Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 30 листопада 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 169866
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Та тікати було вже пізно. Хтось владною рукою шарпонув полог — і до юрти
ввалилося троє ханських нукерів-охоронців.
— Де Овлур?
Його схопили, потягли — аж сорочка затріщала. Рута закричала, Настя кинулася
вслід за ними.
На майдані зібралися всі — від старого до малого.
Окремо, посередині, стоять хани. Над ними височіє могутня постать Кончака. Біля
його ніг, розтираючи кулаком по обличчю сльози, зігнувся старий змиршавілий
Трат.
— Ведіть-но поганця сюди! — загримав Кончак. — Хочу глянути на нечестивця, що
підняв руку на батька!
Овлура кинули йому до ніг, силоміць поставили на коліна. Кончак носком чобота
ткнув його в груди.
— За віщо батька бив?
— За матір, хане. Щоб не знущався з неї, щоб не вбивав до смерті!
— Жона — пил на чоловікових підошвах! Що чоловік хоче, те й робить з нею — милує
або лупцює... Та не в тім, зрештою, річ. Річ у тім, що ти виступив супроти
освячених цілими поколіннями звичаїв — зняв руку на старшого! Сьогодні — на
батька, завтра — на хана! Тебе мало висікти канчуками — тебе треба прив'язати
коневі до хвоста і пустити в степ! Хай звірі зжеруть там твоє м'ясо, хай вітер і
сонце висушать твої кості!
— Ойє, ойє! — закивали головами хани. — Він потоптав наш предковічний закон —
хай поплатиться за це!
Настя обімліла. Прив'язати коневі до хвоста! Це ж вірна смерть! Який жорстокий
степовий звичай!
Вона кинулася до ніг Кончакові. Плутаючи половецькі і свої рідні слова,
заблагала:
— Великий хане, зглянься на хлопця! Його мати лежить при смерті — так скатував
її ні за що Трат... А Овлур вступився за неї... Не бив він батька, а тільки
відтрутив від матері, коли той ввірвався, щоб зарізати обох — матір і сина! Я
цьому свідок!
Кончак насупився. А хан Туглій, що загубився в натовпі ханів, витріщився на
дружину і не знав, що робити, — схопити непутящу за коси та відтягти до своєї
юрти чи промовчати, щоб не стати посміховиськом перед усім родом. Вирішив
промовчати.
Тим часом Кончак упізнав Настю. Його вразила її свіжа жіноча краса — пишне
русяве волосся, ще не заплетене після пізнього сну, рожеві щоки, білі руки, що
не знали чорної роботи, великі голубі очі, в яких, здавалося, можна було
втопитися... Серце його пом'якшало.
— А чому ханша вступається за цього чабана?
— Бо його мати, Рута, — моя землячка... Мені жаль її. Настя ще більше зашарілася
і сміливо глянула прямо в вічі грізному ханові. Сказала вона, звичайно, тільки
півправди. Руту їй жаль, безперечно. Та ще більше жаль самого Овлура, такого
гарного, мужнього, дужого, що запав їй у серце. То дарма, що він молодший. А
хіба вона стара? От тільки він, дурненький, не помічає її почуттів чи вдає, що
не помічає, бо боїться хана Туглія... Але ж коли-небудь помітить! Прийде час!
Поки Настя так думала, Кончак дивився на неї і відчував, що її погляд обеззброює
його.
— Гм, — буркнув він незлобливо. — Я не можу відступитися від щойно сказаних
слів, жінко!
Зрозумівши, що її чари подіяли і тут, як діяли вони безвідмовно завжди, коли
потрібно було полонити тверде чоловіче серце, Настя повела новий наступ:
— Я не прошу великого хана відступитися від власного слова. Я прошу лише
зберегти життя цьому хлопцеві. А як — то вже турбота самого великого хана.
Дві пари очей: хижі, брунатно-коричневі — ханові і великі, ясно-голубі —
Настині, — якусь мить мовчки змагалися між собою. І це змагання було явно не на
користь Кончакові, і його сувора, вовча натура почала поволі танути, м'якшати,
поступатися перед вродою і волею цієї незвичайної уруски. "І треба ж, — подумав
Кончак, — щоб така красуня дісталася отому старому бовдурові Туглію! Яка
несправедливість! Ой-бой!"
А вголос промовив:
— Буде так, як уже сказано, — треба провчити непослуха. Та й іншим наука!.. Але
пустимо коня не в степ, а проженемо по стійбищу, щоб усі бачили, що чекає того,
хто не поважає старших!
