Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 174998
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
скаче лиш орда
розпроклятая?

— Що від крові я,
від солоних сліз
галиччю покривсь,
ковилом поріс...

Степ, широкий степ,
мій привольний край!..
Що на серці — біль,
на душі — печаль...
Це була нова пісня Славути, складена ним після походу на Оріль. її прості слова,
що, здавалося, жили в серці кожного, хто ходив у похід, її розлогий, як
безмежний степ, спів, її глибока туга й печаль приголомшили всіх, вразили, ніби
громом, видавили з ока не одного суворого воїна пекучу сльозу. Справді, яка лиха
година, яка напасть насунулася на рідну землю, на широкі прабатьківські степи!
Супився Святослав, витирав очі Рюрик, хмурився Ігор і Володимир, ридав, не
стримуючись, гридень Кузьмище, і сльози текли по його чорній закошлаченій
бороді.
— Славуто, сьогочасний Бояне наш! — Святослав поцілував співця у сиву голову. —
Незрівнянний наш! Дякуємо тобі!
І гридниця затула, заревла, застогнала сотнями голосів:
— Славуто-о!

5
По приїзді в Новгород-Сіверський Ігор запросив до себе княжича Володимира
Галицького. Помітно схвильований і злегка зблідлий, той поспішно ввійшов до
хоромини, обняв сестру і зятя і відразу, без зайвих слів, запитав:
— Ну, що? Батька бачили? Як він? Що сказав? .
Ярославна схлипнула, її рівний гарний носик зморщився, шовковисті брови
здригнулися.
— Постарів... Схуд... Очі стали тьмяні, заглиблені в себе, ніби дивляться не
вперед, а назад, на пройдене життя...
— Ну, це ясно — старість. А старість — не радість... Та не про те мова... Про
мене ви з ним балакали? — нетерпляче запитав Володимир.
— Балакали, — відповів Ігор. — Спочатку й слухати не хотів про замирення з
тобою, а потім погодився на твоє повернення, якщо даси слово, що порвеш з
боярством і не піднімеш руки ні на нього, ні на брата Олега!
— Такого брата у мене немає! — скипів Володимир. — Чого захотів! Визнати братом
сина попаді! Ніколи! Який він княжич! Байстрюк!
Ігореве обличчя посуворішало.
— Та ти не гарячкуй! Вислухай спочатку!
— Ну? — Володимир дивився чортом.
— Ти міркуєш не як дорослий муж, а як отрок... Тебе жде золотий Галицький стіл,
під рукою незабаром стануть залізні галицькі полки, під якими, коли вони йдуть,
здригається земля і води розступаються!.. Князь Ярослав справді дуже постарів.
Видно, ті незгоди, що впали важким тягарем на його плечі, укоротять йому віку. А
ти не хочеш цього зрозуміти! Дався тобі Олег! Про князівство думай, а не про
нього. Та й брат він тобі по батькові, від цього нікуди не дінешся! Серед
князівських синів байстрюків не буває! Все одно в них князівська кров!
— Не визнаю я Настасича братом! Ніколи не визнаю!
— Визнаєш! — Ігор почав сердитися. — І напишеш про це батькові! Бо це для тебе
єдиний шлях на Галицький стіл! Іншого я не бачу...
— А якщо не напишу?
Ігореве обличчя скам'яніло, очі похмуро блиснули. Він умів бути твердим і
суворим.
— Якщо не напишеш, тоді їдь від нас, Володимире! Хоча, видить бог, я цього не
хочу, бо люблю тебе як брата!
Ось як! — Володимир ще дужче зблід, по обличчю пробігла гримаса болю. Він
повернувся до Євфросинії: — І ти, сестрице, так думаєш, як твій ладо?
Ярославна помертвілими губами прошепотіла:
— Прости мене, братику, але і я так думаю. І прошу тебе — напиши батькові!
Помирися з ним! Не довго вже йому стежку топтати по білому світі, тож хай хоч
наостанку знайде спокій... Напиши!.. Заради себе і всіх нас!..А ще — не вір
боярам! Не вір! Це змії підколодні, підступні!
Вона обняла брата і на грудях у нього заплакала. Володимир обережно відсторонив
її, посадив на лаву і сам сів поряд, охопивши голову руками. Довго так сидів
непорушний, дивився у куток, і не можна було зрозуміти — думає він що-небудь чи
ні, таким безтямним був його погляд.
Ні Ігор, ні Ярославна жодним словом не порушили цієї напруженої тиші, даючи
княжичу можливість самому зважити все і знайти вихід із того становища, в яке
він потрапив.
Нарешті Володимир важко зітхнув і тихо проказав:
— Гаразд, я напишу такого листа. Напишу... Хай усім вам буде легко!


РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
1
Відразу після різдва до Вербівки прибув молодий князь Володимир Ігорович з
почтом. Його супроводжували боярин Вовк, старий досвідчений воєвода, якому Ігор
доручив опікати сина, путивльський соцький, волосний тіун і півсотні гриднів.
Усі верхи, в дублених кожухах, хутряних і ялових чоботях, несподівано виїхали
з-за горба, спустилися вниз, у безлюдне село, занесене снігами, і, не зустрівши
жодної живої душі, зупинилися на вигоні, де колись, до нападу половців, стояла
дерев'яна церковця, а тепер широко розкинувся пустир.
— Трубіть збір! — наказав князь, трохи здивований тим, що ніхто з мешканців
хижок та землянок не помітив прибуття військового загону.
Молодий гридень підніс до рота ріг, щосили затрубив. Сильний протяжний згук
сколихнув снігову тишу і луною відгукнувся в бору за Сеймом. І зразу ж із
кількох найближчих хижок злякано визирнули люди. Чи не половці?
— Сюди йдіть! Сюди! — замахав руками тіун, — Не бійтеся! Прибув князь Володимир
Ігоревич!
Люди боязливо рушили навпростець, по снігу, і юрбою ставали перед вершниками.
Ждан обідав з матір'ю та Любавою. Хижку він встиг закінчити до холодів, і тепер
стало вільніше: був час і коней попорати, і до сусідів заглянути, і спокійно
біля столу за мискою юшки посидіти. Любава остаточно видужала, розквітла,
погарнішала, і Ждан, уже не ховаючись від матері (бо раніше соромився), зазирав
дівчині в вічі, милувався її красою і чекав назначеного Любавою дня, коли зможе
назвати її своєю жоною.
Жили сутужно: хліба не пекли, бо ні з чого було. Брат Іван позичив кілька корців
проса та ячменю — товкли в ступі і варили кашу. З лози Ждан наплів десятків два
верш, рубав лід і заставляв їх в ополонки у рибних місцях, де водилися лини,
соми та в'юни, — і з улову, якщо щастило, варили юшку. Окрім того, кожного дня,
взявши сильця, лука, списа та рогатину, ходив на лови. Бувало, вертався з
порожніми руками, але, бувало, приносив зайця, козулю чи якусь іншу дичину, і
тоді в хаті було маленьке свято — ласували свіжиною.
І сподівалися на краще. Восени Ждан, зробивши з міцної дубової гілляки рало,
розорав чималий шмат землі і посіяв пшеницю та жито. Посів дружно зійшов,
заврунився, закучерявився, обіцяв, якщо буде з весни поліття, обернутися добрим
врожаєм. А ще ж була надія і на яровину: на коня виміняли насіння гречки, проса,
ячменю, і вона добре покільчилася, і якщо Ярило своїми гарячими променями не
висушить ріллю, не зів'ялить паростків, теж дасть урожай. Тоді наступну зиму
можна зустрічати без страху...
Ждан зачерпнув з дерев'яної миски-довбанки шмат білої розвареної линини і вже
лагодився запустити в неї свої молоді зуби, як тут у хижку ввірвався протяжний
звук рога — ту-ту-ту-у!
Ложка на мить застигла в повітрі, потім опустилася назад, у миску. Любава
ойкнула:
— Ой, лишенько, що це?
Через невеличке кругле віконце в хижку проникало небагато світла, та все ж було
 
Наші Друзі: Новини Львова