Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 29 листопада 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 169860
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Ви вже знаєте мою думку з приводу цього. Все залежить від Володимира. Він теж
мій син!
Ігор полегшено зітхнув. Здається, не даремно сурганилися вони з Ярославною та
дітьми в таку далечінь. Тепер, справді, все залежатиме від Володимира, від його
мудрості й зговірливості. Князь-отець зробив перший крок!
На цьому можна було б і кінчати мову, та Ігор, коли їхав сюди, леліяв досягти ще
однієї цілі. Як і всі Ольговичі, він був непомірно честолюбний, мав палкий
неспокійний характер. Це честолюбство і ця нестримність характеру давно
наштовхувала його на думку домагатися в майбутньому Київського
великокнязівського стола. Для цього потрібні союзники. Одним з таких союзників —
і могутнім союзником! — міг би бути Ярослав Осмомисл. Коли б захотів, звичайно.
Його слово, його збройна підтримка багато важать на Русі! Однак чи захоче?!
— Княже, ми з Ярославною все зробимо, щоб княжич Володимир став добрим сином, —
завершив Ігор розмову про свояка і тут же звів на інше: — Тепер хочу знати,
отче, твою думку про діла київські. Вони всіх нас турбують...
Осмомисл пильно зазирнув Ігореві в очі, як це він робив завжди, коли хотів
прочитати потаємні думки співбесідника, і тихенько побарабанив пальцями по
столу.
— Діла галицькі мене турбують значно більше, ніж діла київські, Ігорю. Та коли
хочеш знати мою думку, то я скажу, що відтоді, коли в Києві сів Святослав і
поділив владу з Рюриком, в Київській землі нарешті запанував мир, якого там не
було багато літ. А мир — це благо. Кажу про мир між руськими князями...
— Я згоден з тобою, княже. Але я не про те... Хто, на твою думку, посяде
великокнязівський стіл після Святослава?
— А хіба Святослав захворів?
— Та ні, при здоров'ї.
— То чого ж ти його передчасно ховаєш?
— Боронь боже! Я не ховаю! Хай живе на здоров'я! Та в житті все буває, особливо,
коли людині звернуло на друге півстоліття...
Ярослав сумно усміхнувся: йому теж давно звернуло.
— Якщо таке трапиться, то великокнязівський стіл посяде найспритніший... А чого
ти завів про це мову? Чи не приміряєшся, бува, діткнутися стружієм стола
Київського? — Ярослав знову пильно зазирнув в Ігореві очі.
Однак Ігор не збентежився. Він взагалі бентежився рідко.
— А чому б і ні, княже? Хіба я не князь, не Рюрикович?.. Звичайно, не зараз, а
тоді, коли настане мій час. Та готуватися треба завчасно.
— Що ти маєш на увазі?
— Княже, мені потрібна твоя допомога — твоя доблесна дружина.
— Отак зразу? І для чого?
— Ні, ні, не думай, що я хочу йти на Святослава. Я не підніму котори. Правда,
він ніколи по-дружньому, по-братерськи не ставився до мене та моїх братів,
навіть, траплялося, чинив нам біди, а нині має серце на мене, та бог йому судія!
Я ще молодий і ждатиму свого часу... А військо мені потрібне для війни з
половцями. Ти сидиш від них далеко, у нас за спиною, і не відчуваєш, якою грозою
на нас дихає степ. Посулля Кончак уже зніс. Все частіше заглядають половці і в
моє князівство. Пора дати їм доброго одкоша!
— Святослав дав цього року...
— Я теж, хан Обовли і чотириста його воїв і досі сидять у мене в колодках. Ждуть
викупу...
— То для чого тобі моя дружина?
— Для походу на половців.
— Хочеш слави зажити, щоб легше стрибнути на Київський стіл?
Осмомисл лукаво прищурився. Хитрий і досвідчений був старий галицький князь.
Ігор зрозумів, що з тестем треба говорити навпростець, бо він читав приховані
думки співбесідника як по писаному.
— Так, отче, мені потрібна перемога, і не абияка, а славна, не заради самої
перемоги, а для майбутнього. Вона допоможе мені прокласти шлях до Золотих воріт!
Та власних сил у мене замало...
— У кожного з нас, навіть у мене, замало сил, щоб змагатися зі Степом. Тільки
гуртом зуміємо ми зупинити поганих. Святослав навесні закликав і мене взяти
участь у поході, але старий я вже став, щоб іти за тисячу верст, тому дав
дружину і послав її з воєводами...
— От і мені дай, і я здобуду славну перемогу і для себе, і для тебе.
