Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 168746
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— То постав туди: наших коней та сінця їм дай!
Старий накинув на плечі кожушину, і вони гуртом напоїли коней, ровсідлали і
заклали їм сіна. А попоравшись, зайшли до хижки.
Хатина була невеличка. Зліва від дверей — піч, під образами — стіл, за піччю —
широкий піл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав. Попід стінами —
лави. У челюстях печі горить лучина, освітлює невеликий шевськжй столик з різним
шевським причандаллям — дерев'яними колодками та цвяшками, дратвою, смолою,
ножем, молотком... Там же, на столику, стояла пара старих чобіт — один чобіт
полагоджений, а другий ще на копилі. На жердині, під стелею, висіла немудра
смердівська одяганка.
Подорожні примостили сідла і сакви на лаві, біля дверей, почали роздягатися.
Повітря сколихнулося — по хаті від лучини пішли мерехтливі тіні.
— Як же тебе звати, діду? — спитав Самуїл.
— Піп охрестив Іваном, а люди прозвали Живосилом... Тож і ви звіть Живосилом.
— То, може, діду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу — ой, як
хочеться!
— А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди раді, — відповів дід Живосил і
заглянув за піч: — Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей — готуй
вечеряти!
З-під кожушини вилізла дівчина, накинула на плечі опанчицю,вступила в чоботи,
вийшла на світло.
— Добрий вечір, добрі люди!
— Здоровенька була, дівонько, — відповів і за себе, і за свого молодого
супутника Самуїл. — Не дали тобі поспати?
— А я ще не спала, — відповіла Любава. — Сідайте до столу, а я хутко... Правда,
не ждали ми нікого, та вже чим багаті, тим і раді... Борщ є!
Вона усміхнулася і раптом зустрілася поглядом зі Ждановими очима. Видно не
сподівалася, що один з гостей — парубок, бо зніяковіла, швидко опустила вії і
кинулась до печі. Та цієї короткої миті було досить, щоб Ждан запримітив
незвичайну вроду дівчини і теж зніяковів.
Дівчина справді була гарна. Чим — хлопець і сам не міг сказати, бо не мав часу
роздивитися, а зараз вона нагнулася до печі і рогачем дістає закопчений горщик з
борщем, — видно тільки струнку постать та густу чорну косу.
Та ще запам'яталося: з-під брів на нього глянули такі несподівано теплі,
темно-імлисті з поволокою очі — мов літнє зоряне небо!
Любава!
Тим часом дівчина у велику череп'яну миску насипала борщу, на рушник накраяла
хліба, начистила цибулі і часнику — поставила на стіл. Перед образами засвітила
свічку — в хатині відразу стало світліше.
— Прошу до вечері!
Самуїл розв'язав сакви, дістав шматок сала та кільце ковбаси. Порізав захалявним
ножем.
Дідусь Живосил зацмокав язиком:
— Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Гріх відмовлятися!
Любаво, сідай! — він підморгнув Самуїлові і присунув до столу ослона.
Любава сідати не поспішала. Самуїл легенько взяв її за лікоть.
— Не відмовляйся, голубонько, сідай. Дядько Самуїл та Жданко — не вовки, не
кусаються... Правда, за молодого ручатися не можна — ще й гризне, чого доброго!
Та ти не бійся, може, це твій суджений? Га?
Дівчина засоромилася і сіла на протилежному від Ждана боці. Крадькома глянула на
хлопця, ї знову їхні погляди зустрілися. На цей раз надовше.
Любава була зовсім молода — шістнадцяти, від сили сімнадцяти літ. Невеличка,
міцна, темноока, з розпущеною густою косою і виразними темними бровами, вона
скидалася на ластівку або на чисте звірятко, що сполохано визирає з-за зеленого
листу дерева. Ждан подумав:
"Боже, яке диво зросло в цій маленькій убогій хатині! І як добре, що воно не
потрапило в полон до степовиків, де швидко линяє дівоча краса!"
А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею. Ось
зустріла вона гарного хлопця, князівського гридня, судячи по одягу та зброї. Та
що з того! Кому потрібна вона, внучка смерда[14]? Ждан завтра вранці встане,
осідлає коня — тільки сніг вихором здійметься за ним! Хіба повернеться він
коли-небудь до цієї убогої хатини, де з кожного кутка виглядають злидні? Хіба
потрібна йому холопка, в якої ні поля, ні лісу, ні коня, ні корови, а лише руки,
щоб працювати на тіуна, боярина чи князя?
