Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 175002
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Лубна за чотири дні, ми — за шість... Важко буде, але встигнемо! Підемо прямо
поперек поля до Сули та понад нею...
— Це справді важко, бояри, — підтримав його тисяцький Рагуїл. — Та коли дуже
захотіти, коли треба, то встигнемо з’єднатися з Святославом. Чорних людей не
скликатимемо, до князів Всеволода, Володимира Рильського та Володимира Ігоровича
Путивльського гінців не слатимемо, а підемо з одною нашою дружиною, тоді
встигнемо!
— От бачите! — вигукнув Ігор. — Та й як же нам не піти, коли перед нашими
ворітьми стоїть ворог лютий? Коли він може повернути і на нас? І братія жде
нашої допомоги!
Бояри мовчали. Ждали, що ще скаже князь.
І князь додав твердо:
— Ідіть збирайтеся! Вирушаємо завтра вранці! Наступний ранок видався, як і
попередні, сирий, похмурий і разом з тим морозяний. Все вкривалося слизькою
ожеледицею. По широкій заплаві Десни котилися сиві зимові тумани, затуляли собою
і ріку, і далекі бори за нею, і весь білий світ.
Князівські стяги стояли рівними рядами на широкому майдані перед Успенським
собором. Коні нетерпляче м'яли копитами рихлий водянистий сніг. Тужили матері і
жони, шмигали поміж вояками дітваки, обозні їздові востаннє оглядали і краще
вкладали поклажу на санях. І безперервно лунали дзвони всіх соборів і церков —
наповнювали серця і гриднів, і проводжаючих гострим смутком і щемом.
Прощання, як завжди, було тяжке й тужливе. Ігор попрощався з Ярославною і дітьми
дома, в замку, і тепер шкодував, що не дозволив їм супроводити його сюди, до
собору, звідки не один раз відправлялися новгородсіверці у щасливі й нещасливі
воєнні походи.
— Пора! — сказав він тисяцькому.
Той подав знак — і зразу ж загриміли бубни, затрубили труби, сколихнулися
хоругви. Вої востаннє глянули на рідних, що раптом заголосили на всю околицю, і
торкнули острогами коней.
Похід розпочався.
Всі їхали мовчки. Ні пісень, як це звичайно бувало, ні жартів. Ігор теж мовчав.
На серці важко, неспокійно. Він поклав ліву руку з поводом на луку сідла, праву
засунув за пазуху і так, поринувши в нелегкі думи, їхав аж до свого княжого села
— Ігоревого сільця, як називали його в народі. Тут він хотів хоч здалеку глянути
на милі його серцю краєвиди, на будівлі — повітки, стайні, клуні, кошари,
загони, пивниці й медуші, на високий журавель над колодязем, на свій загородній
дім поблизу, в Путивську, але нічого цього не побачив: усе закрив туман. На
землю падала мряка і тут же замерзала.
— Який серен[49]! — промовив хтось збоку.
Ігор зітхнув і почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустішав. Військо
пірнало в нього, як у сиве кобиляче молоко. Коні почали ковзатися, падати,
іржати, стяги враз змішалися, розтягнулися, розповзлися. Бояри і ліпші мужі
почали перегукуватися, щоб зберегти стрій і порядок у війську. Під копитами
лунко затріщала крига — хтось збився з дороги і потрапив у прогній.
Князь розпорядився попереду стягів і обозів нести запалені смолоскипи. Але це
мало допомогло. Уже третій-четвертий ряд смолоскипів не бачив.
З великим трудом, поволі, військо перейшло Десну і широку деснянську заплаву,
сподіваючись, що далі, на березі, мряка розсіється, порідшає. Та скільки не
йшли, вона не розсіювалася, а ожеледиця все посилювалася. Не тільки молоді вої,
а й літні, досвідчені гридні, що за своє життя сходили мало не всю Русь, зараз
не знали, як їхати і куди.
Ігор зупинив військо, зібрав бояр. Всі були стурбовані.
— Що будемо робити? Серен покрив усю землю — йти далі ніяк... Коні поріжуть
ноги...
