. Славуті довелося нагадати, що
прибули вони, власне, до княгині, щоб повідомити про страшне лихо.
— Де вона? Ще спить?
— Де там! — махнув рукою Володимир. — Уже на валу... Відколи князь Ігор пішов,
вона, бідолаха, не знає ні сну, ні спочинку — ні світ ні зоря піднімається на
вал і подовгу стоїть там, мов сновида, дивиться в той край, звідки має прилетіти
її ладо...
Славута сумно похитав головою.
— Не скоро прилетить... Шаблями поганих підрізано йому крильця!
На вал Славута вирішив піднятися сам. По вичовганих соснових сходах зійшов на
забороло і побачив Ярославну — в самому кутку, біля південної вежі, звідки
відкривався неозорий краєвид на Сейм, на широкі засеймські далі. Там десь
залягла таємнича і хижа Половецька земля.
Княгиня не помітила його. Стояла в задумі, заломивши руки, дивилася, як випливає
з ранкової імли велике червоне сонце, як починають золотом горіти чисті плеса
ріки, як тануть, розвіюючись по лугових заростях, рожеві тумани. Дивилася. Та чи
бачила те все?
Біле шовкове платно з довгими і широкими рукавами вільно спадало з пліч,
невиразно окреслюючи струнку її постать.
Тут, на горі, подихав свіжий вітерець, та вона, здається, не помічала того, —
невідривне зорила в той край, де сходило сонце.
— Княгине! — тихо окликнув її Славута. Ярославна стрепенулася, накинула на плечі
велику квітчасту хустку, що висіла поряд, на поручні, і повернулася на його
голос. В її очах спочатку сяйнула радість, промайнув подив, а потім, коли
придивилася до боярина пильніше, почав наростати страх. Вона схопилася за серце.
Зблідла.
— Славуто, що? Чому ти такий змарнілий і засмучений? Чому сам? Де князь?
Славута поволі, не поспішаючи, ніби збираючись з думками, рушив до неї.
— Не хвилюйся, княгине... Князь живий. Лише поранений у руку...
— Поранений у руку! І ти так спокійно мовиш про це!.. Чому ж не йде? І що з
Володимиром? — Голос її затремтів.
— Усі князі живі, Ярославно!
— Повернулися?
— Ні.
— Чому?
— Вони в полоні.
— В полоні! Боже мій! А військо?
— Військо теж... Одні вої загинули, інші потрапили в неволю.
Ярославна зблідла ще дужче. В очах зблиснули сльози.
— Одні загинули, інші в неволі!... Так ось чому останні дні я не знаходила собі
місця! Ось чому люта туга тиснула мені серце. Мій коханий ладо в полоні! Його
вої погинули або потрапили в неволю! Боже! Боже! — Вона затулила обличчя
долонями і заридала. Потім, схлипуючи, витерла сльози краєчком хустки, сіла на
приступець сходів, що вели на вежу, і якимось чужим, здерев’я-нілим голосом
сказала: — Розповідай мені все! Все, як було! Хочу знати!
Ярославна слухала, не перебиваючи розпитуванням. В її очах стояли сльози, а білі
руки, мов чаїні крила, тріпотіли-тремтіли у великому збудженні.
Особливо вразило її те, як страждали від спеки й безводдя люди й коні, як
хмарами летіли на Ігоревих воїв половецькі стріли, як мучився Ігор від болючої
рани та ще більше від думки, що то він став винуватцем великого нещастя рідної
землі.
Коли Славута скінчив свою сумну оповідь, вона довго мовчала, ковтаючи сльози, що
котилися по її зблідлому обличчі, потім раптом схопилася, простягла вперед,
через забороло, руки і неголосно, зі щемким болем затужила-заквилила:
— Ой, полечу я чайкою-зигзицею по дунаєві[67], омочу бебряний[68] рукав у
Каялі-ріці, утру князю криваві його рани на дужому його тілі!
Ой Вітре-Вітрило! Чому, господине, насупроти вієш? Чому мечеш хановські стрілки
 
Наші Друзі: Новини Львова