Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 03 грудня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 169928
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Нарешті Коб'як відпустив його, і Турундай прохрипів:
— То був князь Володимир Переяславський... Я сам бачив його корогви...
— З якою ж він силою прийшов?
— Тисячі чотири, не більше... Я гадав, що роздавлю його, як муху... А вийшло...
— Гадав, гадав, — перекривив його Коб'як. — У військовому ділі уміння треба
мати! Розуму хоч трохи! А ти поліз на рожен, мов дурний ішак!
В розмову втрутився хан Содвак:
— Даремно лаєш тестя, хане. Ми всі були впевнені, що одним ударом погромимо
урусів. Та військове щастя прихилилося до Володимира. Однак якщо всією силою
поспішити, то наздоженемо його. Переобтяжений здобиччю, недалеко він відійшов. Я
певен, уруси не минуть наших рук!
Коб’як задумався. Ще роздувалися від гніву його широкі ніздрі, ще кривився в
злобі хижий рот, але висловлена Содваком думка вже захопила його. Гм, Володимир,
безперечно, допустився великої необачності, прийшовши в Половецьку землю з таким
невеликим військом, і його неважко буде взяти в полон. Він, мабуть, не знав і не
сподівався, що Коб’як зібрався в похід і стягнув в один кулак усіх джигітів
Нижнього Подніпров'я. Тим гірше для нього! Гм, чотири тисячі уруських витязів на
чолі з самим князем — то ласа пожива! Пощастило б тільки проковтнути! А чому б
не спробувати? Сили для цього є!...
— Ти гадаєш, ми наздоженемо його?
— Упевнений у цьому, — відповів Содвак.
— Тоді не гаймо часу! Вирушаємо зразу ж! Поміняйте стомлених коней на свіжих — і
в путь!

5
Наступив жаркий ранок 30 липня 1184 року. Володимир Глібович з передовим полком
і здобиччю отаборився на рівному березі, в закруті Орелі. Дав стомленому війську
і полону денний спочинок. Далеко в полі, за горбами, чатувала кінна сторожа.
Скупавшись у теплій орільській воді, князь у білій лляній сорочці сидів на
пригірку, сьорбав з дерев'яної миски гарячий куліш і дивився, як піднімається
над обрієм сонце.
День обіцяв бути спекотний, задушливий.
У повітрі висіла жовтувата імла. Степове зілля на очах в'яло, никло додолу,
віщуючи прихід недалекої осені.
Та на серці у Володимира було легко, радісно. Він здобув неабияку перемогу, і
слава про неї, безперечно, рознесеться по всій Руській землі. Та й здобич немалу
взяв — одних полонеників скільки! За них виміняє таку ж або й більшу кількість
переяславців!..
Його думки були перервані тривожним вигуком:
— Сторожа мчить! Половці недалеко!
Всі посхоплювалися на ноги. Князь підвівся теж.
Збиваючи куряву, з-за далеких горбів мчала сторожа.
— Княже, половці! Сила-силенна! Скоро будуть тут! До Володимира бігли князі і
воєводи.
— Що будемо робити, княже? Може, відступимо за річку?
Володимир окинув поглядом табір. З трьох боків його охоплювало русло Орелі.
Глибокі ями і широкі плеса надійно захищали обидва крила руського війська. В
тилу — брід, що давав можливість у потрібний час перейти на протилежний берег.
Кращого місця для захисту годі шукати. Тут можна триматися і день, і два, аж
поки не підійдуть на допомогу основні сили.
— Ставте полки для оборони! Будемо стримувати половців! Полон — на той бік! Дві
дружини — Мстислава Володимировича та Гліба Святославовича — теж на той бік, у
закрути ріки. Будете обстрілювати ворога, щоб не зміг пробитися нам у тил понад
берегом! А ти, Ждане, мчи до князів Рюрика та Святослава — хай, не гаючись,
поспішають на допомогу! — розпорядився Володимир.
Половці виринули з-за горбів, що обрамляли зі сходу небокрай, раптово. Широким
півмісяцем, оберненим вигнутою стороною наперед, вони швидко наближалися до
руського стану.
Тим часом князі Мстислав та Гліб перейшли вбрід Оріль, зайняли указані їм місця
на протилежному березі. Полон швидко перевели теж на руський бік. Залишилися
тільки три тисячі дружинників, що перегородили вузький перешийок між звивинами
ріки. Володимир поставив їх у бойові лави, висунувши наперед переяславців, у
стійкості яких не сумнівався.
Бій розпочали половці. Не підозрюючи про подвійну засаду руських воїнів на тому
боці Орелі, в заростях очеретів та верболозу, вони лавами ринули на Володимира.
На цей раз без перестрілки — відразу пішли в атаку.
Перший удар був жахливий. Половецька кіннота з усього розгону ввігналася в
руські лави, і, здавалося, ніяка сила не змогла б зупинити її. Та переяславці
вистояли. Спочатку зустріли нападників роєм стріл, що внесли у ворожі ряди
неабияке замішання, потім пустили в хід піки, короткі списи-сулиці та мечі.
В той же час дружини Олега і Мстислава почали стріляти через річку, вихоплюючи з
безладного кінного натовпу ворога немало жертв.
Половці зупинилися, завертілися на місці, як вода у чорториї. Несподівано
сильний опір урусів охолодив їхній бойовий порив. Обидва крила, не знаючи, де
знайти захист від стріл, що виводили зі строю і воїнів, і коней, кинулися
навтьоки.
Даремно Коб'як лаявся, погрожував, даремно хани періщили нагайками втікачів —
ніхто не зважав ні на Коб’якові прокльони, ні на ханські нагаї. Кожен хотів
вирватися з кривавої колотнечі, що завихрилася на неширокому просторі
приорільського степу.
— Назад, боягузливі ішаки, дурні барани! Назад, вошиві свині! — верещав Коб'як.
— Від кого тікаєте? Вас у п'ять разів більше! Одними копитами своїх коней ви
затопчете в порох усіх Володимирових батирів! Уперед — на ворога!
Його ніхто не слухав. Орда так же швидко відхлинула від Орелі до далеких
пагорбів, як і нахлинула, полишивши після себе вбитих та поранених.

