Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 04 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 173242
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
підросли. Твій син — витязь, а моя донька — на виданні.
— Майбутнє покаже, — байдужно відповів на це Ігор.
— Так, майбутнє покаже, — погодився Кончак і підвів очі. — Чого ще бажаєш,
княже? Кажи! Вволю!
Ігор пильно подивився на хана. Чого він заграє з ним? Які його потаємні наміри?
А вголос сказав:
— Якщо живий мій тисяцький Рагуїл, то пришли його до мене, хане. І священика б
мені...
— Ну, попів та дяків ваших у нас хоч відбавляй! Якого захочеш, такого й
пришлю...
- Я не хочу, щоб це був раб... Я хочу, щоб був зі святою службою!
— І таких є достатньо! Серед половців уже багато хрещених.
Особливо, коли мати — русинка... Мій син Юрій теж похрещений... Отже, піп тобі
буде!.. Навіть з Русі привеземо... З города Дінця... Ще що?
— Більше нічого.
— Ну, тоді прощавай... Сторожа допровадить тебе куди слід, а я — до свого
народу! Перемога ж! Та ще яка!
І Кончак, зловтішно посміхнувшись, приострожив свого баского коня і погнав через
річку на той берег.
А там, серед темних гостроверхих веж, кипіли веселі юрмища кочівників, гриміли
тулумбаси, заливалися ріжки, гули домри, то тут, то там спалахували й радісно
дзвеніли тягучі половецькі пісні... Половці урочисто відзначали перемогу над
Ігорем.

