Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 10 серпня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 166027
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
сильні орди на той бік, щоб задушити наші засадні полки і зайти у тил. Тоді
всьому нашому війську — кінець...
— Що ж робити? — спитав князь.
— Негайно відступити через брід у степ і швидко йти назустріч Святославові!
— Тобто тікати?!
— Чому тікати? Відступ — не втеча...
— Половці зразу ж кинуться за нами, наздоженуть — у чистому полі не врятуєшся.
Знову запала тиша. Всі сиділи на конях похмурі, заклопотані. Задав князь загадку
— не відгадати!
— Та кажи вже, княже, що надумав, — буркнув воєвода Хрущ, грубий голос,
огрядність і високий зріст якого ніяк не гармонували з його найменням. — Бачимо
по твоїх очах, що приготував Коб'якові несподіванку...
— Приготував.
— Яку?
— Друзі мої і братіє! — Володимир окинув усіх уважним поглядом. — Давайте гуртом
поміркуємо: що треба зробити, щоб уникнути розгрому та полону або й смерті?
Справді, ми можемо відступити за Оріль і, з'єднавшись з засадними полками, піти
назустріч головним нашим силам. Та чи не наздожене нас Коб'як, чи не оточить
своїми незчисленними ордами на голій рівнині, де ні ліска, ні ярка, ні річки, на
які ми могли б опертися? Думаю, наздожене. Досить нам зрушити з цього самою
природою укріпленого місця, як він поженеться за нами. Ви запитуєте — а що ж
робити? Залишитися тут? Так, відповідаю я. Залишитися. Погляньте: з трьох боків
половцям до нас не підступитися — річка, мочарі. Вони, як і вранці, можуть
атакувати нас тільки в лоб. То давайте укріпимо цей перешийок так, щоб
половецькі коні спіткнулися об нього! Щоб Коб'якові не пощастило одним ударом
скинути нас в ріку! Тоді ми можемо протриматися до підходу князів.
— Як же укріпити перешийок? Рів копати? Не встигнемо!
— Навіщо рів? Нариємо мечами вузьких ямок глибиною в лікоть, таких собі пасток
для коней. Потрапить у неї кінська нога, як у ховрашину нору, — і полетить кінь
разом з верхівцем шкереберть. А задній спіткнеться — та й собі...
— Скільки ж тих ямок треба! — вигукнув хтось. — Тисячі!
— Ну й що?.. Кожен воїн без великого труда вириє п'ять чи й десять — от вам і
тисячі! Одну минеш — в другу вскочиш! Вірю я, що це буде важка перепона для
половецької кінноти.
Воєводи переглянулися. Гм! А князь діло каже!
Всі схвально загули.
— Тоді до роботи! — повелів Володимир Глібович. — Попереду копачів поставте
заслону зі щитів, щоб ворожі сторожі не запримітили, що ми тут затіваємо. Землю
накажіть відносити в тил, а ямки — прикрити бур'яном, щоб не видно було!
Утямили?
— Так, княже, так.
— Тоді до роботи, братіє! До роботи!

7
Сонце давно звернуло з полудня. Жовто-сірий степ, здавалося, заснув і млів у
нестерпній спеці.
Пообідавши, руські вої вишикувалися на рівнині бойовим строєм. Після цього
Володимир дозволив людям, не сходячи з місць, розслабитися, відпочити, навіть
прилягти. Вої зразу ж поставили проти сонця щити, попідпиравши їх списами, —
полягали під ними в тіні, щоб заховатися від пекучого проміння. Нікого не
турбувало те, що їх можуть застукати зненацька. На випадок половецької атаки всі
мали достатньо часу схопити зброю і стати на свої місця, бо половці зупинилися
не ближче як за версту.
Минали хвилини, збігали години. З-за Орелі прибули засадні полки, зміцнивши
собою руську оборону. А половці все чомусь не розпочинали атаки.
Володимир і дивувався, і радів з цього: ось-ось мали підійти Рюрик і Святослав.
Може, тоді Коб'як взагалі покаже хребет і дремене в степ? В усякому разі ця
затримка хана Коб'яка на руку руському війську.
Вої ж скоро перестали думати про наступну битву, яка могла для багатьох із них
або й для всіх закінчитися смертю, пораненням чи полоном. Може, Коб'як після
ранкового прочухана не наважиться вдруге випробувати долю? Багато хто закуняв
під щитом на теплій землі, а інші насолоджувалися бодай невеликою прохолодою в
затінку і несподіваним відпочинком.
