Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 31 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 163604
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Самуїл підхопився на ноги і низько вклонився.
— Дякую, хане, за таку велику ласку... Воля для людини — то найбільший скарб!..
Але якщо ти дозволяєш звернутися до тебе з просьбою, то я насмілюся попросити у
тебе...
Купець замовк у нерішучості. Кончак підбадьорив його:
— Ну ж, кажи! Не бійся!
— Якщо твоя ласка, то відпусти зі мною ось цього хлопця, — і поклав руку на
плече Жданові. — Твої люди забрали у мене аж чотирьох холопів, то дай мені хоч
одного. Та й мандрувати взимку самому небезпечно — сам знаєш...
Кончак махнув рукою.
— Гаразд, бери... Бранців маємо досить... А шляху в Половеччину не забувай. Ось
тобі моя тамга — з нею безборонне проїдеш через усі половецькі заслони. Привозь
товари на Тор — вигідно продаси. — І кинув на стіл кружало вичиненої шкіри з
намальованою на ній собачою головою і двома перехрещеними під нею стрілами — це
був родовий знак хана. — Тобі і твоєму супутникові дадуть коней і харчів на
тиждень. Ти задоволений? Вай-уляй!
— Задоволений, хане, — схилив знову у поклоні голову купець.
— Тоді йдіть!
Коли вийшли, Ждан сказав:
— Дякую тобі, дядьку Самуїле, що не забув про мене — визволив з неволі тяжкої...
Однак скажи мені — навіщо ти розповів про князів? Навіщо розпатякав, що вони
стоять на Альті? Не вистачало тільки шепнути Кончакові, які у них сили! Це ж
пряма зрада!
Самуїл усміхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечі.
— Не турбуйся! Так вони від мене правду й почують — аж обома вухами! Аякже!..
Е-е, отроче, не знаєш ти дядька Самуїла!.. Та набрехав я їм усе від початку й до
кінця!
— Як? І про князів, і про Альту?
— І про князів, і про Альту... Як тільки Кончак запитав, я відразу змикитив, що
він боїться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили у нього зараз,
видно, невеликі. Скумекав?.. Ні?..А я йому і про київських князів, і про
переяславського, і про чернігівського. Та ще, мовляв, інших очікують... Бачив,
як завертівся хан Туглій? Ніби його окропом ошпарили!.. Та й сам Кончак скис,
набусурманився, бо не до серця йому така звістка... Не я буду, якщо не чкурне
він завтра звідси в свою Половеччину...
— Ну, якщо так...
— Завтра побачимо — як... А нині ходімо спати, якщо у тебе тут є теплий куток...
— Куток є, ходімо, — і повів свого рятівника у запічок.
...Вранці обложені дмитрівці висипали на вали і з превеликим подивом і з ще
більшою радістю спостерігали, як половці, ведучи на арканах бранців, худобу та
везучи на запасних конях іншу здобич, вирушають у степ і прямують на схід.
Самуїл не помилився — Кончак злякався можливого нападу руських князів і зняв
облогу.
Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розорені околиці Дмитрова,
відокремилися від них і повернули на захід. То були купець Самуїл і Ждан.


РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
На півсотні верст довкола Дмитрова половці випалили села й хутори. По білих
снігах чорніли пасма кіптяви і попелу, рознесені вітрами з похмурих згарищ.
Ждан і Самуїл їхали мовчки, з сумом позираючи на розтерзані звірами й хижими
птахами трупи. На серці було важко. Душили сльози. А коли в одному селі на
майдані побачили задубілі тільця голеньких немовляток, кинутих жорстокою рукою в
сніг, щоб позамерзали, Самуїл зупинився і заплакав.
— О боже! Яких мук зазнає нещасний люд Переяславської україни[8]! І як він
тільки живе тута! Як виживає! Здається, всі біди, всі лиха цілого світу
зібралися разом і впали на нього, пригнули, до землі, клубищем холодних змій
обплутали його тіло, важким чоботищем наступили на душу! Допоки ж терпіти?
Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленні орди на
погибель люду християнського?
Він довго сидів у сідлі, зігнутий, обважнілий, і затуманеними від сліз очима
дивився на білі скоцюрблені тільця немовляток. Потім перехрестився, витер сльози
і торкнув коня.
