Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 174990
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Наполовину берендей, воєвода Роман тріпнув смоляним чубом, відповів швидко, без
вагання:
— Зроблю, княже! Два дні на збори — і гайда!
— От і добре! А ми виступимо десь наприкінці травня, коли будемо готові.
Всі погодилися з такою думкою.
Рішення снему було дуже важливе. Йшлося про велику війну, яка мала, коли
пощастить, надовго відбити половцям охоту нападати на Русь. Та ніхто з учасників
його і сном і духом не відав і відати, звичайно, не міг, що готує їм найближче
майбутнє. А це майбутнє вже насувалося на Руську землю, і було воно неждане,
грізне і криваве.

3
Князь Ярослав на честь брата, великого князя київського, звелів дзвонити у всі
дзвони Чернігова. І поки Святославові човни приставали до причалу, поки великий
князь із Славутою сходили на берег, де стояв в оточенні бояр, ждучи їх, Ярослав,
у синьому надвечірньому небі пливли і пливли урочисті передзвони і линули за
повноводу весняну Десну, що недавно звільнилася від криги, на Чорну могилу, на
Болдині гори і на всі кінці світу — на Красне, на Любеч, на Городню та Мену...
Невеликий, ошатно одягнений, з рівно підстриженою чорною бородою та хитринкою в
карих очах, Ярослав широко розкинув руки і тричі, хрест-навхрест, поцілував
брата в уста.
-Здоров будь, брате мій, великий княже мій! Твій рідний Чернігів радіє з твого
приїзду і щиро вітає тебе!
Потім обняв Славуту.
— Учителю! Мій дім — твій дім! У ньому ти будеш найбажанішим гостем! Не гостем,
а господарем, бо Чернігівська земля — твоя вітчизна, і мені хочеться, щоб ти
відчував себе тут, як дома!
Ярослав умів бути гостинним, коли хотів. Умів і лука вим бути одночасно. І важко
було визначити, коли він той чи інший.
Цю братову рису добре знав Святослав, тому відразу обірвав його медоточиві
слова:
— Не гостювати приїхали ми, Ярославе, а по великому і важливому ділу завітали до
тебе... Тож на пир нас увечері запрошуй — вихилимо келих за твоє здоров'я, але
перед тим знайди годинку, щоб порадитись з тобою!
— Гаразд, брате, — схилив голову Ярослав.
Баскі коні швидко винесли їх на невисоку гору, де здіймалися могутні вали та
дубові, потемнілі від часу й негоди стіни города. Позаду гарцювали молоді гридні
з охоронного стяга Ярослава. Тисячні натовпи людей вкрили узбіччя дороги та
навколишні горби. Кожному кортіло ближче побачити Святослава — переможця Коб'яка
та Кончака.
В'їхавши через Київські ворота в город, Ярослав відразу повів гостей до себе,
усадовив за стіл, звелів подати сити та березового соку, а потім прямо, без
передмов, запитав
— Кажи, брате, що привело тебе нині до мене? Святослав усміхнувся в сиву бороду.
Зацікавив Ярослава — кортить дізнатися. Таким він був і змалку — допитливим і
разом з тим потайним. Сам хотів усе знати, а своїх думок нікому не довіряв.
— Ярославе, брате мій, княже чернігівський, — почав великий князь — Степ усе
дужче й дужче натискує на нас. Тобі відомо, якої шкоди завдають погані Руській
землі, зокрема україні Переяславській, твоєму зятеві Володимиру Глібовичу.
Постійні напади поганих украй зруйнували і знекровили її! Села спалено, городи
сплюндровано! Посульські городки, збудовані двісті літ тому нашим пращуром
Володимиром, у багатьох місцях зруйновані Кончаком.. Навіть на Київ та Чернігів
зазіхає, окаянний!
Ярослав перебив його мову:
— Я все це знаю, Святославе, — сказав ласкаво. — Не розумію тільки, до чого ти
вернеш...
Святослав перехилився через стіл і поклав свою суху гарячу долоню на твердий
Ярославів кулак.
— Брате, замислили ми новий, третій, ще більший, ніж торік та взимку, похід на
Кончака. У двох попередніх твоїх хоробрих полків, на жаль, не було. Сподіваюся,
на цей раз ти приєднаєшся до нас і незмірно зміцниш наші сили. З цим і прибув до
тебе, Ярославе! Що скажеш на це?
— Коли розпочнеться похід?
— Наприкінці травня або на початку червня. Ярослав через братове плече глянув на
невелику шкатулку, що стояла під протилежною стіною на низькій пузатій шафі, — в
ній лежав лист від Ігоря з закликом узяти участь у весняному поході сіверських
князів на Дон. "З ким же йти? Що робити? — подумав Ярослав. — Сказати
Святославові про листа чи промовчати? Звичайно, краще промовчати! Адже Ігор
застерігає, що похід буде тільки їхній, сіверський... Тоді з ким же йти? З
Ігорем? Зі Святославом? Чи ні з тим, ні з другим? Може, краще залишитися дома,
як уже робив не один раз? Хай вони воюють, а я прибережу сили? Це, мабуть,
найрозумніше, що тут можна придумати... Святослав уже старий, — хто відає, коли
бог покличе його до себе? От і звільниться в Києві великокнязівський золотий
стіл — а я тут як тут! Та не сам, а зі своїми могутніми полками! Звичайно,
племінники, Святославові сини, так просто не поступляться Києвом, бо котрийсь із
них — чи Гліб, чи Олег, чи Володимир, чи Всеволод Чермний, чи Мстислав — захоче
посісти батьківський стіл, та що вони вдіють навіть гуртом, коли мене підіпре
вся могуть Чернігівської землі? Адже Київ нині не той, що був раніше, — не та
сила в нього без Київської землі, яка належить Рюрику Ростиславовичу... Ох, цей
Рюрик! Сильний князь! Він теж захоче повернути собі Київ! Тоді я об'єднаюся з
племінниками проти Рюрика! А ще ж Ігор з братією буде за мене! Цих треба тримати
при собі, щоб було на кого опертися!.. Ні, тут треба не схибити! Брат братом, а
своя сорочка до тіла ближча! Думай, Ярославе, передусім про себе!"
Мовчання затягувалося, і Святослав стиснув Ярославів кулак, спонукаючи його до
відповіді.
— Ну? Чого ж мовчиш?
— А що говорити? — запитанням на запитання відповів Ярослав. — Я не проти.
Приєднаюся! Як усі!
Святослав полегшено зітхнув, відкинувся на бильце стільця.
— Дякую, брате, дякую... Тепер і з Ігорем легше буде домовлятися, бо останнім
часом, помітив я, ви з ним заприятелювали. Тож коли він дізнається, що ти йдеш,
і сам піде без вагання...
Ярослав якось непевно усміхнувся.
— Звичайно, звичайно, — і швидко перевів мову на інше. — А тепер, коли важливі
діла залишилися позаду, якраз упору сісти і до трапези, бо вже час — княгиня
жде... Прошу... Та й ви з дороги голодні, стомилися...

