Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 174995
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Хоча ніхто не снідав, їсти не хотілося, зате дедалі все більше допікала спрага.
І люди, і коні знемагали без води... А її не було!.. Води! Води! За один-єдиний
ковток без роздумів кожен віддав би всю вчорашню здобич!
Кілька разів Ігор кидав свої дружини в атаку на північ,
у той бік, де відкривався найближчий шлях до Дінця. В кольчугах і латах, зі
списами напереваги безстрашно летіли руські витязі в саму гущу половецьких
полків — кололи, рубали, били сокирами та булавами, топтали кіньми, арканили і
стягували з сідел... З боєм просунулися далеко в степ, та до Дінця пробитися не
зуміли. їм насупроти ставали нові, свіжі загони половецької кінноти, і,
здавалося, не було їм ні кінця ні краю.
Найвищої напруги битва досягла в другій половині дня і перед вечором.
Відбивши всі намагання русичів прорватися до Дінця, Кончак зрозумів, що чаша
терезів перехилилася на його бік і ключі від перемоги опинилися в його руках.
Він посилив натиск з півночі, від Дінця, і з заходу та півдня від Сюурлію,
залишаючи більш-менш вільним, прикритим лише слабеньким заслоном, шлях на схід,
до невеличкої, довжиною всього в вісім чи дев'ять верст річки Каяли, що текла в
глибокій долині з крутими скелястими берегами з півночі на південь і впадала в
Сюурлій неподалік від великого озера. Він уже дізнався, що цілком несподівано,
замість Святослава Київського з об'єднаною силою всієї Руської землі, зустрів
лише одного Ігоря з братією. Дізнався — і злорадно вигукнув:
— Зарвався, Ігорю! Хоча й сміливий ти, хоча й досвідчений воїн, а нині зарвався!
Знехтував, злегковажив небезпекою, що чигає на тебе! Отут ми тебе й
пристьобнемо! Отут, на Сюурлії чи на Каялі, тобі й кінець буде! Ой-бой!
Вимотавши сили русичів безперервним обстрілом, короткочасними, але гострими і
кровопролитними кінними наскоками, а особливо тим, що змусив їх терпіти спеку й
безводдя, Кончак перед вечором кинувся всіма силами в атаку.
І знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стріл. Знову задзвеніли
шаблі, закричали вої, заіржали коні, застогнали поранені. Шум, тріск, гам,
скрегіт, тупіт, крик знялися над кривавим бойовищем і не вщухали ні на хвилину.
З палаючим поглядом і запеченими, почорнілими вустами, з закривавленою пов'язкою
на руці Ігор гасав по полю, піддавав воям духу. Мчав від Святослава до
Володимира, від ковуїв до Всеволода, а потім до новгород-сіверців —
підбадьорював, закликав триматися і щосили пробиватися до Дінця, надихав і
добрим словом, і мечем, а головне, одною своєю появою в самій гущі бою.
— Ігор тут! Ігор з нами! — лунало по рядах, і вої з новим завзяттям кидалися в
бій, забуваючи і про те, що ось уже який час б'ються вони без їжі та води, що
пече їх сонце і палить сухий степовий вітер, що коні ледве тримаються на ногах
від утоми й спраги, що майбутнє невідоме. Смерть? Полон?
Вечір приніс легку прохолоду, але не приніс перепочинку. Бій тривав далі. Коли
стало особливо важко, примчали Ольстин Олексич та Рагуїл з декількома воєводами.
— Княже, усім нам тут кінець! І вої, і ковуї, і витязі, і вся братія ляжуть
трупом! —схвильовано загаркавив Ольстин. — Треба тікати!
— Як же втекти? — не зрозумів Ігор. — Ми оточені!
— Вночі невеликою дружиною можна буде пробитися, княже, — почав пояснювати
Рагуїл. — Пересядемо на підмінних коней, знайдемо прогалину серед половецьких
полків — і проб'ємося!
— А чорні люди? А вої, у яких немає підмінних коней? Як же вони? Залишити їх?
— Усі ми не врятуємося! Марна надія! Ігор спалахнув.
— Що ви мовите? Одумайтеся! Як же я можу покину ти простих воїнів, а з одними
воєводами тікати! Або нам добре, або зле станеться — то всім гуртом! Бо якщо я
втечу з воєводами та старшою дружиною, а простих воїнів залишу в руках
іноплемінників, то який одвіт дам перед богом? Тоді довіку каратимуся більше,
ніж коли б я смерть прийняв! Будемо вночі всі разом пробиватися до Дінця! Такий
мій рішенець!
Присоромлені воєводи поскакали до своїх стягів, і бій розгорівся з новою силою —
нічний бій!
