Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 174997
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
піна, болісно зойкає селезінка. Сили його вичерпалися, він спотикається, ледве
не падає з ніг...
Тоді з гущавини руського війська виривається високий бородань, хапає першого ж
коня, що, втративши господаря, никає по полю, і мчить князеві на виручку. Його
розкошлачена борода розвівається на вітрі, в жилавій руці виблискує проти сонця
двосічний меч, він здалеку гукає захриплим голосом:
— Князюшко, тримайся! Я Будило! — зістрибує на землю. — Бери мого коня!
Але тут помічає, як передній половчин на повному скаку натягує лука.
— Не стріляй! Це князь Ігор! — кричить щосили Будило і кидається навперейми
стрілі, підставляючи їй свої груди.
Стріла пронизує його наскрізь.
Будило голосно охнув, змахнув руками, мов крилами, але на ногах утримався і ще
раз крикнув:
— То наш князь! Не вбивай його! — І, збитий копитами половецького огиря, важко
упав навзнак додолу.
Половець нарешті зрозумів його, опустив лука і схопився за довгий аркан, що
висів при боці. Не встиг Ігор зіскочити з Воронця, як тонка петля зашморгнулася
довкола тіла, вирвала з сідла і жбурнула в потолочений бур'ян.
Все! Кінець! Смерть!
З рани на руці знову хлинула кров, в очах потемніло. Потім він відчув, як на
плече лягла чиясь важка рука, підвела, поставила на ноги. Як із туману, випливло
широке темне обличчя з кущуватими бровами, що зрослися над переніссям. Вузькі
хижі очі блищали радісно-здивовано.
— Кинязь Ігор?
— Ти хто? — спитав Ігор, ще не зовсім усвідомлюючи того, що з ним сталося.
— Я Чилбук із роду Тарголовичів... Тепер ти мій полонений, кинязю! — І половець
вправно захалявним ножем відрізав від пояса прикрашеного сріблом і самоцвітами
князівського меча. — Їдь зі мною. Ти вже відвоювався!
Ігоря оточили Чилбукові родичі, щось радісно заґелґотали, мов гуси, і помчали з
поля бою до ліска, що виднівся вдалині, намагаючись якомога швидше вивернутися
з-під темної лави своїх одноплемінників, які клином заганялися в розірвану
оборону русичів — на місце ковуїв.
З руського стану їм навперейми вимчав вершник. До Ігоря долетів його розпачливий
крик:
— Княже, княже!
Чилбук підняв лука, хижо вискалив зуби. Ні, він нікому не віддасть князя — таку
дорогу здобич! Грудьми захищатиме його! Ще мить — і стріла прониже груди
необачному!
Ще мить...
Та тут пролунав Ігорів голос:
— Не стріляй! Це мій лікар! Славута! Чилбук опустив лука.
— Він хоче здатися мені в полон?
— Він поспішає, щоб лікувати мене!
Славута наблизився, зі слізьми в очах обняв князя.
— Ігорю, ти ще раз поранений? Ні? Слава богу! А пов'язка знову закров'янилася,
почала сповзати... Ось я накладу тобі нову!..
Чилбук відвів Ігоря у безпечне місце, на вершину горба, звідки було видно все
поле бою, дав попити кумису. Славута заново перев'язав князеві руку.
Сюди ж Чилбукові люди привели Яня, Ждана і Михалка Гюрговича, приставили до них
сторожу.
Всі були в розпачі, пригнічені. Янь кусав губи і плакав, мов дитина. Ждан
зчорнів на лиці, міцно зціпив зуби, а князь Ігор смертельно зблід і палаючим
поглядом дивився туди, де знемагали, де сходили кров'ю його полки.
Після втечі ковуїв половці швидко розітнули руське військо навпіл. Всеволода,
оточивши, тиснули до великого озера, маючи надію добити його там. А Володимира,
Святослава і Рагуїла, воїни яких зовсім знемогли від спеки, спраги та втоми,
почали припирати до крутих берегів Каяли. Біля озера гинули під шаблями оточені
ковуї. Недалеко ж вони втекли! Дві чи три сотні кинулися вплав, сподіваючись
досягти протилежного берега, та стомлені, ледь живі коні, напившись без міри
води, швидко потонули, затягуючи за собою на дно і вершників.
— Боже, що робиться! — прошепотів Ігор. — Усе пропало! Все загинуло!
Половці справді обсіли русичів, мов сарана, і розстрілювали з луків. Вої падали,
устилали землю трупом. Ті, що прорвалися до Каяли, з високих круч бачили внизу
воду, та напитися не могли — річка в'юнилася в глибокій ущелині. Окремих
сміливців, які спускалися вниз, вражали стріли кочовиків, що стояли на
протилежному боці.
