Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 03 грудня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 169922
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Він подякував ханам за довір'я, за добровільно вручену верховну владу і на
радощах звелів подати п'янке червоне вино, привезене сугдейськими купцями з
далекої Куль-Оби.

2
В юрті ставало душно. Настя відкинула вовняну ковдру, провела рукою по обличчю,
мовби відганяла сон, і позіхнула, роздумуючи — вставати чи ні. Вставати не
хотілося.
Надворі давно вже буяв сонячний літній день, а в юрті прохолодно, стоять густі
сутінки, коливаються похмурі тіні. Сюди крізь подвійну повсть проникає зовсім
небагато приглушених звуків гамірливого половецького стійбища — хіба що плач
дитини чи далекий тупіт кінських копит, і коханій жоні хана Туглія не хочеться
вставати і поринати в безладну і безглузду метушню чужого і ненависного життя.
За три роки неволі Настя звикла до розкошів, до ситості й неробства, бо була не
рабинею, як інші її співвітчизниці, а катуною[42] хана, однак до чужини так і не
звикла. Дітей від хана не мала і жила тільки для себе, ні в гріш не ставлячи ні
свого старого чоловіка, який упадав біля неї і мало не носив на руках, ні його
рід, ні всю половецьку орду. Користуючись сліпою любов'ю Туглія, вона робила, що
хотіла, — ні в чому він їй не перечив. Мала гарний одяг, золоті прикраси, смачну
їжу і вдосталь часу для спання, видивляння у бронзове дзеркальце чи для теревень
зі своїми рабинями-землячками.
Вона подумала, вставати чи ні, — і не встала. Прислухалася до сюрчання степового
цвіркуна, що вів свою без-
конечну пісню десь під килимом. Тут і цвіркуни не такі, як дома. Домашні жили
під піччю і тихо заколисували — сюр-сюр... А тут голосисті, як півні, заведуть
спів — не заснеш.
Не зацікавив її і приїзд багатьох ханів, про що вночі розповів їй Туглій, не
змусив засвіт вилізти з теплого м'якого ложа, притьмом вискочити із затишної
юрти. Чи й не диво — хани! Мало вона їх перебачила за ці роки! Такі ж кочовики,
що кохаються в конях, вівцях, худобині, як і всі інші, хіба що ситіші та
одягнуті краще.
Вона повернулася на другий бік і заплющила очі.
Та подрімати не пощастило. Раптом недалеко пролунав пронизливий жіночий крик і
змусив її схопитися. По голосу впізнала — кричала тітка Рута, невільниця з
Переяславщини, сорокарічна дружина Туглієвого наймита-пастуха Торіата, або
по-простому Трата, як звали його всі родовичі, тобто Гнідого Коня, бо саме так
він прозивався.
Кричала Рута. Це, правда, не було дивиною. Мусила кричати, бідна, бо навіжений
Трат, коли йому щось входило в голову, частенько хапався за віжки чи обротьку і
ганявся за нею довкола юрти, а траплялося — бив смертним боєм. Бив за те, що був
бідний і не бачив просвітку в своєму нужденному житті, бив, що взяв у жони
уруску, бо за половчанку не мав змоги заплатити калим, бив за те, що народила
йому тільки одного сина Овлура, якому, отже, теж потрібно, коли захоче женитися,
готувати калим, і не народила жодної дівчини, яка принесла б йому багатство,
коли б виходила заміж.
Хтозна, яка була причина сьогодні, але Рута кричала, ніби її вбивають до смерті.
Тож причина, мабуть, була з поважних.
Настя поспіхом накинула на себе барвистий халат, вискочила надвір.
Біля Тратової юрти юрмився натовп. Однак ніхто й пальцем не повів, щоб
порятувати нещасну. Трат звалив Руту на землю і періщив гарапником нещадно, ніби
тварину.
Настя розштовхала людей і прожогом кинулася наперед, щоб припинити це
бузувірство.
Та тут з протилежного боку вискочив задиханий від швидкого бігу вродливий
кремезний юнак і повиснув на Тратовій руці.
— Батьку, що ти робиш! Отямся! Зупинись! Не бий матері.
Це був син Трата і Рути — Овлур. Йшов йому вісімнадцятий рік, і ставав він дужим
вродливим парубком. Від матері успадкував густе, злегка кучеряве волосся, прямий
ніс, білу шкіру, а від батька — чорні брови та виразні карі очі. Настя давно
запримітила хлопця, але він не звертав на неї ніякої уваги.
Трат заверещав:
— Геть! Відпусти мене! Як смієш перечити батькові!
