Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 173244
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Перед юртою двоє сторожів — а це вже були не підстаркуваті воїни, а молодецькі
джигіти, судячи по одягу і зброї, з багатих родин — сперечалися з Настею. Ханша
стояла рум'яна, гарна, розгнівана, з кошиком у руках. Перед нею молодики
схрестили списи й не пускали до юрти, де відпочивав полонений уруський князь.
— Та пропустіть же, іродові душі! Там мій брат! — гарячкувала Настя і напирала
грудьми на списи. Джигіти вертіли головами.
— Не велено!
— Хто не велів? Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він вас,
молокососів...
Тут вона побачила Яня і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина.
Злий вираз миттю злетів з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній
усмішці, показуючи білі, блискучі, мов перламутр, зуби. Великі очі сяйнули
блакиттю весняного неба.
Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! її слов'янська врода, одягнута в барвистий
східний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови.
Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось
жебоніла йому крізь сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того було
йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він тоді ледве
тримався в сідлі... А нині, дужий, молодий, відпочилий,знову відчув у своєму
тілі нестримну жагу життя. Знову сяє сонце, співають птахи, лунко б'ється в
грудях серце... Ні, він був не з тих, хто довго сумує, хто живе спомином про
вчорашній день, коли є день нинішній, що несе нові радощі і свіжі відчуття!
— Хто ти? Дівчино! — нарешті спромігся він намову. Настя потягнулася до нього,
мов квітка до сонця.
— Я Жданова сестра — Настя... Жона хана Туглія... Власне, полонянка... А ти хто?
— А я — Янь... Тобто — Іван, син новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, я кщо
чувала...
Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате вбрання
бранця і думаючи, що це сам князь Ігор, розступилися, даючи дорогу Насті.
Янь узяв Її за руку, повів до юрти.
— Дякую, Яню, — шепнула Настя. — А то ці цербери...
— Коли б мені крила, то я соколом злинув би в небо і вирвав тебе з пазурів цих
степових стерв'ятників, красуне! — запально вигукнув Янь. — Хіба твоє місце тут?
— Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! — не менш палко відгукнулася
Настя, стискуючи парубкові руку. — Від цих полинів, від цих табунів, від гірких
димів, від свого старого осоружного хана-мужа! На край світу!
У них, видно, були однакові серця, однакові душі — палкі, вразливі,
безпосередні, влюбливі, і досить їм було обмінятися поглядами, доторкнутися одне
до одного пальцями рук, як від цих поглядів і дотиків, як від удару кресала об
кремінь, раптово спалахнув вогонь.
— Ждане, сестра прийшла! — гукнув у юрту Янь і шепнув Насті: — Ти приходитимеш
до нас? Приходь!..
— Не часто... Але якщо ти зможеш, то прийдеш до мене...
— А хан?
Хан Туглій натякав, що скоро піде в похід...
— У похід? Куди?
— А куди ходять половці? Звісно, на Русь... Кляті!
Вийшов Ждан. Зрадів сестрі — обняв, поцілував.
— Дякую, що прийшла.
— Принесла вам ласощів, бо хтозна, чи нагодують тут. — І всунула Жданові в руки
кошика.
— З голоду не помремо. Кумис і м'ясо дають. Від одніс кошика в юрту і зразу ж
повернувся, щоб розпитати сестрицю про її життя, та Настя раптом метнулася
тікати.
— Кончак! — показала вона в бік половецького селища і шаснула в кущі, що густо
кучерявилися по березі.
З юрти вийшли Ігор і Славута, примружилися проти сонця.
До них наближався загін вершників. Попереду на гнідому огирі горбатився Кончак.
Від його могутньої статури віяло нестримною дикою силою і хижістю. Він чимось
скидався на степового беркута: гострий погляд вузьких очей, гачкоподібний,
злегка приплюснутий при кінці ніс, чіпкі руки...
Сторожі-джигіти завмерли перед ним у шанобливому поклоні.
Не злазячи з коня, Кончак привітався:
— Здоровий будь, княже! Привіз я тобі твого тисяцького, як ти просив, — ось він!
— і показав на РагуЇла. Той зліз з коня, вклонився князеві, а Кончак повів далі:
— А забираю боярина Славуту, якого викупив його племінник Самуїл, київський
купець і мій приятель... Вони сьогодні ж, негайно від'їжджають додому... Гадаю,
що це добра нагода для тебе, княже, сповістити кого слід, щоб готували викуп...
