Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 174993
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Ні, мені здається, що не все я зробив, що міг... Доля була щедрою до мене. Син
смерда, я став, дякуючи долі і добрим людям, боярином, темний як ніч хлопчина з
берегів Дніпра-Славутича, я, знову ж таки завдяки долі і добрим людям, прозрів,
став освіченим книжником на Русі, мені відкрили свої знання Нестор і Сильвестр,
Володимир Мономах і Кирило Туровський, Іларіон і Боян, мудреці грецькі і
єгипетські, іудейські і ромейські... Протягом півста літ я жив при наймогутніших
володарях землі нашої, не раз у походи з ними ходив, славу і неславу ділив... Я
дуже любив Руську землю, наші ріки і ліси, степи і луги, наших людей. Багато я
бачив, багато пізнав, і шкода, що зі мною все це відійде у небуття... А мої
знання, мої слова так би пригодилися люду нашому, землі нашій!
Святослав і Ігор переглянулися, і в їхніх очах промайнула тривога. Схоже, що
Славуті важко і цю розмову завів він неспроста, — видно, відчув наближення
смерті.
Вони обидва підвелися.
— Ми стомили тебе, друже. Відпочивай і не думай ні про що... Хай легкою буде для
тебе ця ніч!.. А Гук побуде біля тебе і дасть тобі такого зілля, щоб ти заснув і
на ранок прокинувся дужим! — сказав Святослав, а вийшовши, повернувся до Ігоря:
— Доведеться мені побути у тебе, Ігорю, кілька днів, поки він видужає або...
— Звичайно, брате, — схилив голову Ігор, зрозумівши, що має на увазі великий
князь. — Гостюй стільки, скільки потрібно буде.
Однак на ранок Славуті полегшало, і Святослав, повагавшись, вирушив далі в путь
— спочатку у Трубчевськ до Всеволода, а звідти у свої верховенські володіння. І
не знав він, що на світанку від Ігоря помчав до Всеволода гонець з
попередженням, що їде великий князь київський і щоб Всеволод не обмовився перед
ним жодним словом про їхній наступний похід.

6
Тиждень Славута не піднімався з постелі. Та хвороба — чи то завдяки дочірньому
піклуванню Ярославни, чи травам та нашіптуванню старого Гука, чи природному
здоров'ю хворого — у ніч на восьмий день раптово відступила, зійшовши рясним
потом. Уранці Славута встав і забажав, щоб йому натопили лазню.
Ігор полегшено зітхнув: Славута видужав! Вмирущий у лазню не проситься...
Разом з тим князеві додалося і тривоги. Як же тепер, коли Славута виходитиме на
люди, приховати від нього підготовку до весняного походу? Поки він був прикутий
до ліжка, можна було про це не турбуватись. Дружина і ополчення рать за раттю,
стяг за стягом вирушали кожного дня до Путивля, де був назначений збір головних
сил.
А як же бути тепер? Славута став на ноги і рано чи пізно дізнається про все. Що
ж робити?
Ігор поділився своїми турботами з Ярославною, і княгиня, не роздумуючи,
порадила:
— Треба не ждати, поки дізнається сам, а чесно і відверто розповісти йому про
все! Ігор здивувався.
— Як? Він же, без сумніву, буде проти нашого походу!
— Ну й що? Краще хай буде проти, ніж ти постанеш у його очах нечесним,
неправдивим... Безперечно, він буде проти. Я теж проти, і ти це знаєш, бо я
боюся за тебе, коханий мій, за сина Володимира, за наших родичів і за всіх воїв.
Та що я можу вдіяти? Зупинити тебе? Несила моя... Та й розумію я, що краще
зустріти ворога в чистому полі, ніж відбиватися від нього у власному домі...
Славута — воїн, і він зрозуміє тебе також!
— Але ж я не сказав про похід Святославові!
— Тоді не йди!
— Ні, ні, я цього не зроблю! — вигукнув Ігор. — Я сам задумав цей похід,
домовився з братією, Ярослав досі зібрався, мої теж у дорозі до Путивля, в
суботу я й сам вирушаю... Як же тепер не йти? До того ж цей похід обіцяє нам
перемогу і славу! Половці не ждуть, що ми вдаримо на них...
— Тоді скажи Славуті всю правду і не муч себе, не край думами серце! Так буде
найліпше — відверто, чесно! А йти чи не йти — вирішуєш ти сам, бо ти — князь!
Ігор повеселів, пригорнув княгиню.