Овлур не відпускав. Трат лівою рукою ударив сина в обличчя.
— Геть-но, щеня!
Овлур спалахнув. Не тямлячи себе, вхопив батька за поперек, підняв над собою і
щосили жбурнув у натовп. Трат гепнувся на землю і заскиглив від болю. А Овлур,
не глянувши в його бік, узяв матір на руки і зник за пологом юрти.
Все це трапилося так швидко, що ні Настя, ні родовичі-половці не встигли й
охнути. Такого ще не бувало! Щоб син підняв руку на батька?! Щоб посмів перечити
йому?! Щоб порушив стародавній звичай степовиків — покорятися батькові,
покорятися старшому, покорятися беєві та ханові?! Ні, такого, достеменно, ще не
бувало!
Всі чекали — що ж буде далі?
Трат тим часом підвівся, безтямно глипнув на людей, в очах яких уздрів сміх і
глум, бо вони глумилися з нього все життя, відколи він себе пам'ятає, з самого
малку, і, не тямлячи себе, кинувся вслід за Овлуром до юрти.
— Я уб'ю тебе, уруський вишкребку! — заревів, видобуваючи зі шкіряного чохла
широколезого ножа.
У юрті враз зчинився крик. Стіни із старенької повсті задвигтіли, затріщали.
Вслід за тим з неї вискочили обоє — батько й син. Власне, вискочив один Овлур з
піднятим над головою Тратом і двигонув батька ще далі, ніж перший раз.
Трат покотився під ноги родовичам. Потому, проклинаючи все на світі — і жінку, і
сина, і самого себе, — пошкутильгав до білої Кончакової юрти.
— Я знайду на тебе управу! Ти не битимеш більше батька! Начувайся! — помахав він
кулаком.
Настя отерпла. Бути біді! Хани розправляються з непокірними безпощадно.
Вона кинулася до юрти. Рута лежала на шорсткій, побитій міллю кошмі і стогнала.
Сорочка на ній порвана, закривавлена. Овлур сидів поряд і гладив її збасамужене
гарапником плече. Погляд його був розгублений і блукав десь далеко-далеко.
Настя доторкнулася до юнакової руки.
— Овлуре, тікай! Трат побіг до хана! Коли б не схопили тебе...
Рута переполошилася теж, підвела голову.
— Ой лишенько! Що ж це буде! Овлуре!
Але Овлур мов задерев'янів.
— Ну і хай! — махнув рукою. — Ліпше смерть, ніж та ке життя!
— Дурненький! Що ти говориш? Буря минеться — і знову засяє сонечко! Батько
пробачить тобі... На те ж він батько! — переконувала Настя.
— Авжеж! Батько! Крім батога, я нічого не зазнав від нього гарного! А матір
катує, мов звірюка! Він мені, може, й пробачить, та я йому не пробачу ніколи!
Настя зрозуміла його. Овлур був сином полонянки Рути. Вигодуваний, вихований
нею, хрещений попом-невільником і названий при хрещенні Лавром. З розповідей
матері багато знав про її батьківщину — Русь, про її села і городи, про вишневі
садочки і повноводі ріки, про зелені діброви і родючі ниви, а найбільше — про її
людей, яких і тут, у Половецькій землі, було немало. Вивчив від матері їхню
мову, їхні звичаї, пісні і почувався серед них як свій. Знав, що жінка там, у
порівнянні з жінками кочовиків, живе вільніше, їй легше дихається, вона там
часто вершить всіма господарчими ділами сім'ї. Так здавна повелося серед того
народу. А тут, в орді, навіть жінки-половчанки — безправні і безсловесні істоти,
а про невільниць нічого й казати. Рута ж натерпілася, мабуть, за всіх, — таке
важке було її життя. Одного Овлура любила вона тут, один Овлур був тим
промінчиком, що манив її до себе серед безпросвітного мороку і тримав на світі.
А син платив їй взаємною любов'ю. За неї він був ладен на все. Навіть на батька
руку підняв через неї...
І це було найстрашнішим злочином. Половецькі звичаї такого не прощали.
— Овлуре, тікай! — мало не закричала Настя. — Ти краще за мене знаєш, що тебе
чекає, як розправляються хани з непокірними!
Овлур стиснув рукою лоба і мовчав. Рута теж то благала його тікати, то раптом
ставала безтямною і безсловесною.
Настя не знала, що робити.
— Божевільний, тікай! Сідай на коня — і в степ!
Та тікати було вже пізно. Хтось владною рукою шарпонув полог — і до юрти
 
Наші Друзі: Новини Львова