Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 175000
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
запевнення, що половці хочуть миру і дружби з чернігівським князем, відповів:
"Аз есмь послал к ним мужа своєго Ольстина Олексича, а не могу на свой мужь
поїхати!"
Гарячий, як і всі Ольговичі, Святослав вибухнув лайкою:
— Чортів син Ярослав! Він послав до Кончака ковуя[48] Ольстина із запевненням,
що не братиме участі у поході, а нам тепер пише, що не може йти на Кончака тому,
що боїться, як би той не перебив його послів, коли піде. Ярославе, Ярославе!
Коли б ти не брат мій єдиний, я послав би свої полки на Чернігів, щоб провчити
тебе! Я вигнав би тебе з білокам'яних палат чернігівських і пустив би по світу
жебраком-ізгоєм!.. Ярославе, Ярославе!
Отже, один з найсильніших руських князів відколовся, поставивши цим під загрозу
успіх усього походу.
Святослав написав листа Ігореві: "Брате, я з військом вирушаю в останню неділю
місяця лютого на безбожного Кончака, що стоїть за Лубном на Хоролі. А збирай,
брате, свої хоробрі дружини та йди на поміч мені! Ждатиму тя під Лубном!" І
послав гінцем досвідченого і витривалого гридня Гов'яду.
Гонець, не гаючись, помчав у далекий Новгород-Сіверський.
Нарешті прибули чорні клобуки. Вони отаборились понад Либіддю, де на лузі, під
снігом, було багато трави для коней, поставили юрти і розіклали вогнища. З
котлів на весь Київ запахло вареною кониною.
Хан Кунтувдей прискакав з почетом на Ярославів двір. Боярин Славута, одягнутий у
теплий кожушок, при мечі, провів його в хоромину Святослава.
Кунтувдей приніс із собою густий запах кінського поту і гіркого диму похідних
багать. Розстебнувши кожуха і скинувши вовчого малахая, схилив у поклоні круглу
лисіючу голову.
— Салам-алейкум, княже!
— Хане, я радий бачити тебе! — підвівся назустріч йому великий князь київський.
— Скільки вершників привів?
— А привів я шість тисяч вершників, усі — молодець до молодця, бистрі, як вітер,
а сміливі, як степові тури!
Святослав не зміг приховати радості. Широким помахом руки запросив хана до
столу, звелів чашникові наповнити келихи найдорожчим ромейським вином.
— Дякую, хане! Твоя бистра кіннота ой як нам потрібна! Тепер ми можемо вирушати!
— Коли? — спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно гусака.
— В останню неділю цього місяця. Могли б виступити й раніше, та ми з Рюриком
хочемо, щоб з нами встиг з'єднатися Ігор Сіверський... А у нас тепер, з твоїм
приходом, усе готове!
— Гаразд. Мої вої встигнуть відпочити, — хитнув головою хан і промовисто повів
вузьким оком на череп’яну амфору з червоним ромейським вином.

3
У четвер, 21 лютого, Святославів гонець, їдучи навпрошки і міняючи у посадників
коней, прискакав до Новгорода-Сіверського.
Був сірий туманний ранок. Низькі хмари опустилися мало не до землі і, чіпляючись
до дзвіниці соборів, що стояли на горах, і за верховіття дубів, котилися під
поривами свіжого вітру із заходу на схід, із землі Полоцької в землю Половецьку.
Гонець застукав важким кованим кільцем у ворота фортеці. Йому відчинили і,
незважаючи на ранній час, провели в князівські хороми. Незабаром туди ввійшов
князь Ігор.
Гов'яда зняв шапку, вклонився в пояс.
— На Русь Кончак іде, княже. Безбожний триклятий Кончак... Уже стоїть на Хоролі.
Князі київські зібрали силу немалу і ждатимуть тебе, княже, з дружиною на
Сулі...
— А князь Ярослав? — спитав Ігор. — Ти заїздив до нього?
Гов'яда зам'явся.
— Князь Ярослав повів дружбу з Кончаком, одержав подарунки від нього, посланців
своїх послав у степ... Та й хворий, каже.
— Отже, він не піде?
— Не піде.
— Як же Святославові? — вигукнув Ігор. — Не дай бог самому їздити на поганих!
— А він не сам, — відповів Гов'яда. — Князь Рюрик, князь Володимир
Переяславський, чорні клобуки, ти, княже, з братією! Це сила!
— Погані є всім нам спільний ворог, і їх треба відбивати спільними силами! —
сказав Ігор. — Я негайно зберу боярську думу — порадимося, як нам краще йти до
Лубна...