— Дорога моя, ти у мене мудра! Справді, найкраще самому розповісти все бояринові
— і хай думає, як хоче! Піде зі мною — буду радий, не піде — хай жде Святослава!
А я в суботу — в путь!
Ярославна пригорнулася до нього, зазирнула в вічі.
— Княже, я теж з тобою!
— Тобто?.. — Ігор здивовано відсторонив її від себе. — Як — зі мною?
— До Путивля... Хочу провести тебе, хочу побачити сина Володю... А також брата
Володимира Ярославича.
— Це ж порубіжний город! Небезпечно!
— Але ж ти там десь поблизу будеш з військом! А вали Путивля не нижчі, ніж у
Новгороді-Сіверському! Ще ні разу половці не взяли його! Та й під захистом брата
Володимира не страшно буде...
Ігор задумався.
Так, це правда. Розташований на високому шпилі, що панував над широким
повноводим Сеймом, Путивль був невеликим, але неприступним городом. Високі вали,
зведені понад крутими схилами, глибокий рів, міцна брама — все не гірше, ніж
тут, у Новгороді-Сіверському. А якщо додати, що в Путивлі залишиться значно
більша залога на чолі з досвідченим у військовій справі князем Володимиром
Галицьким, то виходить, що Ярославна з дітьми буд'е там у більшій безпеці, ніж
тут.
— Розумнице моя! — поцілував він княгиню в лоба. — Я не проти... Поїдеш разом зі
мною до Путивля!
Зі Славутою розмова відбулася наступного дня, після вечері, коли дітей
відправили спати, а за столом їх залишилося тільки троє — Ігор, Ярославна та
Славута. Відпивши ковток прохолодного березового соку, Ігор відставив келих і,
нахилившись через стіл, тихо промовив:
— Славуто, учителю мій дорогий, маю зробити тобі одно признання, хочу відкрити
таємницю, яку приховав від брата Святослава...
Здивований боярин підняв на князя очі.
— Кажи, Ігорю.
Князь зам'явся, почував себе трохи ніяково.
— Не дивуйся, Славуто, і вислухай мене з розумінням, так же стримано, як колись
давно ти розумно і стримано ставився до моїх дитячих витівок, — почав він
здалеку
— Та кажи вже, я все зрозумію, — знизав плечима старий.
— Так от, — рішуче сказав Ігор, — в цю суботу, в день мого покровителя Георгія
Побєдоносця, я з братією вирушаю на половців! У нас уже все давно домовлено і
все готове до походу. Мої стяги стоять у Путивлі і ждуть на мене!
Коли б у хоромині розверзлася стеля і пролунав грім, це не більше вразило б
Славуту, ніж ці тихо вимовлені слова. Він довго сидів мовчки, ніби сказане не
доходило до його свідомості, і безтямно дивився на князя. Його бліді після
хвороби щоки ще більше зблідли, а в очах поперемінно виростали то подив, то
страх, то журба. Здавалося, йому відібрало мову, і Ігор у душі пожалкував, що
послухав княгиню і завів цю розмову.
Врешті Славута подолав заціпеніння, яке охопило його, і тихо запитав:
— Ігорю, невже це правда? Я відмовляюся вірити цьому! — А потім простягнув через
стіл до князя руки і схвильовано заблагав: — Ігорю, княже мій дорогий, скажи, що
ти пожартував, що це твої давноминулі дитячі пустощі, якими ти захотів
розвеселити свого старого вчителя!
Ігор на якусь мить розгубився, зніяковів, на його смаглявих щоках спалахнули
рум'янці. Але відразу ж вид його посуворішав, чорні брови насупилися, — князь
узяв себе в руки.
— Ні, Славуто, це не пустощі, це правда! — сказав твердо. — Похід задумано
задовго до приїзду Святослава, полки зібралися — ждуть мого наказу, і я в суботу
вирушаю з Новгорода-Сіверського...
— Ось як! — похитав головою Славута. — Якими ж силами?
— Зі мною підуть усі князі сіверські — Всеволод, Святослав Рильський, Володимир
Путивльський та Ярослав Чернігівський...
— І Ярослав з вами? — ще більше збентежився Славута.
— Так, і Ярослав.
— Отже, він теж, як і ти, приховав цей задум від Святослава! — вигукнув Славута
з осудом і сплеснув з досади руками. — Що ж ви надумали, нерозумні! Що
 
Наші Друзі: Новини Львова