Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 174991
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Кза, звичайно, розумів: Русь залишиться без захисту. Але він також розумів і те,
що ця перемога незмірно зміцнить владу Кончака над степом. Коли б Кза не думав
про визволення своїх родовичів з уруського полону, він і пальцем не ворухнув би,
щоб допомогти Кончакові. Та що зробиш — мусиш!
— Ми розгромимо їх! — озвався похмуро. Кончак струснув його за плечі.
— Кза, допоможи мені! Кза! Хай твої вивідачі слідкують за кожним кроком Ігоря і
про все повідомляють мені! Це добре, що він відірвався від Святослава! Ми
погромимо спочатку Ігоря — завтра погромимо! А потім гуртом навалимося на
Святослава з братією... Кза!
Кза вийшов, а Кончак плеснув у долоні і владно кинув молодому вилицюватому
джигітові, що заглянув у юрту:
— Коня мені!

4
Дрімає у полі хоробре Ігореве гніздо. Далеко залетіло! Сонна ніч зависла над ним
темним половецьким шатром. Тільки вряди-годи хтось хрипло забелькоче вві сні чи
захропе стривожено кінь, натрапивши в траві м'якими рухливими губами на щось
бридке, відразливе — на слизького слимака чи на холодну земляну жабу.
На сході ледь-ледь зажеврів край неба. Кривава зоря світ ізвістує. Із широкої
долини Сюурлію потягнуло туманною прохолодою і терпким запахом лепехи.
Славута підвів голову, розплющив очі. Прислухався. Що його збудило? Чи комарі
завели свою передранкову пісню, чи десь у норі розтривожилося кубло степових
джмелів? А чи...
Він нахилився, припав вухом до землі. Завмер. Ні, не комарі то і не джмелі. То
гуде земля. Степ стугонить від тисяч кінських копит! З усіх усюд той гул
долітає!
Де й сон подівся!
Славута кинувся до Ігоря, що спав неподалік на м'якій половецькій кошмі,
затермосив щосили.
— Княже, вставай!
Ігор протер очі.
— Що? Пора вже?
— Половці!
Ігор підскочив.
— Не може бути! Звідки?
— Ідуть — і від моря, і від Дону, і від усіх сторін. Сам послухай!
Ігор ліг на землю.
— Ну, що? — заквапив його Славута.
— Ти не помилився, учителю... Справді, коні копитами б'ють! Земля гуде, мов
перед грозою! Обступають нас бісові діти зі всіх боків! Ну й веремія здійметься
уранці!..
Славута скрушно похитав головою.
— Якби тільки веремія...
— Ти думаєш — гірше? Що ж нам робити?
— Передусім будити людей, готуватися до бою, а потім усією силою пробиватися до
Дінця!.. Тільки тепер не до Сальниці — туди далеко, а до найближчого берега
навпростець! Тут усього сім-вісім верстов... І броди є... Нам би тільки
дістатися ріки — там ліси, вони сховають нас, прикриють, та й половцям ніде буде
розвернутися...
Ігор почав будити брата Всеволода і сина Володимира.
Прибігла сторожа, сповістила:
— В степу показалися половецькі ратники!
Незабаром весь табір заворушився, загув. Одно слово — половці! — враз підняло
всіх на ноги, навіть тих, кому сон був миліший за все на світі. Ще толком ніхто
нічого не знав — де половці, скільки їх, — а тривога вже полонила людей, змусила
їх мовчки, без зволікань вхопити зброю, сісти на коней і стати у свої копія,
стяги, полки. Полон з вежами поставили всередину, посилили охорону. Ждан підвів
Ігореві Воронця.
Минуло небагато часу. Небо посвітлішало, піднялося. Погасли зорі. Над степом
поволі вставав новий день — субота, 11 травня 1185 року. Скочувалося з горба і
тануло в долинах клоччя нічного сірого туману.
І коли посвітлішало настільки, що став прозиратися виднокіл, всі — і князі, і
бояри, і дружинники, і вої — раптом замовкли, заніміли, мов приголомшені, ніби
вражені громом, не в силі вимовити й слова. Зі всіх боків — куди не глянь — їх
оточували, обступали густі, непроглядні, мов ліс, половецькі полки! Темними
хмарами облягли вони Ігореве військо, підходячи все ближче і ближче. Маяли
вдалині половецькі стяги, метлялися на довгих тичках пишні кінські хвости —
бунчуки, в небо здіймалися стовпи рудої степової куряви. І не знали руські
князі, кому проти кого виступати.
