Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 174992
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Все може бути. Війна!
Старий боярин схилив голову, поцілував князя в плече.
— Гаразд. Іду!
Тут вони розсталися: Славута поїхав до веж, а Ігор повернувся у свій полк. Ждан
зняв з нього золотий князівський шолом, що міг бути дуже помітною ціллю для
ворожих лучників і копійників, подав звичайний, гриднівський.
З-за обрію поволі виринав кривавий пруг сонця.
Битва розпочалася раптово, відразу по всьому полю. На половецькому боці пролунав
чийсь гортанний, схожий на рик ведмедя голос, Ігореві здалося, що то був голос
Кончака, — і тисячі й тисячі половецьких стріл хмарою знялися в
блакитно-малинове світанкове небо і рясним дощем пролилися на Ігореві полки.
Впали перші убиті, застогнали поранені, збилися і понеслися схарапуджені коні,
що втратили верхівців.
У відповідь проспівали пісню смерті співучі сіверянські стріли і вирвали з
Кончакових полків немало молодих чорнооких джигітів.
Стріли сипалися безугавно, стукали, мов град, об шоломи, об лати й кольчуги, об
щити та обшиті залізними бляшками кінські попони, вириваючи з рядів то одного,
то іншого воя.
Видно, Кончак, використовуючи кількісну перевагу, вирішив не вступати поки що в
рукопашний бій, а лучним боєм знекровлювати руське військо.
Ігор зрозумів це відразу. Тоді він видобув меча і підняв коня на диби.
— Уперед, русичі! Уперед! За мною, браття! Гридні-списники опустили напереваги
міцні довгі списи і, набираючи розгону, понеслися на половців. За ними мчали
мечники, а потім уже лучники, що на ходу випускали рій стріл, щоб ними прикрити
передні ряди нападаючих.
Удар був жахливий. Над полем пролунав гуркіт — то списи русичів зустрілися з
половецькими щитами і загримкотіли об них, ніби грім грянув над самою головою.
Задзвеніли, задзвякали мечі і криві половецькі шаблі; заіржали, здиблюючись і
ошкірюючи зуби, знавіснілі коні; тисячами горлянок закричали у бойовому шалі
воїни.
Передні ряди половців були враз зім'яті, розтрощені, повергнуті на землю. Задні
теж здригнулися і під натиском Ігоревої панцирної кінноти почали відступати в
степ.
Ігор підбадьорив своїх:
— Уперед, браття! Ще удар — і прорвемо вороже кільце! Дужче нападайте!
Сміливіше! А за нами прорвуться усі!
Він бився в передніх лавах, і його прямий двосічний меч не знав спочинку.
Воронець грудьми, прикритими кольчужною сіткою, розштовхував низькорослих коней
степовиків, копитами вдавлював у землю тіла поранених чи вибитих із сідла
ворожих воїнів. Поряд з князем билися наймогутніші новгород-сіверські витязі.
Вони глибоко врубалися в густі ряди ординців — уже зовсім недалеко виднівся
голий степ. А там десь і Донець з його рятівними для руського війська лугами,
заростями та лісами!
Ні на крок не відставали від князя Янь Рагуїлович та Ждан. Як завжди, радісно
усміхнений, відчайдушний Янь кидався навперейми степовикам, що мітили зчепитися
з князем, і невідворотним ударом меча перетинав їм дорогу життя. Ждан вів на
поводі запасного коня — на той випадок, коли Воронець під князем упаде чи буде
поранений, — а довгим списом не менш успішно, ніж Янь, захищав князя зі свого
боку.
До відкритого поля залишалося зовсім недалеко.
— Ще трохи, браття! Ще піднатужмося — і перед нами вільна дорога до Дінця! —
гукнув Ігор. — Уперед, браття!
Та половці теж зрозуміли, до чого прагнуть русичі, і докладали всіх зусиль, щоб
зупинити їхній бойовий порив. Сюди вже поспішали свіжі половецькі загони,
оговталися від несподіваного сильного удару Кончакові батирі, з обох боків на
Ігорів полк, що глибоко ввігнався у ворожий стрій, розколюючи його, мов клин
дерево, знову сипонув рясний дощ половецьких стріл.
Від них зразу впали десятки новгородсіверців.
Ігор підняв щита, щоб захиститися, та раптом відчув болючий удар в шуйцю[65].
