Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 171720
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
тятиву, викресав вогню і підпалив гніт. Потім ще раз прицілився і смикнув за
дерев'яну ручку.
Різко тенькнула тятива, грюкнув барабан.
Ні князі, ні бояри, ні гридні не встигли і оком змигнути, як чорна шерешира
блискавично піднялася вгору, розсипаючи з ґнота іскри, а потім дугою плавно
опустилася в долину і впала в сніг, вибухнувши димним червонястим полум'ям.
Вражений Святослав не міг відірвати очей від вогню, що швидко розтікався по
схилу. Здалеку здавалося, що то горить сніг.
Бояри і старші гридні перехрестилися.
— Славуто, ти бачиш? — спитав оторопілий князь. — Що б було, коли б Кончак
обложив наші городи?
— Згоріли б дотла, — коротко відповів боярин. — Наше щастя, що ми погромили його
сьогодні!
— Запитай бусурменина, чому Кончак відразу не пішов на нашу землю, а зупинився
на Хоролі. Це мені не зрозуміло.
— Спочатку він захворів, хай береже його аллах, мій повелителю, а потім почалася
сильна відлига, і великий хан все ждав морозів і кращої дороги, — відповів
Сулейман.
— Справді, нам пощастило, — тихо промовив Святослав, а голосніше запитав: —
Скажи мені, Сулеймане, звідки береться вогонь у твоїх шереширах?
— То горить нефт[53], шахиншаху.
Що це?
То кров землі... У нашій стороні є місця, де з глибоких тріщин виступає, мов із
рани, чорна кров землі — нефт, що горить краще і жаркіше за дерево.
— І багато ти привіз її з собою?
— Десять бочонків, мій повелителю. Цього досить, щоб згорів Цар-город — столиця
ромеїв! Святослав переглянувся зі Славутою.
— Отже, Кончак мав намір спалити Київ?
— Переяслаф і Куяф, мій повелителю, — уточнив Сулейман, вирішивши, видно, що
Кончак тепер далеко, а Святослав близько, і від шахиншаха урусів залежить
подальша його доля, отже, потрібно говорити правду.
— О! — тільки й спромігся промовити на це великий князь. — Відтепер, Сулеймане,
служитимеш мені, і я платитиму тобі, як платив Кончак, поки мої люди не
навчаться користуватися "живим вогнем".
— Дякую за ласку, мій повелителю, — низько вклонився Сулейман.
Зі степу повернулися чорні клобуки. Кунтувдей під'їхав похмурий, злий.
Ну, що, хане, наздогнав Кончака? — спитав Святослав.
— Де там! Сніг весь узявся водою — тала стопа за Хоролом! А в Кончака свіжі
коні, — втік!
— Ну, не сумуй! Здобичі вистачить на всіх, а супроти природи нічого не вдієш.
Нам теж треба поспішати додому, бо незабаром ріки розіллються так, що й
веснувати доведеться біля Дубна.
...Стомлене військо русичів стало на нічліг. На високих місцях вої ставили
похідні шатра, розводили багаття, варили в казанах куліш. Молодші гридні для
князів поставили посеред табору намети, воєводи вислали в усі кінці сторожу.
Всюди лунали веселі голоси, палахкотіли багаття, мовби сповіщаючи Русь про
велику перемогу...


РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
1
Чутка про перемогу Святослава Київського та Рюрика Руського над половцями, на
цей раз над самим Кончаком, весняним громом прокотилася по всій Русі. Князі і
бояри, духовенство і купці, ремісники і смерди зітхнули вільно, на повні груди:
народ радів, що відбито, відвернуто ще одну і, може, найбільшу загрозу, що
нависла над Руською землею.
Не радів лише Ігор. Тяжка досада гризла йому серце. Не міг він змиритися з
думкою, що втратив таку щасливу нагоду прославитися.
І подумати тільки — що стало на заваді! Ожеледиця, туман! Коли б не вони, його
дружина птахом перелетіла б через поле до Лубна і він обагрив би свого меча у
битві на Хоролі. І дзвони всіх церков і соборів Русі воздали б нині й йому разом
зі всіма хвалу!
Він уже встиг призабути або не хотів згадувати, що в глибині душі був радий їм.
Бо то була природна і незалежна ні від кого причина, чому новгород-сіверські вої
не зуміли прибути до Лубна, щоб з'єднатися з киянами та переяславцями.