За годину до князівської гридниці зібралися новгород-сіверські бояри і ліпші
мужі. їх підняли з-за сніданку, а декого й з постелі. Вони всідалися на лави в
кожухах, розгладжували — хто костяним гребінцем, а хто й п'ятірнею — чуби та
бороди, позіхали, спантеличено переглядалися. Ніхто не знав, для чого їх
покликано ні світ ні зоря.
Ігор увійшов до гридниці швидко, рвучко. Рагуїл ледве встигав за ним.
Привітавшись, князь відразу об'явив, чого так рано зібрав боярську думу.
— Кончак у силі тяжкій стоїть на Хоролі, думає, куди йти, — на Київ, на Чернігів
чи на Путивль. Святослав і Рюрик закликають нас, бояри, приєднатися до них. Що
будемо робити?
Бояри переглянулися, загомоніли. Із тих, хто позіхав, сон як рукою зняло. Війна,
та ще й яка! Уже давно з Половецького степу долітали чутки, що Кончак збирає
сили для великого походу на Русь. Отже, зібрав-таки! І вже стоїть на Хоролі.
Бояри труться, мнуться. Воно, звичайно, загроза велика. Не дай бог, поверне,
триклятий, на Сіверщину — біди не минути! Але нікому не хочеться в оцю зимову
непогоду розставатися з теплою хатою, з гарячими млинцями та солодким молозивом
— корови ж почали саме телитися! — і брьохати снігами хтозна-куди, аж на край
світу, коли, може, той окаянний Кончак поверне в інший бік, і біда омине їх
стороною!
Ігор жде. Він добре розуміє настрій своїх мужів. Коли б половці стояли на Сеймі,
вони не сиділи б мовчки і не переглядалися б, як свати на заручинах, коли жених
дівчині немилий, а відразу б схопилися за мечі. А тут...
— Ну що, Рагуїле, Жирославе, Чернишу, Добротворе? — Він навмисне назвав
вельможних бояр, які держали владу над його дружиною і над чорними людьми, бо до
їхніх голосів прислухалися всі. — Що будемо робити? Чого мовчите?
Рагуїл опустив очі, даючи зрозуміти, що говорити він не хоче. Янь з легким
усміхом на рум'яних устах дивився то на князя, то на бояр, що сиділи під
протилежною стіною. Він наймолодший, його не питають — у нього й гора з плеч. А
запитають — скаже. Що йому? До його голосу все одно ніхто не прислухається. Тож
хай старші думають!
Жирослав, дебелий, чорний, довгоносий, труснув копицею чуприни.
— Княже! По-пташиному не перелетиш з Новгорода-Сіверського аж на Сулу, до Лубна
чи на Хорол. Се приїхав к тобі муж від Святослава в четвер, а сам Святослав
пише, що йде з Києва в неділю, — то як же можеш, княже, встигнути? З Києва до
Лубна бдижче, ніж від нас, а ми не птахи і їздимо на таких же конях, що й кияни.
Та й до походу треба зібратися...
Він говорив повільно, з розсудом, і його слова справили на всіх сильне враження.
Те, що нікому не хотілося йти в похід, ніхто прямо сказати не смів. Але ж і не
потрібно. Хіба ми не хочемо? Ні, ми хочемо допомогти князям київським, але не
можемо, бо не встигнемо з'єднатися з ними. Дуже запізно повідомив Святослав про
похід, отже, сам винен, хай сам на себе й нарікає. Такий був смисл Жирославової
мови.
Ігор тим часом, поки говорив Жирослав і гомоніли, підтримуючи його, бояри,
думав. А чи він, князь, сам хоче цього походу? В першу хвилину, коли прибув
Гов'яда з листом від Святослава, він згарячу ладен був зразу ж іти. Бо ж така
загроза! Він і зараз думає так само. Але десь там, у глибині душі, заворушилося
інше почуття: до якого часу він повинен ходити на побігеньках у Святослава? Йому
вже тридцять чотири літа — зрілий муж, князь. Не з захудалого роду! З
Ольговичів! Пора вже подумати і про своє майбутнє! Не вік же сидіти в окраїнному
Новгороді-Сіверському! Є ж Чернігів! Та й Київ теж є! Хіба він гірший за інших?
Чи бог розумом та хоробрістю обділив?
Він мучився цією душевною роздвоєністю і не міг пристати до якогось одного
берега.
— Зібратися ми можемо за день і вирушимо завтра, — сказав твердо, переконуючи
передусім самого себе, що йти треба і що вони встигнуть. — Святослав дійде до
Лубна за чотири дні, ми — за шість... Важко буде, але встигнемо! Підемо прямо
 
Наші Друзі: Новини Львова