Стріла влетіла в широкий рукав кольчуги, знайшла єдине незахищене місце між
кольчугою та поручами і пронизала руку наскрізь.
Щит упав на землю. Ігор схитнувся.
— Княже, що? — скрикнув перелякано Ждан. — Поранений?
Ігор зблід. В рані бриніло тонке древко стріли з білим оперенням. На гриву
коневі бризнула кров.
Ждан схопив поводи Воронця, завернув назад.
— Князя поранено! Прикрийте його!
Янь прикрив Ігоря щитом, дружинники зімкнули позад нього ряди, поволі почали під
роєм стріл відступати.
Замішання в рядах русичів не залишилося непоміченим половцями, і вони посилили
обстріл.
Ігор від болю й досади зціпив зуби. Яке нещастя! Все втрачено! А так же було
недалеко від прориву!
Стріла ятрила рану, пекла вогнем. А голову свердлила думка: "От коли знамення
дало про себе знати! Нещаслива доля Ольговичів не оминула й мене!"
— Не відступайте, браття! Не відступайте! Я зараз повернуся з підмогою! — гукнув
він воям, що здригнулися в замішанні.
Та звістка про поранення Ігоря блискавично поширювалася серед війська і
засмучувала всіх. Тільки початок битви — і вже поранено князя! Як же бути без
нього в такий час!
— Рагуїле, очолюй полк! Не відступай, пробивайся далі вперед! Мені перев'яжуть
рану — і я повернуся! — гукнув він тисяцькому, а Жданові і Яневі сказав: —
Ведіть мене до Славути!
Посеред табору, на половецьких возах, застелених нікому тепер не потрібними
паволоками та оксамитами, лежали поранені. Одні стогнали, інші просили пити.
Біля них клопоталися знахарі та костоправи, що витягали з ран стріли, тамували
кров, складали і зв'язували розтрощені кістки, накладали пов'язки.
Славута вже почув про поранення Ігоря і біг йому назустріч.
— Стріла? Знімайте з коня!
Ігор сів на воза. Славута обережно підняв важкий рукав кольчуги, відламав
наконечник стріли і витягнув з рани древко. Потім зняв поручі, закотив рукава
кольчуги й сорочки, дістався до рани.
— Ну, що? — спитав Ігор, кривлячись від болю.
— Дякувати долі, кістка ціла, — зрадів Славута. — А рана, хоч і болюча, не
страшна. Ось ми тобі зав'яжемо її — і відразу стане легше!
Він дістав з торбини сувій чистого, добре вибіленого полотна, відрізав чималий
шмат, один кінець густо помастив маззю, що пахла медом і чистотілом, і
перев'язав рану. Потім підв'язав руку перед грудьми.
Ігор відразу сплигнув з воза.
— Куди? — сторопів Славута.
— Як — куди? — здивувався князь і правицею показав на битву, що вирувала, ревла,
біснувалася довкола. — Туди!
— З одною рукою? Ти ж поранений!
— Ну й що! Моє місце там! — Ігор повернувся до своїх молодих супутників: —
Допоможіть мені сісти на коня!
Ті переглянулись. Як же допомогти? Не піднімати ж князя руками!
Тоді Ждан став на коліно, нахилив плечі, Янь нахилився поруч з Воронцем, і Ігор
по їхніх спинах зійшов угору і сів у сідло.
Його побачили воїни, і з сотень грудей вирвався радісний поклик:
— Князь Ігор живий! Князь Ігор з нами! Вперед, браття!

5
Страшно довгим і важким був той суботній день для Ігоревого полку. Проти восьми
тисяч руських воїнів билося щонайменше двадцять, а то й тридцять тисяч
степовиків, і до них все прибувала й прибувала підмога.
З полудня почала дошкуляти спека. Хоча стояла тільки перша половина травня,
сонце пекло немилосердно, по-літньому. Металеві шоломи, кольчуги і лати
нагрівалися так, що здавалося, лини на них води — зашкварчать! Суха земля під
кінськими копитами здіймалася їдкою курявою, забивала горло, ніс, а піт,
змішаний з нею, виїдав очі.
Хоча ніхто не снідав, їсти не хотілося, зате дедалі все більше допікала спрага.
 
Наші Друзі: Новини Львова