Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 174999
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Прославляли князя Ігоря, княгиню Євфросинію, князя Володимира Ігоревича.
Прославляли воєвод та військо. Бажали один одному удачі в поході — перемоги над
поганими.
Гридниця шуміла, веселилася, співала. Ріжечники та гуслярі вдарили танець, їм
завторували бубни. З-за столу вискочив Янь Рагуїлович, колесом пішов по соснових
дошках підлоги, вибиваючи підкованими закаблуками такі дрібушечки, що пилюка
здіймалася стовпом, розмахував руками, прицмокував язиком, висвистував, сам собі
приспівував:
Ой цур та ще й пек
із його бідищем!
Ой бив мене муж
та й від бочки днищем!
Ой бив, волочив,
у грязюці намочив.
"Лежи тут, лежи тут,
поки піду найду прут!"
Поки прута найшов,
то й одсердився,
наді мною, молодою,
змилосердився!
Всі плескали в долоні, заохочували його до танцю, а він високо ніс кучеряву
голову, прижмурював свої гарні очі, блискав білими зубами і, похитуючи стегнами
та плечима, приказував далі:
Ой кріп, та ромен,ще й петрушечка...
Кучерявий Іван — моя душечка!
Кучерявий Іван на капусту орав,
а мене, молоду, поганяти найняв.
Ой Іване, мій Яне,
моє серденько в'яне!
Ой чи в'яне чи не в'яне –
поцілуй мене, Яне!
Він танцював би й далі, та Рагуїл махнув ріжечникам, щоб перестали дудніти, а на
сина нагримав:
— Досить тобі, баламуте! Здійняв пилюку — аж дух забиває! Ти не один тут — дай
людям повеселитися та поспівати! Серед нас же є соловей Славута. Дозволь його
послухати! Та й князюшко наш з княгинею можуть закаблуки відірвати у танці не
гірше за тебе...
Витираючи з чола рясний піт, Янь востаннє тупнув ногою і сів на лаву. А кругом
загукали:
— Княже, до танцю! Княгине, удар закаблуками! Ярославна глянула на Ігоря,
усміхнулася, повела бровою, ніби запитала: як? Ігор розвів руками, поморщився.
— Друзі мої, Янь тут стрибав гарно. Чи й стрибне хто вище! Та що личить Яневі,
те, мабуть, не личить князеві!
Личить! Личить! Танець кожному личить! — загукали довкола.
Ігор стенув плечима і подав княгині руку. Вони вийшли з-за столу — і музики
почали тихо, плавно, урочисто пісню про гридня. Князь із княгинею закружляли у
нешвидкому спокійному танці.
І тут до музик долучився тихий Славутин голос:
Понад долом, долом
та й пшениченька з льоном,
а попід горою –
комиш із травою.

Ой там гридень ходить –
коня в руках водить,
траву прогортає –
водиці шукає...
Всі завмерли, охоплені чаром пісні, музики і танцю, забули про все і дивилися,
як танцюють князь із княгинею.
Гарна це була пара! Ігор, міцний, ставний, кароокий, з густим рум'янцем на
загорілому лиці, тримав Ярославну за стан і невідривно заглядав у її великі
голубі очі. А вона, у білому платні з широкими рукавами, поклала йому руки на
плечі, злегка схилила голову набік, так що руса коса упала їй на груди, і, ніби
лебідка, пливла поперед нього, теж не відриваючи погляду від свого лада.
Були вони задумані, сумні: прощалися перед далекою і небезпечною дорогою, що
завтра вранці чекала князя і його воїв. Чи ж повернеться він до неї? Чи
зустрінуться вони знову?
Довго у Володимировій гридниці стояв гамір, лунали пісні, велися неквапливі
бесіди, довго ще гості пили, їли і знову пили, аж поки Ігор не прикрив рукою
свого келиха, коли чашник хотів наповнити його. Ніхто цього не помітив, крім
Славути. Старий співець недарма все життя провів поряд з князями — добре вивчив
кожен князівсь кий рух, кожен погляд. І тепер відразу зрозумів, що Ігор хоче
припинити, закінчити учту, бо і він стомився, і княгиня стомилася, і юний князь
Володимир сидів зморений, засмучений. Тому відклав набік гуслі і, підвівшись,
сказав:
— Братіє, пора і честь знати! Складемо князеві Володимиру щиру дяку за хліб та
сіль, за мед та за пиво, за втіху і веселощі та на прощання заспіваємо йому
пісню.
І він широко розкинув руки, запрошуючи всіх приєднатися до його голосу:
Ой місяцю-князю, чого зажурився,
чого засмутився?
Чи орда напала та полон забрала,
чи кінь притомився,
чи кінь притомився?

Орда не напала й полону не брала,
і кінь не стомився, —
я в чистому полі, у чистому полі
з дівчиною стрівся,
з дівчиною стрівся...
Всі підвелися, і грім дужих голосів здвигнув стіни, сколихнув стелю, вирвався
крізь розчинені двері на волю і гучною луною покотився з гори на широку долину
Сейму:
Я в чистому полі, у чистому полі
з дівчиною стрівся,
з дівчиною стрівся...
Юний Володимир стояв зніяковілий і щасливий. Це ж він місяць-князь! Це ж про
нього співають! Чи ж відчував він, чи ж відав, якою пророчою стане для нього ця
прекрасна Славутина пісня?

2
Тривожним і сумним був прощальний вечір у Вербівці. Всі чоловіки й парубки, що
могли носити зброю, йшли до княжого війська. Оскільки дорога на схід, у
Половецький степ, вела мимо села, воєвода дозволив їм переночувати сю ніч дома,
а рано-вранці гуртом ждати на шляху князів — Ігоря та Володимира.
Ждан домовився з братом Іваном провести цей вечір разом. Як посутеніло, пішли до
нього. З собою мати та Любава взяли смажену дрохву, що напередодні потрапила у
поставлене Жданом сильце, десяток житніх пиріжків з сушеними грибами та глечик
хмільного, перебродженого березового соку.
Варя теж приготувала на стіл усе, що мала. Довга зима з'їла запаси, тому й тут
було не густо: якийсь темний глевкий корж, банячок рибної юшки, миска гречаної
лемішки та глек узвару з кислиць, груш та калини. Але й цього було немало!
Коли сіли до столу, Іван, як старший і господар хати, поналивав у кухлики
березового соку, а в горнятко насипав кілька ложок лемішки і поставив на покуть
— домовикам.
Перехрестивши стіл і наїдки на ньому, сказав:
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!.. Щоб усім нам зібратися знову після
походу та відгуляти ваше, Ждане і Любаво, весілля! А то — як же воно? Вже й
поминки, відбули по Любавиному дідусеві, і всі пости минули, а ви все того...
ждете... Вже й сусіди питають коли ж.
Ждан сумно усміхнувся.
 
Наші Друзі: Новини Львова