Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 10 серпня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 166028
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
майже кожна з них знайшла свою жертву.
Крик болю і жаху пролунав над ордою. Передні падали і потрапляли під копита
коней, що все напирали і напирали. Вигадка князя Володимира обернулася для
нападників великими втратами, а головне, половці були затримані у передпіллі, за
півсотні кроків від переяславських дружин, і їхня навальна атака, що, здавалося,
мала змести все на своєму шляху, раптом обірвалася, захлинулася. Вже не десятки,
а сотні ворожих вояків разом з кіньми лежали на землі і корчилися від нестерпних
мук, а по них мчали інші і теж падали, збільшуючи завал із живих — кінських та
людських — тіл.
Однак значній частині нападаючих пощастило перемахнути через нешироку оборонну
смугу, їх зустріли метальники списів. Прохурчали гострі сулиці, наїжачилися
довгі піки, в хід пішли мечі.
То тут, то там зав'язалися рукопашні бої.
І все ж раптової навальності, могутнього приголомшливого удару, на що сподівався
Коб'як, у половців не вийшло. Вони були зупинені несподіваною перепоною,
змішалися, розгубилися, втратили бойовий порив. Завал, де борсалися покалічені
коні й люди, зростав і заважав заднім лавам з ходу вдарити по руських воях...

8
В той час, коли Коб'як послав свої найвідбірніші полки в атаку, дружини
київських князів наблизилися до Орелі. Славута взяв ліворуч і пішов над річкою в
обхід Коб'яка, князь Рюрик поспішив зробити це з правого боку, а великий князь
Святослав повів свою рать прямо до броду, на виручку Володимирові.
Однак перш, ніж перейти Оріль, і Славуті, і Рюрику довелося зустрітися з ханами
Бараком і Єксною, які, не знайшовши уруських засадних стягів, бо ті раніше
приєдналися до Володимира, безцільно рискали по заплавах у пошуку супротивника.
Сторожа Славути першою помітила орду Барака. Стомлені половецькі вої, — а було
їх біля тисячі, — поволі їхали понад Оріллю. Коли на навколишніх горбах раптово
з'явилися руські вої, хан Барак, думаючи, що має діло з засадним стягом урусів,
рішуче кинувся на них в атаку, та дуже швидко зрозумів свою помилку. На нього
зусібіч мчало численне руське військо.
— Назад! — зарепетував він, перший повертаючи коня.
Та тікати було нікуди.
Позаду — грузьке болото, а біля самої річки — глибокі прогної. Застукані в цій
пастці половці заметалися, як загнані звірі. Одні здалися відразу, слушно
вважаючи, що краще уруський полон, звідки рано чи пізно можна викупитися, ніж
видима смерть, другі разом з кіньми загрузли в багнюці, і їх кияни хапали і
тягли на сухе, де в'язали по десятку, щоб не розбігалися, треті з відчаєм і
ненавистю оборонялися. Таких рубали безпощадно.
Хан Барак, утлий, кістлявий, жовтолиций, не захотів помирати, і, коли перед ним
виросла грізна постать київського гридня Кузьмища, кинув шаблю додолу і схрестив
перед собою руки — в'яжи, мовляв. Кузьмище стягнув його з коня.
— Га-га, попалася птиця-синиця! Невже хан? — І рвонув у полоненого з шиї золотий
ланцюжок з срібною пластинкою, на якій був зображений триголовий дракон.
— Хан Барак, — кисло усміхнувся той.
— Барак то й Барак, — погодився Кузьмище і, видобувши з-за пояса міцну вірьовку,
зв'язав ханові руки...
Не минуло й години, як від Баракової орди не залишилося й сліду. Шлях у Заорілля
був вільний. Залишивши сотню молодих гриднів стерегти полон, Славута перевів
полк на протилежний берег річки і швидко рушив на захід, звідки долинав гомін
бою. Він поспішав, не без підстав вважаючи, що Володимир тримається з останніх
сил.

