Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 174989
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Якщо ми повернемося додому не бившись, то сором нам буде паче смерті! Йдемо! І
як нам бог дасть!.. Піднімайте людей і переводьте на той бік! Щоб дотемна бути
нам усім на тім боці шелом’яні!

2
Переправившись через Донець на половецький берег, Ігореве військо по крутій
стежині піднялося на високу Ізюмську гору і, дочекавшись у заростях її пологого
південного схилу вечора, рушило в степ. Попереду — сторожові, за ними —
передовий полк князя Святослава, потім — головний полк Ігоря, куди входили його
дружина та Всеволодова, а ще далі розтяглося прикриття.
Просувалися по чужій землі обережно, не поспішаючи. Боялися, щоб гулким тупотом
копит не викрити себе передчасно.
Степ жив своїм звичним, предковічним життям. Густо пахло полином та чебрецем,
сюрчали — аж заливалися — голосисті цвіркуни. Здалеку доносилося протяжне вовче
виття, уривчасто гавкали дикі собаки та лисиці, що вийшли на нічне полювання,
з-під кінських ніг спурхували налякані птахи. А з високого темно-синього неба
тихо усміхалися зорі, мерехтливим своїм промінням скупо освітлюючи воїнам путь у
землю незнану.
Коли військо поминуло широку долину і поза горбом почало повертати на південний
схід, Ігор зупинився і оглянувся.
Позаду, закриваючи півнеба, темніла похмура Ізюмська гора.
Ігореві перехопило дихання. Від неясного тривожного передчуття стиснулося серце.
Там, за горою, залишилася рідна сторона, мила серцю зелена Сіверщина, залишилося
все, що він любив, — розлогі поля і дрімучі ліси, гамірливі городи і тихі села,
повноводі ріки і озера, знайомі стежки-доріжки, по яких ходив тридцять і чотири
літа, ніжно-спокійна синьоока жона Ярославна, маленькі синочки і крихітка
доня... Чи повернеться він до них знову? Чи складе голову в цьому чужому
полинному степу?
З його грудей вихопилося мимовільне, як стогін, зітхання, а з вуст гострим болем
вирвалося:
— О Руська земле, уже за шелом’янем єси!
Усім, хто оточував князя і хто почув ці слова, стало сумно, аж моторошно. Хтось
теж, як і князь, важко зітхнув, хтось перехрестився, у когось в оці блиснула
проти зір сльоза. А над військом, перелітаючи з вуст до вуст,
прошелестіло-пронеслося тисячократне повторене:
— О Руська земле, уже ти за горою! Уже ти за горою єси!..
Важко, як важко розставатися з рідною землею, коли надовго вирушаєш у чужий
край! А ще важче, коли йдеш на війну і не знаєш, чи повернешся!..
Невдовзі показалася невелика степова річечка Ташлик. Її долиною війська пішли
вперед — назустріч течії. Опівночі зробили привал — напоїли коней, трохи
перепочили, а потім, по знаку Ігоря, рушили далі — в глибину Половецького степу.
Перед світанком зробили ще один привал. На цей раз довший. Воїни погодували
коней вівсом, що залишався в дорожніх саквах і який берегли для такого випадку,
попасли, напоїли їх вволю, самі підкріпилися і полягали спочивати. Та мало хто
спав. Зі сходом сонця всі знову були на ногах. Ігор наказав роздати важке
військове спорядження, що везли з собою на запасних та сумних конях, — лати,
кольчуги, шоломи, щити, луки, тули зі стрілами, поручі, поножі, — бо
розраховував на скору зустріч з половцями.
Тепер дружини вишикувалися так, щоб відразу можна було стати в бойовий порядок.
Рухалися від Кам'янки до Сюурлію — десять верст — без поспіху, виславши наперед
і на обидва крила посилену сторожу.
Прекрасне видовище являв собою в ці сонячні ранкові години 10 травня 1185 року,
в п'ятницю, Ігорів полк! Ішов він зімкнутим строєм, щільно, по вісім вершників у
ряду, розтягнувшись на таку відстань, скільки око могло сягнути. На лівій руці
кожного вершника — руський червоний щит, що проти ранкового сонця багрянів, мов
стяг, і здалеку здавалося, що із краю в край широке Половецьке поле
перегороджене тими черленими щитами. На срібних стружіях майоріли над військом
барвисті Ігореві корогви, розвівалися знамена інших князів, тріпотіли на вітрі
різнокольорові трикутнички прапорців, прикріплених до списів старших
дружинників. Ряхтіла кінська збруя, блищали крицеві лати, сонцем горіли золоті
князівські шоломи. Тішили і милували око різної масті коні — вороні, сірі,
гніді, білі, карі, солові... Та все ж головним кольором, що впадав в очі, був
багряний колір руських черлених щитів, — вони, мов мечем, розділили,
перегородили навпіл зелений весняний степ...