— Ні, Ігорю, не дам. Що подумають Святослав і Рюрик, якщо моя дружина помине
їхню землю і піде аж у Сіверщину? Чи не подумають вони, що я хочу разом з тобою
взяти Київ на щит з двох боків?.. А потім: не діло ти замислив — воювати самому
половців. Якщо вже їх бити, то треба бити так, як робив колись Мономах, а тепер
робить Святослав, — щоб аж курява з них летіла, щоб назавжди відбити в них
бажання нападати на Русь! А ти хочеш подражнити, як ос. Від того вони тільки
зліші будуть... Якщо вже хочеш іти на них, то йди разом з великими київськими
князями. І половців добре полякаєш, і слави заживеш. І дружину я тоді дам тобі,
— завжди пришлю тисяч п'ять воїв... Це моє останнє слово. А тепер ходімо до
дітей, хочу побавитись наостанку, перед вашим від'їздом, з онучатами.
Ігор стиснув губи і мовчки встав. Власне, він не дуже й сподівався на те, що
Ярослав з першого слова так і дасть йому полк воїв, та все ж відмова була
дошкульна і боляче хльоснула по князівському самолюбству.
— Шкода, княже, — сказав він з удаваною веселою усмішкою. — Доведеться твоїм
онукам, як виростуть, ділити і так невелике Новгород-Сіверське князівство на
зовсім дрібні уділи...
— Нічого, хай ростуть, а життя розпорядиться по-своєму — кому грива, а кому
хвіст, — відповів Осмомисл і пропустив у двері поперед себе Ігоря і Ярославну.

3
З Галича Ігор з сім'єю виїхав у ясну морозну днину, та вже зразу за Дністром
погода зіпсувалася: настала відлига, небо затягнуло хмарами, сійнули холодні
осінні дощі. Дороги перетворилися в справжнє болото. Ярославна з дітьми не
вилазили з критого воза, а Ігор, насунувши на голову каптур мокрої киреї, їхав
верхи і слідкував, щоб усе в його невеликій валці було в порядку.
До Києва, замість десятого дня, як сподівалися, добралися увечері аж на
п'ятнадцятий.
Ігор повернув валку в провулок до боярина Славути, де завжди зупинявся, коли
приїздив до Києва.
Славута був дома. При світлі смолоскипа зійшов з ґанку у двір, упізнав Ігоря.
— Княже! — розкинув для обіймів руки. — Дорогий мій! Звідки? Яким побитом?
Старий боярин безмірно зрадів несподіваному гостеві, якого не бачив кілька
місяців. Він поцілував Ігоря в холодну мокру щоку і запросив до хоромів.
— Я з сім'єю, боярине, — зупинив його Ігор. — З княгинею Ярославною, з дітьми та
почетом. Їдемо з Галича.
— Так це ж чудово! Княгиня Ярославна! Діти! Зараз ми приготуємо все для дорогих
гостей. — Він заметушився і почав гукати до челяді: — Гей, люди! Топіть грубки!
Готуйте гарячу вечерю! Засипте вівса коням та покладіть сіна! Та швидше
повертайтеся! Ну!
Широкий боярський двір ураз ожив. Запалали смолоскипи, в хоромах засвітилися
свічки. Челядники борзо бралися до роботи: несли дрова, різали півнів, засипали
в жолоби обрік, діставали з горища сіно.
Славута привітав Ярославну, як доньку, — обняв, поцілував у лоба, повів з дітьми
до хоромів. Ігор деякий час ще порядкував у дворі, аж поки люди і коні не були
поставлені на нічліг. Потім зайшов до боярської хоромини.
Тут уже палахкотів у грубці вогонь, діти пили з коржами та медом гаряче молоко,
що виганяє простуду з горла. Текля вносила перини та ковдри — слала їм постіль
на жовтій, вимитій до блиску дощаній підлозі.
Коли дітей поклали спати і погасили свічку, Ігор, Євфросинія та Славута перейшли
до боярської хоромини, де був накритий стіл. Все, що мав кращого і смачнішого,
боярин звелів подати сюди.
Він наповнив келихи іскристою солодкою ситою.
— За ваше здоров'я, княже й княгине, за здоров'я ваших діток! Дякую, що не
забули мене і завітали не до когось іншого, а до моєї господи!
— Ріднішої і дорожчої людини в Києві, ніж ти, Славуто, для мене немає, — з
почуттям проказав Ігор. — За твоє здоров'я, вчителю! За те, щоб повнився
достатком твій дім, щоб ясною була голова, а голос лунав по-молодечому! І якщо
дозволиш, ми на кілька днів скористаємось твоєю гостинністю, бо додому ще
 
Наші Друзі: Новини Львова