9
Володимирові довелося зазнати гіркої хвилини. Розлючений втратами і
непередбаченою затримкою, Коб'як особисто повів орду науруські лави. Він щасливо
пробився крізь завали з кінських та людських тіл. За ним ринули численні
половецькі загони і міцно вдарили на переяславців.
Бій закипів, завирував по всьому полю. Скрегіт мечів і шабель, кінський тупіт,
крики, лайки та бойові поклики воїв, стогін і зойки поранених і придушених,
тріск списів — все це гуло і ревло, ніби сюди, на цей невеликий шматок землі,
зібралися тури з усього безмежного степу.
Побачивши, як подалися назад під натиском Коб'яка його воїни, Володимир з двома
стягами, що були в нього під рукою, поскакав туди і з ходу вдарив половцям у
ліве крило.
Рубався він затято. Його дужий кінь, викоханий найкращими князівськими конюшими
на переяславських полях, розштовхував грудьми низькорослих половецьких коней, і
князь невтомно кресав своїм довгим мечем по дерев'яних шоломах степовиків — аж з
них летіли тріски, обагрені кров'ю.
Цей удар князівських стягів на якийсь час зупинив Коб'яка, а руським воям придав
сили. Вони закрили прорив і стійко стримували ворога.
Сонце почало помітно схилятися донизу, але спека не згасала. Залізні кольчуги,
шоломи і лати нагрілися так, що до них не можна було доторкнутися. Піт заливав
очі, їдка степова пилюка забивала ніздрі і рота — дихати ставало все важче і
важче. Від спраги і стоми поприставали коні.
Володимир добре розумів, що стримати, а тим більше відкинути Коб'яка, як це він
зробив уранці, зараз не пощастить. Сили були явно не рівні. На місце загиблих чи
поранених половців ставало зразу вдвоє більше. Що ж робити? Ніяка хитрість тут
не допоможе. Залишалося одне — якнайдорожче продати життя.
Нарешті настала хвилина, коли руські вої подалися назад і поволі почали
відступати. У половецькому війську зчинився радісний крик: степовики відчули, що
перемога недалеко.
"Ну, почалося, — гірко подумав Володимир. — Досить нашим побігти — і всьому
кінець!"
Він з тугою оглянувся назад, на пологий берег, що мав скоро стати полем ганьби,
а можливо, і могилою для його полку, і раптом побачив, як через брід переходить
стяг за стягом руське військо. Над ним розвівалися червоно-золотисті знамена
князя Святослава.
Радісно загула кров у жилах.
— Допомога! — голосно, на все поле закричав князь. — Братіє, дружино! Допомога!
Київські князі прибули! Тримайтеся!
Це була щаслива мить. Допомога і перемога! Тепер не про поразку думати, не про
полон, смерть та ганьбу, а про перемогу, що вже яскріла на вістрях гострих
київських списів!
Громовий крик радості розлігся над руським військом. А в половецькому стані
пролунали вигуки відчаю і розпачу: половці теж побачили, як через Оріль
переходять руські полки. Цей розпачливий крик знаменував собою перелом у битві.
Половці враз припинили атаку, змішалися, почали завертати коней. Ніхто не
слухався ханських наказів, тепер кожен розумів, що битва програна і що треба
думати про порятунок. Коб'як та інші хани ще примушували ординців іти вперед, та
невпевненість і страх пройняли вже їхні серця.
Загальна втеча почалася тоді, коли Святославові полки, розгорнувшись лавами,
рушили в наступ.
З одного боку, руського, йшли свіжі кінні загони. Тріпотіли на вітрі князівські
стяги, грали ріжки, виблискували проти сонця вояцька зброя і начищена кінська
збруя. А головне — цілий ліс пік і сулиць колихався над щільними лавами. З
другого — завихрена, розшаріла, різномаста орда, страшна і своїм бойовим
поривом, і своїм розпачем. Все в ній зараз крутилося, клекотало, ревло. Задні
загони, не знаючи, що до урусів прибуло велике підкріплення, напирали на
передніх, а ті, охоплені жахом, завертали коней назад, намагаючись вирватися з
цього киплячого казана.
Врешті, всі кинулися навтіки. Але ж, звичайно, всі втекти відразу не могли.
Хтось був поранений сам, у когось був поранений кінь. Задні взагалі не мали куди
тікати, і переяславці, а потім і кияни хапали їх руками, стягували з коней,
в'язали або просто залишали під охороною молодших гриднів. Багатьох було
порубано.
Орда мчала наосліп до горбів, звідки почала свій наступ. Коб'як летів у тому
вирі, кленучи все на світі — і урусів, і ординців, і свою долю. Бажав одного —
якнайшвидше вирватися з цього пекла.
Та вирватися вже не зміг. Коли до порятунку, здавалося, був один крок, бо
втікачі досягли гребеня висот, він раптом побачив перед собою непробивну стіну
 
Наші Друзі: Новини Львова