Настя зрозуміла, що на більше розраховувати не можна. Однак і це була значна
уступка з боку хана. Її потрібно було розширити і узаконити прямою згодою
Кончака.
— Дякую, ханочку, — сяйнула білками Настя. — Звичайно, по стійбищу хай
протягнуть — в науку іншим... Про одне прошу — дозволь принести йому одяг, який
я захочу.
Кончак засміявся.
— Одяг? Він і так не голий... Але коли вже тобі так хочеться, то неси.
Поки ханські охоронці лаштували коня, шлею на нього та вірьовку, щоб прив'язати
жертву, Настя метнулася в юрту, де в напівзабутті лежала Рута, шепнула їй, щоб
не хвилювалася за сина, бо, мовляв, вона все зробила, щоб урятувати його,
схопила Тратового старого, але досить міцного кожуха і валянки, заячого малахая
і вибігла надвір. За нею виповзла з юрти Рута.
Настя схилилася до Овлура.
— Одягайся! Взувай валянки! Та швидше, поки ті бузувіри не потрощили тобі кості!
Здивований Кончак спочатку хотів заборонити юнакові так одягатися, та, згадавши,
що він сам дозволив принести вдяганку, махнув рукою — е-е, хай!
Ханські охоронці підвели коня, запряженого в шлею, накинули попід руки Овлурові
міцну вірьовку, прив'язали до барка. Один з них скочив коневі на спину, вйокнув:
— Вйо!
Юрба розступилася. Кінь рвонув з копита і пішов чвалом. Овлур ухопився за
натягнуту, мов струна, вірьовку, підтягнувся на руках, щоб уберегти голову від
ударів об землю. Кожух і валянки захищали його тулуб і ноги.
— Вйо! Уля-ля-ля! Уля-ля-ля! — заверещала юрба. — Вйо! Вйо!
Для всіх, крім Рути і Насті, це було захоплююче видовище. Очі палали, роззявлені
роти кричали, понукали верхівця гнати швидше, хоча той і так мчав шпарко — аж
курява здіймалася вслід за ним.
Стійбище розкинулося понад Тором на цілу версту. Наїжджена курна дорога, обабіч
якої вишикувалися юрти і похідні вози з вежами-юртами на них, пролягала по
узвишшю, і всім було видно, як за верхівцем підстрибувала на вибоях темна
згорблена постать юнака.
Живий?
Овлур був живий, хоча відчував, що тримається з останніх сил. Земля, яку він
знав змалечку і по якій ходив не раз, тепер йому була ворожою, вона била його в
спину, в лікті, в ноги, товкла і гамселила зі всіх боків. Коли б не кожух,
валянки і шапка, то не витримав би й половини шляху. Дякувати Насті — поки що
він живий!
Коли верхівець завертав назад і припинив коня, Овлур крикнув йому:
— Джигіт, у вибалку, на засохлому грудді, тихше їдь, прошу тебе! Бо й печінку
відіб'єш!
Широколиций джигіт вищирив білі зуби, засміявся.
— Тримайся! Промчу, як вихор! Припиняти не буду — повеселю хана Кончака і його
гостей! Пай-пай!
Овдур гірко скривив рота і ще міцніше стиснув вірьовку. Назад джигіт справді
мчав, як вітер, весь час б'ючи коня гарапником і ногами під боки. Зупинився за
кілька кроків перед Кончаком, сплигнув додолу і шаблею перерубав вірьовку.
Овлур не подавав ознак життя. Кожух звисав з нього клаптями, обличчя заюшилося
кровлю. Лежав мовчки, мов мертвий.
Рута підвела голову, підповзла до сина і закричала:
— Синочку! Що ж вони зробили з тобою! Від того крику Овлур здригнувся, з його
грудей вирвався болісний стогін. Клапті кожуха заворушилися — юнак силкувався
підвестися, але не міг.
— Матінко, ти? — намагався впізнати її крізь кривавий туман.
— Я, синочку, я... Ось підведуся, допоможу тобі... Вона справді знайшла в собі
сили підвестися, стати на ноги, але як не силкувалася, а підняти сина не змогла.
Тоді Настя гарикнула на молодих джигітів, що стояли поблизу:
— Чого витрішки продаєте? Допоможіть жінці! Кончак мовчки кивнув головою, і
 
Наші Друзі: Новини Львова