Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 30 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 167641
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Через невеличке кругле віконце в хижку проникало небагато світла, та все ж було
видно, як і мати зблідла. Любава злякано глянула на Ждана, ніби шукаючи у нього
захистку. Про їжу миттю забули, хоча були голодні.
Ждан зірвав з кілочка, забитого в стіну, кожуха, натягнув на голову шапку,
вискочив надвір. Жінки поспішили за ним.
Різке сяйво сонячного дня після сутінків хижки примусило Ждана зажмуритися,
затулити очі рукою. А коли трохи звик до сліпучого світла, то побачив на вигоні
загін вершників, а попереду — князя Володимира Путивльського. Хоч було
неблизько, він відразу впізнав його Гнідка, гривастого високого красеня з білими
смужками на всіх чотирьох ногах, що не так часто буває, і білою зіркою на лобі.
Це був подарунок князя Ігоря старшому синові.
Ждан полегшено зітхнув:
— Свої! Не бійтеся!
Вони побрели навпростець по снігу. А підійшовши, стали до гурту.
Князь Володимир відразу впізнав колишнього батькового конюшого.
— Ну, як? Знайшов своїх? Хату збудував?
— Брата знайшов і хижку поставив. Є де зиму перебути, — вклонився Ждан.
— Це добре. Обживайся, я звелів з вербівчан три літа ніякої данини не брати. З
тебе теж. А потім — тільки половину.
— Дякую, княже, — знову схилив голову Ждан. Він знав давній звичай — з
погорільців та новопоселенців кілька літ данини не беруть. Та все ж було
приємно, що молодий князь пам'ятає про це.
Коли вербівчани зібралися, Володимир підвівся на стременах. Його обличчя, на
якому ще не висіялася борода, було заклопотане.
— Люди! — гукнув по-юнацькому дзвінко. — Не дивуйтеся, що я не посадника чи
соцького прислав до вас, а сам приїхав. Хочу всю свою волость уздріти власними
очима, хочу дізнатися, скільки люду живе в ній і скільки воїв може виставити на
той випадок, коли доведеться проти половців стати.
— Та невже знову нападуть, окаянні? — запитав хтось із гурту.
— Нападуть... Кончак на одне око спить, а другим Русь бачить і зуби точить на
неї! Нещодавно стало відомо, що взимку хоче він з усім половецьким військом
захопити Переяславську і Сіверську землі аж до Сейму, наших людей висікти чи в
полон забрати, а саму землю зробити своєю, щоб ставити на ній свої вежі, щоб
випасати на ній свої табуни...
— Проклятий душогуб! Кощій Безсмертний! Виродок! — почулися голоси. Володимир
підняв руку.
— Ось тому я й прибув до вас. Хочу всіх, хто здатен тримати меча, хто вміє
стріляти з лука і вражати ворога списом, закликати до війська. А хто ще не
навчився, той мусить навчитися від бувалих воїв!
Ждан виступив наперед.
— Вербівчани всі підуть, княже! Бо тяжко постраждали вони від половців, бо люта
туга і жадоба помсти змушують до цього! Небагато нас, зброї і коней у нас
малувато, та, будь певен, життя свого не пошкодуємо, аби лиш помститися за свою
біду і перекрити ворогові шлях на рідну землю!
— За зброєю та кіньми діло не стане: зброю візьмете у моїх коморах, а коней — з
моїх табунів!
— Тоді, як настане час, дай нам знати, і ми прийдемо до Путивля! — твердо
пообіцяв Ждан і звернувся до гурту: — Чи так я кажу, земляки?
Вербівчани загули одностайно:
— Так, так! Усі виступимо проти поганих! Не пустимо супостатів на свою землю!
Володимирове обличчя проясніло, розпогодилося: його невеличка волость таки
виставить, як він обіцяв батькові, цілий полк у тисячу воїв! Не стільки, як
батько чи старий Всеволод, та все ж цілий полк! І йому не соромно буде,
поблискуючи золотим шоломом, стати попереду під барвистим князівським стягом.

2
Десь у ті дні, коли юний князь Володимир Путивльський об'їздив свою волость,
київський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею воїв нелегкий шлях з Києва до
города Лубна на Сулі.
Одержавши звістку від лубенського посадника Мотиги про те, що Кончак готує
великий зимовий похід на Русь, Святослав спорядив на нічийну землю між Сулою і
Ворсклою сторожову сотню.