Ігореві очі блищали захопленням. Оглянувшись, він вигукнув:
— Славуто, поглянь! Яке військо іде! Які соколи! Військо йшло бадьоро, гордо —
милуватися справді було чим.
Перед ранньою обіднею[63] прискакали сторожові.
— Княже! За річкою — половці! Шикуються поспішно! А далі, за ними, — вежі з
жонами та дітьми! А ще далі — стада, отари!
Ігор зібрав князів і воєвод.
— Браття, от і зустрілися ми з кочовиками. Видно, для них це несподіванка.
Уряджайте полки до бою! Я зі своїм полком стану посередині, по праву руку від
мене — брат мій Всеволод, по ліву — Святослав. Перед Святославом стане
Володимир, а перед Всеволодом займуть місце ковуї. Наперед же виведемо від усіх
князів стрільців добрих, щоб зав'язали бій!
На ходу перешикувавшись у бойові порядки, шість Ігоревих полків швидко пішли
низиною на зближення з противником.
Ігор виїхав на пагорб, з якого відкрилася широка долина половецької річки
Суурлик[64], назву якої руські воїни переінакшили на свій лад — Сюурлій, бо так
легше було вимовляти. За річкою, на протилежному пологому березі, гарцювали на
конях половецькі лучники-стрільці, далі стояли нерівними рядами полки, зібрані,
видно, в поспіху великому, бо стрій їхній ламався, хвилювався, а ще далі, в
полі, темніли на возах юрти-вежі, метушилися жінки й діти, зганялися стада й
отари.
Ігор здибив гарячого коня, показав мечем на ріку.
— Браття, сього єсми шукали! А потягнемо!
Полк стрільців, Святославів і Володимирів полки та ковуї швидко помчали до
берега. Половецькі лучники випустили в них через річку по стрілі, не завдавши,
однак, нікому ніякої шкоди, а потім, побачивши, що руські полки з ходу пішли в
наступ, повернулися назад і помчали до своїх.
Тут, на полі, за Сюурлієм, зав'язався короткий, але гарячий бій. В атаку пішли
чотири полки, що складали по кількості воїнів більше половини всього війська.
Ігор і Всеволод поволі йшли позаду, готові допомогти тому, кому така допомога
була б потрібна.
Випустивши рій стріл, руські стрільці вийняли мечі, зімкнули ряди і з голосними
криками кинулися на половців. Володимир поспішив за ними. Святослав почав
тіснити праве крило противника, ковуї налягли на ліве.
Половці прийняли удар, намагаючись прикрити свої вежі з жінками і дітьми. Та
відразу ж були збиті з місця і покотилися назад. Охоплені жахом, зрозумівши, що
утриматися не пощастить, вони проскочили мимо веж, не зупиняючись і кидаючи все
своє добро та рідних напризволяще. Три руські полки — Святославів, Володимирів і
Ольстина Олексича — рубали їх, брали в полон, а потім стрілами розсипалися по
полю, захопили вежі з красними дівчатами та жонами половецькими, захопили одяг,
золото, срібло, всіляке узороччя половецьке і, не зупиняючись, кинулися далі —
переслідувати ворога, що поспіхом відступав до Дінця та верхів'я Каяли.
Ігор в'їхав у розгромлене половецьке стійбище. Тут верещали діти, голосили
жінки, стогнали поранені. Меткі вої збивали до гурту стада й отари.
Бояри піднесли Ігореві ханський бунчук — посріблений спис, до якого був
прив'язаний довгий пушистий кінський хвіст, та білу корогву з намальованим на
ній страшним драконом-змієм, що видихав з роззявленої пащі вогонь.
— Княже, це тобі, — сказав Рагуїл. — Захопили у ханській вежі... Виявляється, ми
попатрали самого хана Кзу!
— Хай знає, старий розбійник, як нападати на наші села і городи! Хай відчує
тепер на власній шкурі силу руського меча! — загули бояри.
Ігор був радісний, щасливий. Перемога! Досягнув, чого хотів, — напився шоломом з
великого Дону, переміг самого хана Кзу і взяв полон!
— Забирайте найцінніше — і гайда звідси! Тут ні паші для коней та скоту, бо все
витоптано, ні дихнути буде від трупного духу! Підемо до умовленого місця,
діждемося наших — і рушимо у зворотну путь!
Славута нахилився до Ігоревого плеча.
 
Наші Друзі: Новини Львова