І саме тоді, коли їх майже не ждали, половці рушили в атаку. З-за горбів раптово
виринула хмара куряви, потім показалися темні лави вершників. Над ними
замайоріли бунчуки і довгі барвисті корогви з золотими зображеннями бичачих
рогів, драконів, собак, різного гаддя. Чим ближче наближалися половці, тим
яскравіше висвічувалися ті малюнки на широких полотнищах.
Руський стан враз заворушився. Різкі окрики воєвод підняли на ноги всіх. Кожен
поспіхом натягував на себе лати чи кольчугу, прив'язував поножі, надівав
підшоломник, шолом, хапав зброю — лука, списа, меча — і ставав у стрій. Не
встигли половці подолати і половини шляху, як русичі вже перегородили перешийок
щільним живим валом.
Попереду в два ряди стали копійники, міцні зграбні гридні, кожен з яких мав на
озброєнні, крім лука і меча, довгий спис і короткий спис-сулицю. Потім
вишикувалися мечники, а за ними — у три ряди — стрільці. В тилу отроки тримали
за повіддя осідланих коней.
Князь Володимир в оточенні найбільш досвідчених мужів став ззаду, за стрільцями.
Під рукою, у запасі, мав два кінні стяги — на випадок ворожого прориву. Бояри і
воєводи зайняли свої місця у бойових лавах.
Всі завмерли в чеканні.
Тим часом половці наближалися. На великій Коб'яковій корогві звивався довгий
золотистий дракон з роззявленою червоною пащею, з якої виривався вогонь.
Майоріли численні бунчуки.
Половці йшли не півмісяцем і не клином, а лавою. Глухо гула, аж стогнала земля.
Важка хмара куряви піднялася в небо, сонце потьмяніло, стало сердито-кривавим,
чужим, непривітним. З гиком, свистом, улюлюканням неслася орда на руський стан.
Напружена тиша зависла над завмерлими дружинами. Страшна сила летіла на них — як
буря, як вихор, як смерч, що все ламає і трощить на своєму шляху. Чиє ж серце не
здригнеться від одного її несамовитого виду, від грому копит, що стрясають
землю, від хропіння і важкого дихання тисяч коней, від незвичних чудовиськ, що,
мов живі, звиваються над ордою на її корогвах?
Темна лавина половців накочувалася швидко, зловісно. Вже видно обличчя
вершників, їхні ошкірені від люті і страху роти, їхні гостроверхі повстяні
ковпаки, оторочені хутром, витягнуті в нестримному бігові тонкі спітнілі кінські
шиї. А над усім — сині блискавиці шабель і дикий незатихаючий вереск: а-а-а!..
Володимир Глібович вибрав місце посередині війська — між лавами мечників і
стрільців. Стрільці ждали його знаку — коли посилати назустріч ворогові свої
смертоносні стріли. А він також терпляче ждав наближення ворога. Ще
хвилина-друга... Ще мить...
Він був природжений воїн, з дитинства держав меча в руці і разом з князем
Глібом, своїм батьком, не раз ходив, як це робили й інші княжичі, у походи в
степ чи на князів-суперників. Він давно звик до посвисту стріл і брязкоту мечів,
досконало знав військове ремесло і не відчував страху перед ворогом, бо не
відчував страху перед смертю. Дивлячись, як летить на нього і на його військо
об'єднана орда придніпровських половців, він думав не про можливу загибель чи
поранення, не про юну княгиню Забаву, що зосталася в далекому Переяславі, а про
те, коли ж нападники ступлять на оборонну смугу, зриту ямками, мов кротовинням,
коли вони почнуть падати. І чи почнуть? Якщо ні, тоді й він сам і його дружина
приречені на загибель!
Він ще дужче напружився, підвівся на стременах, лівою рукою тримаючи повід коня,
а правою стискаючи держак меча.
Ще мить...
Передній ряд степовиків, не підозрюючи про небезпеку, що чигає на них під
копитами коней, з усього розгону ввірвався на приготовлену для них западню.
Кільканадцять вершників відразу разом з кіньми впали на землю. Потім почали
падати й інші — і ті, чиї коні потрапили в ямки, і ті, хто ззаду налетів на
них...
"Почалося!" — подумав радісно Володимир і високо над головою підняв меча.
Це був знак стрільцям, і ті миттю випустили у ворога раз за разом сотні стріл, і
майже кожна з них знайшла свою жертву.
 
Наші Друзі: Новини Львова