— Боже! — тільки й вимовив Ігор помертвілими вустами.
А Всеволод у збудженні великому вдарив кулаком по луці сідла, вилаявся:
— Прокляття! Грім і блискавка на мою голову! Яким же я був недоумком учора, що
не послухався тебе, брате!
Святослав зблід і стиснув тонкі збляклі вуста. Це ж він у всьому винен! Він
погнався за половцями далі за всіх, він повернувся пізніше за всіх і, головне,
наполіг, щоб заночувати в цьому проклятому полі Половецькому!.. Зараз він ладен
був покласти голову під меч, аби лиш повернути минулий вечір і виправити свою
помилку!
Всі довго мовчали. І тиша ця була важка і гнітюча.
А земля гула, стугоніла!.. І підходили вони все ближче!
Немало літ прошуміло над Славутиною головою, не раз смерті в очі заглядав він у
багатьох боях, — здається, пора звикнути до небезпек, але й він, коли уздрів ту
темну хмару, що обступала Ігорів полк, здригнувся і відчув, як попід серцем
війнуло зимовою стужею.
Такого він ще не видів! Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого!
Першим опам'ятався Ігор. Приструнчивши срібними острогами Воронця, підвівся на
стременах, підняв руку і гукнув скільки духу було, на все поле:
— Браття і дружино! Доля послала нам важке випробування, а мене покарала за те,
що я злегковажив суворим знаменням! Видно, зібрали ми проти себе усю землю
Половецьку! Бій буде жорстокий — не на життя, а на смерть, і ні на кого нам
надіятися — тільки на самих себе! Тож сміливо на ворога! Краще кістьми ляжемо,
ніж безчестям себе знеславимо! Хай ліпше хижі птахи та дикі звірі тіла наші
шматують, ніж осоромимо ми землю Руську!.. Станемо, браття, в круг! Станемо в
такому порядку: я — попереду, ліворуч від мене — Святослав, за ним — Володимир,
потім — Ольстин з ковуями і, нарешті, по праву руку від мене — Всеволод! І
будемо, стримуючи ворога зі всіх боків, пробиватися до Дінця! Тут недалеко!
Тільки там, на Дінці, у темному лузі, наш порятунок! Там шлях на Руську землю!
Полки швидко стали в бойовий круг — давнє відоме шикування війська при круговій
обороні. Передній ряд закрився стіною щитів, виставив у бік ворога частокіл
довгих списів. Внутрішні ряди приготували луки і стріли. Всередині поставили
половецькі вози для поранених, посилили охорону біля полону та стад.
Міцний це був горішок — Ігорів полк, опоясаний непробивною стіною черлених
щитів, наїжачений гострими списами та смертоносними стрілами, захищений міццю
лат, кольчуг та шоломів! Нелегко його розкусити нікому — навіть Кончакові з
усіма його ордами!
Ігор зі своєю дружиною, закованою в броню, став на вістрі всього руського
війська. Саме тут і саме він повинен був прорвати вороже кільце і вивести всіх
до Дінця.
Половці зупинилися на відстані польоту стріли, заповнюючи в своїх рядах
прогалини, облягали сіверян щільно зі всіх боків. А зі степу до них підходили
все нові й нові загони. І руські князі та воєводи були у подиві великому: як
зумів Кончак за одну ніч зібрати всю силу половецьку?
Побіля Ігоря стали Славута, Ждан та Янь. Ігор узяв Славуту за руку.
— Учителю, прошу тебе, вийди з ряду! Не по твоїх літах це діло! Займися
пораненими — їх буде сьогодні немало!
Славута хотів заперечити, та Ігор насупив брови.
— Не треба! Поранених буде невпрогорт — хто допоможе їм краще, ніж ти? А якщо
мене поранить, чи Всеволода, чи Володимира?..
Славута вжахнувся.
— Бог з тобою, Ігорю? Що ти говориш перед боєм?
— Все може бути. Війна!
 
Наші Друзі: Новини Львова