Вістрям своїм Ігорів полк був націлений на Донець. Мечем і списом прокладали
собі шлях сіверські дружини, встилаючи його своїм і ворожим трупом. Коли коні
почали падати від знемоги і спраги, воїни спішилися.
Ігор заохочував:
— Браття і дружино, тут зовсім близько! Бувалі люди кажуть, що за той час,
скільки потрібно доброму молодцеві, щоб пообідати, ми туди навіть пішки дійдемо!
Так піднатужмося, браття! Вперед!
Окремі стяги під натужувалися і глибоко врубувалися в темні й непроглядні полки
половецькі, відтискуючи Їх усе далі й далі в поле. Здавалося, ще одне зусилля —
і залізний обруч половецький трісне. Ігор кидався до них і захриплим голосом
гукав:
— Соколи! Витязі руські! Ну, ще трохи! Ще!
Та прорватися ніде не щастило. Всюди на цьому шляху темною непробивною стіною
стояли кочовики, які супроти одного руського воїна виставляли трьох чи чотирьох
своїх. І під ранок стало ясно: тут не пробитися.
А на світанні, у неділю 12 травня, трапилося найгірше: раптом почали тікати
ковуї. Скориставшись тим, що Кончак з-перед них відтягнув значну частину своїх
сил на північ, вони, як тільки загорілася ранкова зоря, прорвали неміцний
половецький заслін і кинулися без оглядки в степ. Вони ще не знали, що це була
пастка, хитромудре поставлена на них Кончаком.
Над полем пролунав чийсь стривожений голос:
— Ковуї тікають! Ковуї!
Ігор щосили ударив острогами Воронця, помчав услід за втікачами. Ні Янь, ні Ждан
на своїх стомлених конях не змогли його наздогнати.
— Верніться, браття! Верніться! — гукав розпачливо Ігор.
Та ковуї, чи то не впізнаючи його, чи, охоплені жахом і бажанням будь-що
врятуватися з цього пекла, не хотіли впізнавати, мчали далі, не звертаючи на
нього уваги.
Тоді Ігор скинув шолом і ще дужче приострожив Воронця.
Невже ніхто не впізнає князя?
— Воєводо Ольстин! Браття ковуї! — загукав щосили. Та захриплий голос потонув у
гучному тупоті копит і дикому лементі, що знявся над головами втікачів. Лише
один вершник оглянувся і зупинився. Це був Михалко Гюргович, син ковуйського
хана з Остра.
— Прости, княже, — схилив він чорночубу голову. — Злякалися ми! Смерті
злякалися!.. Адже половці вважають нас відступниками, зрадниками і в полон не
беруть — січуть усіх підряд!
За ковуями здіймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що утворилася в
оборонному кільці русичів, хлинули загони кочовиків.
Ігор зрозумів: це кінець! Ніяка гать не спинить весняну повінь, якщо вона
прорвала собі прірву! Ніяка сила не спинить тепер половців, що скористалися
боягузтвом ковуїв і ринули в саму серцевину руського війська!
— Прокляття! — вигукнув він. — Що ж вони наробили! І самі загинуть, і нас усіх
віддадуть на поталу ворогові!
— Там Каяла, а за нею — озеро, — пояснив Михалко Гюргович. — Вони хочуть
дістатися до води, а звідти, напоївши коней і самі напившись, далі в степ...
Якщо пощастить, звичайно...
— Якщо пощастить.... Нещасні! Там далі — Каяла! Чи ж зуміють перебратися через
неї... Та, врешті, що нам зараз до них!..
Різкий окрик Яня, що разом зі Жданом наближався до князя, вивів Ігоря з
заціпеніння:
— Половці!
Ігор підвів голову. Половці були недалеко. Вони мчали йому навперейми. Вже добре
видно оскал кінських морд, хижий блиск очей розпалених боєм верхівців.
— Тікаймо! — пригнувся в сідлі Михалко Гюргович і вдарив князевого Воронця
батогом по крупу.
Коні бігли з усіх сил. Та сил було мало. Ні гострі остроги, ні батіг, ні лайка,
ні понукання, ні благання, — ну, виручай, друже! — ніщо не могло примусити бігти
їх так, як бігли напоєні, нагодовані і не змордовані половецькі коні.
Ось Янь і Ждан. Вони тікають разом з князем, але скоро відстають. Відстав і
Михалко Гюргович — Ігор вирвався вперед. Йому залишається один перестріл із лука
до своїх. Зовсім близько! Один перестріл!
— Ну, конику, ну, Ворончику, виручай! Воронець мчить. Змучений, знесилений,
спраглий, витягується в нитку, хрипко дихає. З нього клоччям спадає на землю
піна, болісно зойкає селезінка. Сили його вичерпалися, він спотикається, ледве
 
Наші Друзі: Новини Львова