— Княже, ми не тільки не дійдемо вчасно до Лубна, а й не знайдемо дороги до Сули
і розгубимо людей, — сказав боярин Черниш, що вів чоловий полк. — Моя думка
така: повертати додому!
— Повертати додому! Додому! — підхопили бояри.
— А ти як думаєш, Рагуїле? — спитав Ігор.
— Йти справді ніяк, — розвів руками тисяцький. — І ніхто не знає, коли і де
скінчиться цей небачений серен, княже.
— Тобто повертати додому?
— Так.
— Тоді повертайте стяги назад. Видить бог, ми зробили все, що змогли, — сказав
Ігор, полегшено зітхнувши.

4
Святослав і Рюрик вели на Кончака двадцятитисячну дружину та шість тисяч чорних
клобуків. У Переяславі до них приєднався Володимир Глібович. Ідучи швидко,
прибули вони в Лубен двадцять сьомого лютого пізно ввечері.
Ігоря в Лубні не було.
— Чортів син! — вилаявся Святослав. — Примушує ждати себе!
Славута заперечив:
— Далеко, дорога важка — от і не встиг. Мабуть, заночував у Кснятині.
Та й наступного дня Ігор не з'явився ні вдень, ні ввечері. Святослав з досадою
сказав:
— Ждати не будемо! Завтра на світанку — в путь! До Хоролу! Щоб не проґавити
Кончака!.. А Ігор, якщо прийде, хай наздоганяє нас!
В п'ятницю, першого березня, як тільки засвітлів край неба, руські полки
перейшли по льоду Сулу і рушили прямо на схід. З півдня подихав теплий вітерець
— сніг на очах темнів, брався водою. З низьких хмар накрапав дрібний дощик.
Їхати стало важко. Та Святослав спочину не давав. До Хоролу тридцять верст, а
там десь Кончак! Зустріти його потрібно на підступах до Руської землі, не
пропустити через Сулу!
Як і на Орелі, Володимир Глібович напросився в навороп[50]. Дорогу переяславцям
показував Кузьмище. Серед сторожів він уподобав молодого переяславського гридня
Івашка і їхав разом з ним далеко попереду.
Це був не перший бойовий Івашків похід, та він не міг приховати страху. Зирив на
всі боки: чи не видно половців?
Кузьмище підсміювався:
— Та ти, братику, не з хороброго десятка! Вертиш головою, ніби вона у тебе
вітряк! І як тебе жона відпустила?
Івашко раптом перебив Кузьмища:
— Половці!
Кузьмище поперхнувся і теж злякано завертів головою.
— Де?
— Ген у долині! Ціла валка! — Івашко не зміг стримати усміху.
Кузьмище глянув у той бік, куди показував Івашко. Там справді їхало десятків два
підвід і кілька верхівців.
— Та ні, це не половці, — зітхнув полегшено старий гридень. — Це, здається,
купецька валка... Авжеж, вона!
Вони почекали, поки валка наблизиться. У старшому Кузьмище впізнав купця
Самуїла, розкинув руки для обіймів.
— Братику! От щаслива зустріч! Як живеться-ведеться? Чи розпродав товари? Чи не
пограбували погані? Кончака не зустрічав з ордою?
Змарнілий, стомлений нелегкою дорогою СамуЇл серйозно відповів:
— Зустрічав.
З Кузьмищевого лиця враз злетіла усмішка.
— Де? Коли?
— Зовсім недалеко — на Хоролі, біля Ведмежої долини. Ми сю ніч почували поблизу
його стійбища...
— Стій! Не розповідай далі! — наказав Кузьмище. — їдьмо до князя Володимира
Глібовича — хай він послухає!
Вислухавши повідомлення купця, Володимир запитав:
— Скільки ж веде Кончак поганих?
СамуЇл знизав плечима.
— Важко сказати, княже. Багато! І не порахувати! На кілька гін простягнувся кіш
— від річки аж до лісу! А коней — тьма-тьмуща!
— Що ще дізнався?
— Кажуть, везе Кончак якогось бусурменина з персіянськими луками-катапультами,
що стріляють "живим вогнем", їх натягують п’ятдесят воїнів. Призначені вони для
 
Наші Друзі: Новини Львова