7
Ігор думав, що з від'їздом Кончака його душевні муки стишаться. Він пірне у
темне нутро половецької юрти, впаде на шорстку кошму і забудеться у важкому
непробудному сні.
Та він помилився.
Як тільки перебралися на той бік Тору, кожному бранцеві половці накинули на шию
аркан і, хоча й не змусили злазити з коней, у такому ганебному стані потягли
через усе стійбище — напоказ людям.
Попереду тягнули Ігоря.
Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищі, ніж терпіти таке
приниження! Кругом нього і його супутників ревло, біснувалося розбурхане людське
море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жінки простягали до них
руки, вимагали повернути загиблих чоловіків і синів, щось кричали, посилали
вслід прокляття, чорноголові босоногі дітлахи вищали, жбурляли на них гарячий
присок з-під ніг і бігли попереду, показуючи язики.
Ігор нахилив голову, зіщулився і ні на кого не підводив очей. А звідусіль
летіло:
— Кинязь Ігор! Кинязь Ігор! У-лю-лю-лю! У-лю-лю-лю!
Раптом все завмерло, мов обірвалося. Настала мертва тиша.
Ігор підвів голову і на узвишші побачив Кончака, що в своєму бойовому обладунку,
так, як прибув з Каяли, сидів, вивищуючись над іншими ханами та баями, на своєму
гарячому коні. Десниця його була піднята вгору. То вона, видно, раптово обірвала
те страхітливе ревище, що можливе тільки в розлютованій орді.
— Зніміть з них аркани! — наказав Кончак. — У бою князь Ігор був нашим ворогом,
противником, а нині він мій гість! І хай ніхто не посміє ображати його ні
словом, ні ділом!
Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу аж до
Тору, де на високому березі, у затінку верб та тополь, темніла одинока юрта.
Бранці зрозуміли, що то їхнє житло і їх зараз допровадять туди.
Ігор був такий приголомшений, що навіть не міг уторопати, чи все, що скоїлося з
ними щойно, було заздалегідь придумане Кончаком, щоб принизити його ще раз, дати
відчути йому ганебність рабського становища, а потім показати себе з найкращого
боку, чи хан нічого не знав і все те зробила на свій розсуд сторожа. Чи так, чи
інак, а принизили його достатньо — довіку пам'ятатиме!
Мовчанка затягувалася. Охоронці ждали знака, щоб рушати, та Кончак незворушно,
мов закам'янілий, сидів на коні і пильно дивився на Ігоря та його супутників.
Про що він думав? Що ховалося під його нахмуреним чолом? Які нові заміри
виношував він?
Ігореві ж хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що
невідривне стежили за ним, обмацували його доскіпливими поглядами з ніг до
голови. Врешті він не витримав і торкнув острогами коня.
Та Воронець не встиг зробити й кількох кроків, як у напруженій тиші несподівано
пролунало два голоси. Спочатку жіночий:
Ждане! Братику! Ти?
І тут же чоловічий:
— Вуйку Славуто! Це я! Самуїл!
Ігор оглянувся.
З натовпу пробиралося двоє: з одного боку — гарно вдягнута молодиця, з виду
русинка, а з другого — рудо-чубий кремезний муж, русич, що і одягом, і статурою
своєю, і кольором чуба та бороди відрізнявся серед чорноголових, переважно
тонкостанних половців.
Жінка припала до Жданового коліна, заридала.
Жданчику, братиму мій! Невже це ти? Як же? Звідки?
— Я, Настуню, я! — вражений несподіваною зустріччю, Ждан гладив тремтячою рукою
русяву сестрину косу, що вибилася з-під барвистої хустини.
— А як же наші? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними?
Ждан спохмурнів.
— Одна мати дома залишилася... Та Йванова жона Варя з двома дітками... А більше
нікого з нашого роду немає. Менші ще тоді, коли тебе забрали, погинули, батько
торік помер, а брата Йвана сьогодні не стало... На Каялі... Стрілою в живіт...
Настя заридала ще дужче, забилася в невтішному горі.
— А-а-а... — квилила вона.
Тим часом між Самуїлом і Славутою відбулася інша розмова.
Потиснувши бояринові обидві руки, Самуїл спитав:
— Вуйку, як ти опинився тут? От не сподівався на таку зустріч!
— Про це потім, — коротко відповів Славута. — Скажи ліпше, що в тебе? Чому не
повертаєшся додому? Вже час!
Самуїл понизив голос:
— Вуйку, я ще тиждень тому мав виїхати з орди, але Кончак затримав. Зібрав зі
всього степу військо... Мені здається, що він якось пронюхав про намір князя
Святослава йти цього літа на Дон і приготувався, щоб зустріти його... Ну, а
князь Ігор, не відаючи про те, тут якраз і нагодився... І потрапив йому в руки,
яко кур в ощип!.. Та тепер не об тім мова. Я думаю — як визволити тебе!
— За мене назначено високий викуп — п'ятдесят гривень.
— Ого! Ну, та в мене є трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана?
— Він княжий конюший. Навряд чи Ігор відпустить його зараз від себе...
В цю хвилину Кончак подав сторожам знак, і вони рушили.

— Я знайду тебе, вуйку, — шепнув Самуїл, потискуючи Славуті руку.
Він кивнув Жданові, що саме виривався з обіймів сестри, і пірнув у натовп.
Ігоря сторожа допровадила на берег Тору. В юрті було напівтемне й прохолодно.
Посередині, на килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав
мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Ігор не їв нічого —
випив дві чаші кумису і відразу, не проронивши ні слова, ліг у куток.
Сон не йшов. Боліла рука. Боліла душа. Перед заплющеними очима, мов покара,
стояло широке поле, всіяне тілами загиблих руських воїнів, зринали обличчя
брата, сина, племінника, у вухах лунав невгаваючий шум бою — крики, стогони,
брязкіт шабель, тріск списів, іржання коней... Боже, боже, яке нещастя!
Він довго стогнав, вертівся, міцно склеплював повіки — і все ніяк не міг
заснути. І тільки десь опівночі, коли у половецькому кочовищі завмер людський
гомін і затих гавкіт собак, він поринув у забуття...
Славута, Ждан і Янь поснули теж.
Прокинулися від того, що хтось досить голосно сперечався зі сторожею. Янь
відкинув полог, виглянув надвір.
Сонце вже стояло високо — добиралося до полудня. З кочовища долітали вигуки,
співи — там відновилися розпочаті вчора вечором гуляння.
Перед юртою двоє сторожів — а це вже були не підстаркуваті воїни, а молодецькі
 
Наші Друзі: Новини Львова