А Ждан вродливий, такий у нього лагідний, добрий погляд! Боже, чому ти такий
несправедливий до мене!
Любава опустила очі і взялася за ложку. Вона була голодна, але не насмілювалася
простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. Їла черствий хліб і борщ,
що пахнув буряками.
Спостережливий Самуїл хмикнув у бороду.
— Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам гаряченького та сама і їси, а нам
залишаєш сало та ковбасу, що, як і ми, закоцюбли на морозі! Так не піде! Берися
за ковбасу, а ми погріємося біля борщу!
Всі засміялися, і за столом відразу установився дух доброзичливості і
невимушеності, що зближує незнайомих людей, робить їх щирими, відвертими і
приязними. За їжею та розмовами швидко плинув час, Самуїл і Ждан дізналися, що
дід Живосил усе життя шевцював, бо не мав своєї землі, шив непогані чоботи та
жіночі черевики. Та з літами втрачалася гострота зору, бо ж працював при лучині,
а відтак втрачалися і заробітки. Йому перестали замовляти нове взуття, лише
найближчі сусіди, по старій пам'яті, приносили який-небудь шкарбан, щоб залатав
дірку чи підбив підметку. А хіба це заробітки?.. Коли б були живі син з
невісткою, то якось би викручувались, але ж налетіли половці — сина вбили,
невістку забрали... Як тут викрутишся? А треба ж і прогодуватися, і вдягтися, і
внучці коралі та підвіски купити, бо вже ж ген яка дівка вибехкалася!.. А ще ж
треба і князівське сплатити, і десятину на церкву дати, і бояринові, і
посаднику, і тіунові... А де взяти?
— Нелегке життя, — погодився Самуїл.
Розмова затяглася допізна. Лише коли заспівали перші півні, лягли спати:
чоловіки на полу, Любава — на печі.
Прокинувся Ждан від приглушеної розмови в сінях. Почав прислухатися. Чийсь
грубий голос сердито бубонів:
— Мені набридло ждати, Живосиле! Або віддаси борг нині, або хай дівка відробить!
— Будь людиною, Карпиле! — перечив Живосил. — Віддам! Усе віддам! А тим часом
бери те, що маю...
Незнайомий Карпило, видно, розгнівався ще більше, бо голос його загримів:
— Що ти мені тичеш, старий шкарбане, цю нещасну ногату[15]? Так ти й до смерті
не сплатиш боргу!.. Хай онука відробить... Скільки ж їй сидіти у тебе на шиї?
Вона харчі матиме, а ти боргу позбудешся...
— Не буде цього, Карпиле! Не пущу внучки!
— А я й питати не буду! Потягну силоміць — і край! З сіней донеслося глухе
борюкання, щось з гуркотом упало, потім пролунав дівочий скрик:
- Ой, дідусю!..
Ждан схопився з постелі.
— Дядьку Самуїле, вставай! Нещастя з Любавою!
Взувши чоботи, зірвав з кілочка меча і, як був, — роздягнений, простоволосий, —
кинувся з хати.
Сінешні двері розчинені настіж. У сінях — нікого. Голоси лунали аж біля воріт.
Ждан прожогом вискочив надвір. Ранок видався тихий, сонячний. Буря вляглася, і
тільки високі кучугури пухкого снігу свідчили, що недавно тут бушувала снігова
завія.
Біля воріт вовтузилося четверо. Двоє одягнутих у баранячі кожухи чоловіків
тягнули за руки Любаву, яка щосили упиралася ногами в замет, а дід Живосил
термосив одного з них за рукав і охриплим голосом благав:
— Каріїиле, не чіпай дівчини! Облиш! Бо гріх тобі буде! На твоїх дітях
віділлються сльози!
— Йди геть! Відчепися! — відмахнувся той вільною рукою.
— Карпиле!..
— Геть, кажу, шкарбане! — розлютувався чолов'яга і кулацюгою штурхонув старого в
груди.
Живосил заточився і впав у сніг.
Ждан перескочив через замет, вихопив меча.
 
Наші Друзі: Новини Львова