До обідні з цими полками було покінчено. Полонених половці в'язали,
важкопоранених добивали, а з мертвих здирали зброю, одяг, взуття.
Тримався ще Всеволод зі своїми трубчівцями та курянами. Ігореві добре було
видно, як він прорубався крізь половецький заслін до Каяли, перейшов її, кинувся
до озера, що голубіло вдалині, і там, ідучи понад берегом, відбивався від
ворога. Частина його воїв пустилася, як і ковуї, вплав до того берега, та вони
не допливли й до середини — потопилися в ньому разом з кіньми.
Довго виблискував проти сонця Всеволодів шолом. Ігор бачив, з якою запеклістю
відбивався його єдиний улюблений брат від степовиків, як він шаленів у бою,
рубаючи ворогів своїм важким двосічним мечем, як танула горстка його
відчайдушних витязів, і з жахом зрозумів, що й Всеволода не мине зла доля.
Ось переламався в його руці меч. Хтось подав йому списа, і молодий князь
прохромив ним груди нападникові, що заніс над його головою шаблю...
— Брате мій, хоробрий буй-туре Всеволоде! — вигукнув Ігор. — Прости мене, що
завів тебе сюди на погибель... Боже, дай мені смерті, щоб не бачити, як упаде
мій брат! Бо це я в усьому винен! Я! Великий грішник! Тепер споминаю я гріхи
свої перед господом богом моїм, — як багато убивств заподіяв я і крові пролив у
землі християнській! Це ж я не пощадив християн, взявши на щит город Глібов біля
Переяслава! Тоді немало завдав я горя, розлучаючи батьків з дітьми своїми, брата
з братом, друга з другом, жінок з чоловіками, дочок з матерями, подруг з
подругами своїми! І все тоді полоном і горем було покрито! Живі мертвим
заздрили, а мертві радувалися, що в вогні, як святі мученики, спокус життєвих
позбулися! Старих повбивали, юнакам же люті, без жалю, рани завдавали, мужів
сікли, жінок оскверняли! І те все зробив я!.. Не пристало мені тепер жити!.. І
се нині виджу кару від господа бога мого!.. Де нині улюблений брат мій? Де нині
брата мого син? Де чадо моє? Де бояри думаючі? Де мужі хоробрі? Де полк мій? Де
коні і зброя многоцінна?.. Чи не через все те віддав господь мене, зв'язаного, в
руки поганинам? Се воздав мені господь за беззаконня моє і за злість мою! І
впали сьогодні гріхи мої на голову мою!..
Він ударив себе здоровою рукою в груди і, щоб ніхто не помітив сліз в його очах,
опустив голову. А коли підняв, то вже не видно було ні брата Всеволода, ні його
славних витязів, ні черлених щитів, ні барвистих руських стягів...
Затих над Половецьким полем гомін бою, що тривав без перерви суботу, ніч на
неділю і неділю до півдня. Затих брязкіт мечів, і гуркіт щитів, і тріск списів,
і тупіт кінських копит. Чулися тільки радісні вигуки переможців, стогони
вмираючих сіверян та каркання воронів, що зліталися на покорм.
— Навіщо я залишився жити? — прошепотів Ігор. — Чому мене не вразила гостра
шабля чи половецька стріла?..
Під'їхав з ханами Кончак. Сидів на коні прямо, гордовито. У чорних блискучих
очах неприхована радість. Радість перемоги!
— От ми й зустрілися, Ігорю! І я не заздрю тобі! — сказав бундючно. — Ти хотів
завоювати Половецький степ, а став невільником, рабом простого кочівника
Чил-бука! Ой-бой!.. Що тепер скажеш?
Ігор мовчав. Очі його погасли, щоки поблідли.
Кончак повернувся до ханів.
— А хто полонив князя Всеволода?
— Роман Кзич, син хана Кзи, великий хане, — відповів хтось.
— А князя Володимира?
— Копті з роду Улащевичів!
— А Святослава Ольговича?
— Єлдечюк з роду Бурчевичів!
— Отже, всі князі в наших руках! Що ж будемо робити з ними, хани? Скараємо
смертю, продамо в неволю чи визначимо викуп?
— Викуп! Викуп! — закричали хани. — Та такий, щоб Русь застогнала! Щоб князі
запродали не тільки табуни свої, не тільки поля й ліси свої, не тільки смердів і
 
Наші Друзі: Новини Львова