Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 31 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 163602
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, їдучи з Києва у Сіверську землю,
князів з військом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять з дружинами на
Альті, ждуть підмоги.
— Це ти все вигадав? Про князів?
— Вигадав.
— Для чого?
— Та просто так... Щоб налякати!
— Ну й що? Налякав?
— Ще й як!.. Хан Туглій відразу почав дорікати Кончакові, що даремно вони
зав'язли під Дмитровом. Та й Кончак повірив — другого дня зняв облогу і
відступив за Сулу[10].
— Не може бути! — вигукнув вражений князь, бо не сподівався такої звістки. —
Невже це правда? А чи не обманює він усіх нас? Відступив, щоб іншою дорогою
рушити на Переяслав...
— Чого не знаю, того не знаю, княже, — з гідністю промовив Самуїл. — Однак,
гадаю, не поверне він на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю. Навіщо йому
йти сюди, коли і так набрав і полону, і худоби, і коней, і всілякого добра?
Бояри загули. Пролунали голоси:
— Так, так, це схоже на правду! Не кине він здобичі! Володимир Глібович ледь
помітно кивнув головою.
— Будемо вважати, що цього разу лихо обминуло Переяслав. Але не обминуло
Переяславської україни. І я не можу змиритися з тим, що Кончак ось уже в котрий
раз плюндрує наші міста й села, вбиває людей, тягне їх у полон, грабує наші
багатства... Треба відомстити кривавому ханові! Щоб на власній шкурі відчув нашу
біду, щоб його плем'я зазнало такого ж горя, якого завдав він нашому людові!..
Ось мій наказ: військо не розпускати! Я пошлю листа князеві київському Рюрику, а
також Святославові, щоб дали допомогу і дозволили вдарити на ворога! Поки
половці, як ті полози, перетравлятимуть здобич, ми зберемо сили і нападемо на
них несподівано... Чи всі бояри і великі мужі так думають?
— Усі! — твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький[11] Шварн.
— Тоді йдіть — готуйте військо до походу, а я тут ще побесідую з нашими гостями
з Дмитрова...
Коли бояри вийшли, князь сказав:
— Самуїле, ти не раз постачав моє місто і всю землю сіллю, дніпровським янтарем,
прикрасами із срібла та золота, сукном, парчею та хиновським шовком. Ризикуючи
життям, ти обдурив Кончака і витрутив його з Переяславської землі. Ти, нарешті,
сьогодні привіз нам дуже важливу і радісну звістку: Кончак пішов геть за межі
Переяславщини... А тепер послужи мені ще раз, Самуїле!
— Кажи, княже. Я зі своїм молодим другом Жданом готовий служити тобі вірою і
правдою. Що ми маємо зробити?
— Ти вже чув, що я хочу відомстити Кончакові за напади і за знесення Посулля. Та
одного бажання замало. Щоб похід завершився успішно, треба схилити до нього не
тільки князя Рюрика, а й князя Святослава, Ярослава Чернігівського, Ігоря
Сіверського та його братію...
— Як же це зробити?
— Ти повертаєшся в Київ?
— Так.
— От і гаразд — одвезеш мої листи до князів Рюрика та Святослава... А вони вже
знатимуть, як підняти інших князів.
— Ми зробимо це, княже.
— Але це діло спішне...
— Ми виїдемо завтра вранці і гнатимемо щодуху.

2
Завірюха почалася опівдні. Спочатку подув сильний вітер, повалив густий лапатий
сніг, що заліплював обличчя й очі, забивався в рукава й за пазуху, застилав
непроглядною пеленою і небо, і весь білий світ.
Ні Самуїл, ні Ждан не відчули в серці тривоги. Хіба їм уперше зустрічати
хурделицю у степу чи в лісі? Коні якимось лише їм притаманним чуттям знаходили
під копитами тверду наїжджену дорогу.
Та згодом завихріло так, що не стало видно кінських голів. Здавалося, всі сили —
земні й небесні — ополчилися проти них, перетнули шлях. Що робити? Їхати вперед?
А якщо зіб'ються з дороги?.. Зупинитися в якійсь балці і переждати негоду? Та
хто знає, скільки вона триватиме — день, два?..
Коні важко брьохалися по глибокому снігу. Вітер завивав, шаленів, бив у груди,
продимав наскрізь кожуха, сік в обличчя, мов приском, і, регочучи, мчав понад
мертвою пустелею на схід до половецького степу.
Так їхали ще з годину, аж поки коні не зупинилися зовсім. Подорожні насипали їм
із саквів у торбини вівса — погодували, узяли в руки поводи і рушили вперед.
Почало сутеніти. Наступив вечір.
Уже давно мав бути Глібів, а його все не було і не було. Невже проминули? А
вітрюган не вщухав, і хурделиця, здавалося, заповзялася замести снігом усю
землю.
І коні, і люди вибилися із сил.
— Спочинемо хоч трохи, — сказав Самуїл, зупиняючись. — Клади коня спиною до
вітру! А сам лягай за ним!
Лягли.
Відразу ж виріс замет. Стало затишніше. Сніговій і далі котив, завивав над
полями, але вже не сік обличчя, не забивався в рукава, за комір, не замерзав у
бровах та в бороді крижаним панциром.
Ждан зігнувся, притулився спиною до теплого кінського черева, натягнув глибше
шапку на голову і заплющив очі. Подрімати? Ні, сон не йшов, зате думки роєм
завихрилися в голові.
Ще й місяця не минуло, як з далекого половецького кочовища виїхали вони з
батьком ось такого буремного вечора і попростували на захід, на рідну землю. А
як багато змінилося в його житті! Доля круто повернула життєвий шлях. Чи то ж на
краще, чи на гірше? Хто те відає? Поки що — на краще. Він здружився з розумним і
добрим дядьком Самуїлом, що, може, до покупців і проявляє хитрість, бо ж кажуть:
не обманеш — не продаси, але до нього ставиться, як до рідного. Остаточно
визволився з неволі половецької. Познайомився з князем переяславським і одержав
від нього за добру вістку і вірну службу коня, одяг і зброю, а це — ціле
багатство! Чого ще треба?
Він незчувся, як задрімав. Прокинувся від того, що чиясь рука шарпнула за плече.
— Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубіємо тута! почувся Самуїлів голос. —
Підемо далі!
Ждан підвівся. Було вже зовсім темно.
— Куди ж іти?
— Бери коня за повід і не відставай від мене!
Та не зробили й сотні кроків, як почули собачий гавкіт. Отже, попереду село чи
город, там — порятунок, для них — тепла хата, для коней — затишна стайня та
оберемок сіна. Вперед! Швидше туди!
Хатина виринула з пітьми раптово — визирнула очеретяними стріхами з-під снігу,
як гриб з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим
пузирем, мерехтіло жовтаве світло.
Самуїл загрюкав списом у двері.
— Господарю, відчини!
Двері відхилилися — почувся старечий голос:
— Хто тут? Кого бог послав?
— Подорожні, отче! Пускай до хати — замерзаємо!
— Та хто ж ви такі?
— Гінці від князя переяславського до князів київських.
— То ви б їхали в городище — до тіуна[12].
— А що це за городище?
— Та Глібів же!
— Глібів! Далеко?
— Та ні — всього поприще[13]... А це — посад...
— Отче, бога бійся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш — поприще! Ні,
заночуємо в тебе! — і Самуїл рішуче відсторонив старого з порога. — Хлів у тебе
є?
— Та є.
— То постав туди: наших коней та сінця їм дай!
 
Наші Друзі: Новини Львова