Виїхавши з Києва рано в середу, валка в суботу ввечері вже в'їхала через
перекидний дерев'яний міст у Лубен. Поки вої порали коней і ставали на нічліг,
Кузьмище поспішив до свого земляка і друга посадника Мотиги і застукав держаком
меча у міцні дубові двері.
В добре натопленій горниці, освітленій восковою свічкою, сиділо двоє: сам
посадник, плечистий рудобородий черевань, та кардокий чорнявий юнак, що обличчям
і одягом дуже скидався на половця.
— Вечір добрий, друже! Не впізнаєш? — привітався прибулий.
— Кузьмище! От не ждав! — вигукнув Мотига і, схопившись з лави, кинувся обнімати
несподіваного гостя. — Ти сам чи з князем?
— Сам, із сотнею воїв, — стримано відповів Кузьмище, скидаючи кожуха і підозріло
глипаючи на незнайомця, що прислухався до їхньої розмови.
— Що ж тебе привело сюди?
— Твоя звістка, друже.
— Про Кончака?
— Угу, — похмуро прогув Кузьмище, незадоволення тим, що Мотига при сторонньому
розпитує його про те, що не всім потрібно було знати. Не діждавшись від Мотиги
пояснення, хто його гість, він запитав прямо: — А це що за хлопець? Не половець
часом?
Мотига зареготав.
— Ну й око в тебе! Це справді половець, але незвичайний. Саме він приніс звістку
про наміри Кончака. При ньому можна говорити відверто. Його звати Овлуром, тобто
Лавром по-нашому, бо він хрещений половець. І, як я вже сказав, незвичайний!
Повісивши кожуха і баранячу шапку на дубовий кілочок, вбитий у стіну, Кузьмище
сів до столу, пильно приглядаючись до зніяковілого молодика.
— Що ж у нього незвичайного? Мотига налив гостеві кухоль медяної сити, підсунув
дерев'яне блюдо з вареним судаком та хлібом.
— Цей хлопець незвичайний тим, що він, хоч і половець, а наш з тобою земляк по
матері і навіть близький твій родич, як я дізнався.
Кузьмище вихилив кухоль, гучно крякнув і вкинув у рота добрячий кусень хліба і
шмат судака.
— Не пригадую такого родича, — закрутив головою, працюючи могутніми щелепами, як
жорнами.
— Я теж не відразу признав у ньому земляка, — відповів Мотига, знову наповнюючи
кухоль. — І не відразу повірив тому, що він розповів. Спочатку навіть подумав,
що це половецький вивідач, і хотів кинути до ями. І тільки тоді, коли він
сказав, що його мати переяславка, а він сам християнин, я пильніше приглянувся
до нього. "Звідки ж твоя мати?" — спитав я. "З Баруча"[47]. Я мало не підскочив
на лаві: адже я теж родом з Баруча!..
Кузьмище поперхнувся і витріщив на Овлура чорні очища. Він був такий вражений і
здивований останніми словами Мотиги, що перестав жувати.
— То твоя мати справді з Баруча? — перепитав він юнака.
— З Баруча, — відповів той. — Її взяв у полон під час половецького нападу на
Переяславщину мій батько Торіат, тоді ще зовсім молодий воїн.
— І давно це було?
— Мені зараз дев'ятнадцять літ, а я в неї один... Отже, десь років двадцять
тому...
— Двадцять років!.. Ти чуєш, Мотиго? Це ж якраз тоді, коли Баруч був дотла
спалений ханом Туглієм! Я, молодий київський гридень, почувши про таке лихо,
стрімголов примчав додому і не застав із своїх нікого — ні батьків, ні сестер...
- Я своїх теж не застав, — похмуро докинув Мотига.
Кузьмище торкнувся Овлурового плеча.
— Як же звати твою матір?
— Рутою.
— Що? — вигукнув гридень. — Рутою? Тав усьому Баручі тільки й була одна Рута —
моя сестра! То виходить... А батька її як звали, не знаєш? — засумнівався він.
Овлур схвильовано потер долоні.
— А батька її, тобто мого дідуся, звали Йовхимом, а по-вуличному Довгим, бо,
казала мати, на їхній вулиці жив ще й Йовхим Короткий.
 
Наші Друзі: Новини Львова