За тебе — дві тисячі гривень, за князів — по тисячі, за думних бояр — по двісті,
за воєвод — по сто, а дружинників і простих воїв обміняємо на наших бранців,
яких на Русі також достатньо... Чим швидше прибуде викуп, тим раніше поїдеш до
своєї Ярославни, княже... Що хочеш передати додому, кажи, бо я поспішаю і
Славуту зараз візьму з собою. Самуїл уже зібрався в дорогу...
Ігор обняв боярина, заглянув в очі:
— Учителю, я каюся, що не послухався тебе, — промовив глухо, з болем. — Але є
каяття, та нема вороття!.. У тому, що трапилося, один я винен — і більше ніхто!
Так і на Русі скажи — один я!.. Єдиним виправданням для мене є те, що бився на
полі бою, скільки сил мав! Всі князі, бояри, воєводи і вої билися ще краще.
Звідси скачи прямо в Путивль до княгині Євфросинії — розповіси, як усе було...
Ну, сам знаєш... Скажи, хай відправить заупокійну молитву за убієнних, а
молебень — за живих... Знаю, що такого викупу, якого хочуть хани, не тільки моє
князівство, а й Чернігівське не назбирає. Тож хай просить батька, князя Ярослава
Галицького та Святослава Київського... Хоча на Святослава надія мала — не друг
він мені, не друг...
— Як і ти йому, Ігорю, — тихо вставив Славута.
— Мабуть, що так, — погодився князь. — Ну, їдь! І хай бережуть тебе всі святі!
Він обняв Славуту, поцілував у лоба. Розчулений Славута поцілував князеві
поранену руку.
— Там у моїй торбині залишилася мазь — прикладатимеш до рани, Ігорю... І хай
береже тебе бог!
Він ще раз поцілував князя, обняв Ждана, Яня і РагуЇла, що приєднався до них, і
сів на коня, яким приїхав тисяцький. Помахав рукою:
— Прощавайте! І хай вам добре ведеться!

8
Того ж дня, в обідню пору, до Кончака на курултай[66] зібралися хани, що брали
участь у битві на Каялі. Велике ханське шатро ледве вмістило всіх.
Сиділи кружка, попід стінами, на шовкових подушках, набитих перемитою вовною.
Крізь відкритий верх юрти золотим потоком вривалося яскраве сонячне проміння,
грало веселкою на дорогих ханських шаблях.
Перед кожним на лляних уруських скатертинах стояли вишукані страви та напої, на
які заради перемоги не поскупився Кончак, — плов з ізюмом, политий топленим
маслом, плов з бараниною, приправлений шафраном, засмажені лебеді та гуси,
тушкована баранина та лошатина, уруські шулики з медом та пшеничні пироги з
м'ясом та ізюмом, солоний овечий сир, кумис, ромейські вина, хмільний березовий
сік, уруський варений мед, заправлений хмелем, холодна просяна буза.
Хани їли вволю, пили скільки хотіли, хвалилися своїми подвигами на полі бою,
співали пісень, слухали акинів, які, награючи на двострунній домрі, прославляли
їхні перемоги, а потім знову їли й пили...
Коли миски й глечики спорожніли, а хани почали попускати шовкові пояси, Кончак
підняв руку, просячи уваги.
Акини і служниці-полонянки враз, низько кланяючись, вийшли з шатра, а хани,
витерши масні губи і руки вишиваними уруськими рушниками, замовкли.
— Преславні достойні хани! — гучний Кончаків голос прозвучав урочисто. — Нині ми
здобули велику перемогу — вщент розбили дружини сіверських князів, які,
зарозумівшись, увірвалися в саме серце Дешт-і-Кипчака. Такої перемоги кипчаки,
відколи поселилися між Волгою і Дунаєм, не здобували ніколи!
Кончак трохи помовчав, промочив горло бузою. Хани слухали уважно: йшлося про
славу їхньої зброї! Але у декого, особливо ж у хана Кзи, роти скривилися в
недобрій посмішці. Ще б пак! їм ясно, що всю славу цієї, без сумніву, значної
перемоги Кончак намагатиметься привласнити собі.
 
Наші Друзі: Новини Львова