— Геть звідси! Подалі від цього жахливого видовища!
Другого дня, переночувавши у напівспаленій хатинці-мазанці, вони виїхали на
битий шлях, що з’єднував Київ та Переяслав з Путивлем, Рильськом та Курськом.
Ждан натягнув поводи.
— Тепер я попрощаюся з тобою, дядьку Самуїле. Звідси поверну до Путивля, у свій
Сіверський край...
Купець витріщив очі.
— Як? Ти кидаєш мене одного? Серед цієї безлюдної снігової пустелі? Бійся бога,
отроче!
— А куди ж мені їхати? До Києва? Там у мене ні кола ні двора!
— Ніби на Сеймі у тебе щось залишилося! Сам же казав — половці все спалили...
— А може, хтось із родичів уцілів? Чи односельців?
— Так вони тобі й зрадіють!.. Де ж ти там житимеш? Що їстимеш? До кого
прихилишся? Та ще взимку!
— А в Києві хто мене жде?
— Чоловіче! — вигукнув Самуїл. — У Києві у тебе є добрий приятель!
— Хто ж це?
— От тобі маєш! — Купець аж руками ударив об поли. — Невже не здогадуєшся? Таж
я! Хто ж іще?.. Невже гадаєш, що я забуду, як ти порятував мене у Дмитрові?..
Ні, синку, нікуди я тебе не відпущу! Бідуватимемо разом — до кінця! Та й
вириватися самому в далеку дорогу небезпечно — мороз, хуртовина, вовки, недобрі
люди... Та мало яка трясця може зустрітися в дорозі! Ні, ні, розлучатися нам
зараз не слід! Прибудемо до Києва, погостюєш у мене до весни, а там — куди
хочеш! Ти вільна птаха!.. Та й не до Києва ми зараз попростуємо...
А куди ж?
До Переяслава. Треба сповістити переяславців, що Кончак повернув назад.
Ну, коли так... — невпевнено протягнув Ждан.
— А як же інакше, хлопче? — і, зрадівши, купець торкнув коня.
До Переяслава добралися на четвертий день. На вулицях та майданах повно
озброєного люду, а також дітей, жінок, старих. Найближчі села шукали захисту за
валами города. Не чути безпечних розмов, не лунає веселий сміх. Навіть діти
принишкли. Йде Кончак! Адже всім у пам’яті, як шість років тому він лютував на
Переяславщині, не жаліючи нікого, особливо дітей, яких винищив без ліку!
Самуїла і Ждана завели у гридницю[9], де попід стінами на широких лавах сиділи
бояри та ліпші мужі. Прямо проти входу, на узвишші, — князь Володимир Глібович
та княгиня Забава, дочка чернігівського князя Ярослава.
Подорожніх підвели до них.
Князь Володимир мав років двадцять сім — двадцять вісім. Лоб високий, відкритий.
Довге русяве волосся зачесане назад. Між акуратно підстриженими вусами та
борідкою стиглими вишнями червоніли по-юнацькому свіжі уста. Одяг на ньому —
оксамитовий, чорний, а чоботи — жовті, з блискучої, гарно вичиненої шкіри. При
боці, на широкому, оздобленому срібними бляшками поясі, — короткий меч.
Княгиня Забава — така ж красуня, як і князь, якраз йому до пари, але чорнява, бо
в її жилах, як і в усіх Ольговичів, сіверських князів, нуртувала домішка
половецької крові. Тому її східна дикувата краса здавалася яскравішою поряд зі
спокійною слов'янською красою князя. Володимир Глібович показав пальцем на
вільну лаву побіля себе.
— Ви стомилися — сідайте ось тут... Я пізнав тебе, Самуїле, хоча ти й дуже
змінився з того часу, як приїздив востаннє до Переяслава... Сторожа сказала, що
ви прибули з Дмитрова. Це правда?
Самуїл і Ждан сіли. Купець хитнув головою.
— Так, княже, кілька днів тому ми були в Дмитрові.
— Але ж там половці!
— Там був Кончак з ханом Туглієм... І ми бачили Кончака, як тебе, княже. І
навіть обідали за одним столом. Володимир Глібович підняв брови.
— О! З чого ж така честь вам випала?
— Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, їдучи з Києва у Сіверську землю,
 
Наші Друзі: Новини Львова