Клятий туман! Відібрав у війська честь, а у нього — славу!.. Тепер усі дзвони
Русі дзвонять славу Святославові, Рюрику, Володимиру Глібовичу, а він, Ігор,
залишивсь осторонь ні з чим! Він! Ігор! Ольгович! Син Святослава, онук Олега!
Як тут не досадувати!
Наприкінці березня Ігор закликав брата Всеволода, синовця Святослава Рильського
та сина Володимира в Новгород-Сіверський. Вони прибули в суботу, в передостанній
день першого весняного місяця, і після щедрого обіду з Ігоревою сім'єю
зачинилися в Ігоревій хоромині.
— Братіє, — сказав Ігор, заглядаючи пильно кожному в вічі. — Ви чули вже про
погром Кончака на Хоролі, чули, як Святослав, Рюрик і Володимир Глібович, три
мої родичі-недруги, слави зажили. Тільки нас там не було. А ми єсми чи не князі
ж? Пойдемо також — і собі хвали добудемо!
Перший озвався брат Всеволод:
— Ах, Ігорю, як це було б славно — погуляти в чистому полі! Розім'яти застояних
коней! Потішити себе поєдинком з поганином-половчином!..
Святослав і Володимир вигукнули в один голос:
— І ми підемо! І ми готові!
Ігор і не ждав іншої відповіді від своїх найближчих родичів, бо добре знав їх.
Та й жили вони дружно, вирізняючись цим серед інших князів.
— Дякую, братіє, за підтримку. Тепер давайте обміркуємо: коли, куди і якими
силами йти?
— Ти вже обміркував, брате, то й кажи, — поклав свою могутню руку на стіл
Всеволод, аж стіл, здається, ввігнувся.
— Так, братіє, обміркував я, — послухайте. — Ігор стишив голос. — Виступимо в
похід, як добре підсохне степ і завруниться на ньому пашагдля коней. Думаю, що
найкращий час для цього — кінець квітня...
— Двадцять третього квітня — день Георгія Побєдоносця, твого християнського
патрона, брате, — сказав Всеволод. — От давайте у цей день і виступимо!
— Правильно! — підтримали молоді князі.
— Гаразд, — погодився Ігор. — Думаю, перший-ліпший день для цього годиться, аби
щасливий був! Якщо на Георгія буде сухо і зазеленіє степ, виступимо в той
день... Візьмемо з собою всі сили, які може виставити Сіверська земля. Залишимо
тільки невеликі залоги в Новгороді, Путивлі, Трубчевську, Рильську та Курську..
Про всяк випадок... Та закличемо на поміч князя чернігівського. Я напишу
Ярославу, щоб приєднався до нас Його могутні полки будуть великою запомогою
нам!.. І останнє — куди йти?
Князі переглянулися.
— Як куди? — перепитав прямодушний Всеволод. — На половців, звичайно!
— Так, на половців. Але куди? І кудою?
— Що ти надумав, Ігорю? Кажи! — нетерпляче вигукнув Всеволод.
— Надумав я ось що, братіє, — почав Ігор. — Прямий, узвичаєний шлях на половців
здавна відомий: з Києва — це Залозний шлях, з Чернігова — уздовж Поля на Ромен
чи Лубен, а там на Оріль та Самару, з Новгорода-Сіверсь-кого — поперек Поля до
Сули і звідти вже теж на Оріль та Самару. Або прямо на дон через Мерло, як ми
ходили торік... На цих шляхах половці ставлять бекети і заслони, легко можуть
вислідити нас... Тому ми підемо зовсім іншим шляхом. З Путивля рушимо прямо на
схід — аж до Осколу, а ти, Всеволоде, з Курська теж попрямуєш туди, там і
зустрінемося. А вже звідти повернемо понад Осколом на південь і досягнемо
половецьких кочовищ на Дінці, де й погромимо їх! Для них це буде велика
несподіванка — наша поява не з заходу, а з півночі!
Молоді князі знову захоплено глянули на старшого з Ольговичів.
— А що!.. Надумав ти добре, Ігорю! — підтримав старшого брата князь Всеволод. —
Так ми зайдемо в тил поганим! Погромимо їх — і назад! Нас там, у самому серці
Половецької землі, справді ніхто не жде, — і Кончак, і інші хани стерегтимуть
Оріль та Самару.
— У цьому вся суть, — сказав Ігор і поклав правицю долонею на стіл, мовби даючи
 
Наші Друзі: Новини Львова