Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 03 грудня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 169917
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
казала мати, на їхній вулиці жив ще й Йовхим Короткий.
Кузьмище вперіщив кулаком по столу — аж задвигтіла горниця і сита вихлюпнулася
із жбана.
— Побий мене грім і свята богородиця! То виходить, що ти мій сестринець, бо ж
Рута — то моя рідна сестра, а Йовхим Довгий — то наш батько!.. Га? Мотиго, що ж
це робиться на світі? Був я безрідний, мов бездомний пес, а тепер знайшов сестру
і племінника.
— Виходить, тепер ти не безрідний, — сказав Мотига.
— Як же ти? — спитав Овлура Кузьмище. — Куди тепер? До матері чи залишишся тут?
— До матері!.. Я було занедужав після нелегкої зимової дороги і оце ледве
вичухався. Тепер мені ліпше, і завтра збираюся рушати назад.
— Чому ж завтра? Поїдемо разом післязавтра — все ж безпечніше. Доведу аж до
Ворскли, а звідти тобі до матері рукою подати!
— Гаразд, поїдемо, вуйку. Я дуже радий, що зустрівся з тобою...
Ще чотири дні, тепер уже не поспішаючи, мандрував Кузьмище зі своєю сотнею та
Овлуром на схід по нічийній землі. Ні села ніде, ні хутора. Лише в затишних
місцях, по лісах та в байраках, стояли невеликі хижі-зимівники, в яких Кузьмище
залишав по два, по три вої з усім необхідним для життя — сухарями, солониною,
мороженим м'ясом, крупою. На найвищих деревах вої влаштовували виту — невеличкий
поміст, з якого видно було довкіл на багато верст, піднімали туди дерев'яний
жбан зі смолою, щоб розвести вогонь і подати сусідній виті знак, що йдуть
вороги, і, попрощавшись з товариством, ставали на чати.
Так поволі сотня танула і танула, залишаючи сторожу в тих місцях, де могли
пройти половці. По правому, високому березі Ворскли Кузьмище поставив десяток
сторож — і на одній з них, розставшись із Овлуром, залишився сам.


РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
1
На початку лютого 1185 року, зібравши велике військо, Кончак вирушив у похід.
Ішов у силі тяжкій. Тисячі вершників, ведучи запасних коней, нав'ючених зброєю
та припасами, вкрили засніжений степ.
Позаду, на міцних санях, найбільш досвідчені воїни везли два тугі самострільні
луки-катапульти, що натягувалися багатьма воїнами і метали через городські вали
"живий вогонь", тобто запалювальні снаряди-шерешири, привезені з далекого Ірану.
Разом з катапультами їхав і знавець цієї грізної зброї бусурманин Сулейман.
"Живим вогнем" Кончак сподівався залякати русичів, спалити їхні городи, а вали
зрівняти з землею, щоб і сліду не зосталося. Бусурманина берегли, як зіницю ока.
Його везли в утепленій вовною та верблюдячою шерстю кибитці під охороною цілої
сотні воїв, годували добре, задовольняли кожну його забаганку.
Кончак вирушив у цей похід з великими надіями на перемогу. О, тепер він
розгромить русичів, де б вони не були — в полі чи за городськими валами, знищить
їх чи відкине далеко в ліси і, приєднавши обидва береги Дніпра до
Дешт-і-Кипчака, стане ханом ханів, самодержавним володарем усього степу від
Волги до Дунаю і від Кубань-ріки та Лукомор'я до витоків Дону та до прип'ятських
боліт! Він створить могутню кипчацьку державу, про яку мріяв його дід, великий
хан Шарукан, і утвердить її на тисячу літ!..
Він підставив морозному вітрові темне суворе обличчя і пильно вдивляється в
обидва крила свого війська, а воно котиться на захід сонця, і немає йому ні
кінця ні краю. І немає також зупину гордим помислам і райдужним мріям великого
хана. Справді, такої сили кипчаки не збирали ніколи. Хто ж із уруських князів
здатен протистояти їй? Ніхто! Він добре знає їх усіх. Ніхто! До того ж їх
роз'єднують чвари і свари, яких вони не можуть позбутися ось уже сто років.
Князівські чвари і свари — то найперший і наймогутніший його союзник, і їх треба
підтримувати, підігрівати, щоб вони не згасли і не дали можливості князям
об'єднатися.
— Ярослав — ось хто допоможе мені в цьому! — вголос промовив Кончак,
відповідаючи на свої потаємні думки. — Ярослав Чернігівський.
Охоронець, що їхав позаду, почувши, що хан щось сказав, наблизився до нього і
перепитав, що великий хан хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою і різко
кинув:
— Геть!
Охоронець злякано зіщулився, втягнув голову в плечі і відстав на половину
кінського тулуба, щоб не бути на очах у хана і разом з тим не проґавити жодного
його слова.
Опівдні передові загони підійшли до Ворскли і з ходу, не зупиняючись,
перемахнули по льоду на той бік. І майже одночасно на гіллястому дубі-нелині, що
високо здіймався над лісом, спалахнув вогонь, завалував смолистий дим і чорним
стовпом піднявся у синє небо.
Кончак люто вдарив кулаком по луці сідла.
— Прокляття! Уруська вита! Не пощастило скритно ввірватися на Посулля! — І,
повернувшись до охоронців, кинув: — Погасити негайно! А спостерігачів піймати і
привести до мене!
Сотня воїнів, збиваючи копитами снігову пилюку, швидко помчала через Ворсклу
прямо на дим, що все дужче клубочився над лісом. Незабаром полум'я згасло, а дим
поволі почав розвіюватись.
— Пізно, — процідив крізь зуби Кончак, з'їжджаючи на дзвінкий лід ріки.
Назустріч мчав гонець.
— Ну? — зустрів його суворо хан.
— Погасили!
— Сам бачу... А полонені де?
Той знітився. Очі злякано забігали.
— Немає, хане... Уруси втекли, їх було двоє, і вони мали четверо свіжих коней...
Наші погналися по сліду.
— Погналися! — передражнив Кончак гінця, ніби той був винен, що уруси втекли, і
ледь помітним порухом руки відтрутив його від себе.
Два дні половці рухалися від Ворскли до Хоролу. І весь час Кончак похмуро
горбатився в сідлі, ні до кого не заговорюючи, а на звертання відповідаючи
односкладне. Важкі думи охмарили його чоло.
Хоча сила у нього була велика, ризикувати він не хотів. Ще вирушаючи з Тора,
поклав з ходу захопити Переяслав і обложити Київ. Це при тій умові, коли б
напасти пощастило несподівано. Та несподіваності не вийшло. Досі в Переяславі та
в Києві б'ють на сполох. Святослав устигне зібрати князів, — у першу чергу
закличе брата Ярослава та Ігоря Сіверського, — і зустріне його об'єднаними
силами: сам Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський,
Ігор Сіверський з братією... Немало! А ще ж може закликати князів смоленських,
волинських, турово-пінських... Ні, допустити цього не можна!
На Хоролі, проти Лубна, він раптом занедужав. Його трясло, поперек ломило. Ноги
були як у льоду, а голова — як у вогні.
Він наказав вибрати зручне місце і стати кошем. Сподівався тут перебути
хворість. Звідси послав нарочних до Ярослава — просити миру і дружби. Ними
передав князю-сріблолюбцю дорогі подарунки — трьох жеребців, шаблю дамаської
сталі, шитий найкращими ромейськими кравцями одяг на сорок срібних гривень.
Приманка вагома. Чи клюне?

2
Святославові і Рюрикові дружини збиралися в Києві та на його околицях. По
рихлому снігу сюди били дорогу кінні стяги і санні валки, що везли припаси для
людей і коней, ставали у відведених їм місцях на постій.
Князь Рюрик, меткий, непосидющий, цілими днями гасав на змокрілому коні від
одного стяга до іншого — наводив порядок у війську. Князь Святослав листувався з
князями та воєводами, щоб залучити до походу якомога більше сил.
З кожним днем прибували все нові й нові загони. Київ і Київська земля виставили
всіх, хто міг і вмів орудувати мечем, луком і списом. Володимир Глібович збирав
свою дружину й ополчення в Переяславі. З дня на день очікували чорних клобуків
хана Кунтувдея, що мали прийти з Росі. Святослав щодня писав братові Ярославу в
Чернігів, щоб той не гаявся. Тривало безперервне і напружене листування
Святослава з братом Ярославом.
Дізнавшись, що Кончак перейшов Ворсклу, Святослав послав ще листа: "Брате, а
допоможи мені!" На це Ярослав, одержавши від Кончака багаті подарунки і
запевнення, що половці хочуть миру і дружби з чернігівським князем, відповів:
 
Наші Друзі: Новини Львова