4
Ріки — найзручніші шляхи в такій безмежній низинній країні, як Русь. І великих
рік, і менших річок тут усюди багато, вони повноводі, тихоплинні, без
небезпечних порогів, окрім дніпровських, — пливи по них і їдь в усі кінці, куди
хочеш! Влітку — по воді на човнах, взимку — по льоду на санях чи верхи...
Від Чернігова до Новгорода-Сіверського проти течії три дні плавання, і
Святослав, не затримуючись у брата жодної зайвої хвилини, наступного ранку
вирушив у дальшу путь Попутний вітер пругко надув прямокутні вітрила, молоді
дужі гридні вдарили дружно по воді веслами — і невелика флотилія шпарко помчала
в глиб Сіверської землі.
Хоча верби вже красувалися в жовто-зелених котиках, придеснянська весна була не
тепла. Від синіх талих вод, що прибували з півночі, віяло холодом. Великий князь
востаннє помахав рукою братові Ярославу, що стояв на причалі, щільніше закутався
в кожуха і сів на заслане ведмежою шкурою сидіння під дерев'яним дашком в
носовій частині човна поряд із Славутою. Накинувши на ноги кошлату ведмежу
шкуру, сказав:
— Не подобається мені останнім часом брат Ярослав. Як став після мене князем
чернігівським, то дуже змінився. До мене — холодком, в'яже дружбу з Ігорем...
Жодного разу не пішов зі мною в похід проти поганих, зате веде перемови з
Кончаком... Невже мріє про великокнязівський стіл? Так цей коровай не по його
зубах!
Славута заперечливо похитав головою:
— Не віриться, щоб Ярослав замишляв щось лихе проти тебе, княже Хіба що
приміряється на майбутнє... Бо хто ж із князів, та ще чернігівських, не мріяв і
 
Наші Друзі: Новини Львова