6
Володимир добре розумів, що Коб'як неодмінно нападе знову, і не гайнував часу
даремно. Коли половці відступили і ледь мріли вдалині, на горбах, коли вляглися
серед руського війська перші радощі від досить-таки несподіваної перемоги над
переважаючими силами ворога, він надовго замислився. Це ж початок. А що далі? Як
затримати Коб'яка до підходу Святослава? Як урятувати військо від розгрому? Що
тут можна придумати — в чистому полі?
Він поволі їхав на високому гнідому скакунові вздовж щойно відшумілого
бойовиська, звідки вої прибирали трупи вбитих, виносили поранених, а кінські
туші білували, м'ясо рубали на куски і кидали до котлів, і думав: яку військову
хитрість застосувати, щоб раптово зупинити ворога, внести в його ряди замішання?
На цей раз Коб'як напевне рине на його дружину не широкою, злегка вигнутою
лавою, обидва крила якої вранці потрапили під нещадний обстріл засадних полків,
а піде клином, і засадні полки тепер не зіграють тієї ролі, яку зіграли щойно.
Отже, їх треба повернути назад, і вони зміцнять головний полк. Та все ж цього
замало, щоб зупинити половецьку кінноту. Треба придумати щось таке...
Тут його кінь спіткнувся, потрапивши задньою ногою в ховрашину нору.
Від несподіванки Володимир аж підскочив у сідлі.
Ось що треба! Ось те, що зупинить ворога або хоча б набагато зменшить силу його
удару!
— Князів і воєвод до мене! — гукнув тисяцькому, що їхав позаду разом з десятком
князівських молодших дружинників-охоронців.
Шварн підняв на списа шапку, і миттю з усіх кінців рушили до князя старшини.
Стали півколом.
Промовив Володимир:
— Покликав я вас не для того, щоб ще раз порадуватися успіхові нашому, здобутій
перемозі, що прославила наші знамена. Зібрав я вас на раду, щоб спільно
подумати, як відбити наступ Коб'яка, що, судячи по всьому, незабаром
розпочнеться. Хто що надумав, братіє, кажіть!
Всі довго мовчали. Ніхто не хотів говорити перший. Видно, кожного тривожила
думка про недалеке майбутнє, що могло бути для руського війська фатальним. Але
як відвернути це фатальне майбутнє — хто те знає?
Нарешті Шварн, як найближчий князів сподвижник, порушив мовчанку, що затяглася:
— Я думаю, княже, вдруге нам не втриматися тут. Якщо Коб'як не дурень, то пошле
сильні орди на той бік, щоб задушити наші засадні полки і зайти у тил. Тоді
 
Наші Друзі: Новини Львова