Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 03 грудня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 169924
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Ну гаразд, хай три куни, — поспішно погодився Самуїл. — Але негайно припини
катування!
Коб'як похмуро повів бровою на Алака — і той хутко вибіг з юрти. Крик обірвався.
Коб'як переступив через калюжу кумису, що сивіла на дорогому барвистому килимі,
і привітно, мовби нічого й не сталося, усміхнувся до Самуїла і взяв його під
лікоть.
— Ходімо звідси, поки тут приберуть. А потім я все-таки пригощу тебе,
Самуїл-бею, і тушкованою бараниною, і кумисом або, якщо не хочеш кумису,
айраном.

3
Два тижні Самуїл і Ждан жили в орді, їздили понад Самарою та Оріллю від одного
стійбища до іншого, спродуючи різний дріб'язок, якого захопили з Києва вдосталь,
— мідні та бронзові персні, голки, сережки, прясла, кресала, фібули до плащів,
залізні гаплики та бабки до кожухів. Торгувалися запекло, не поступалися жодною
ногатою, щоб мати змогу довше побути серед кочівників, до всього придивитися і
дізнатися, зрештою, про наміри Коб'яка. Нападе він на Русь чи ні?
Тривога їхня посилилася тоді, коли з півдня на Самару та Оріль прибуло ще кілька
ханів з родами своїми. Схоже було на те, що Коб'як згуртовує сили. Чому ж тоді
зволікає з виступом, чого жде?
Ясність внесла несподівана зустріч у степу.
А трапилося це так.
Усі ці дні Ждан не розлучався з матір'ю. Коли їхав на торги в далекий улус, то
не залишав її у таборі, а брав з собою. Говорили вони безупинно і не могли
наговоритися — і про свої поневіряння, і про батька, і про Настю, що, як
подейкують, стала жоною якогось хана, і про Івана, який хтозна-де подівся — чи
то його половці вбили, чи якось урятувався, і про найменших Жданових братиків та
сестричок, що погинули у Вербівці від рук нападників... Та хіба мало про що
могли говорити мати з сином після трирічної розлуки, після того, що вони
пережили!
Отож одного дня, коли вони поверталися до табору, Ждан попустив віжки, і коні
самі поволі тюпали по ледь помітній доріжці, протоптаній у буйних заростях трав
та пахучого зілля. Мати не зводила з сина своїх змучених очей і вдесяте слухала
його неквапливу розповідь про втечу, про Кончака, про Самуїла, про князів...
Шорсткою натрудженою рукою гладила його руку, а другою витирала сльози, що
затуманювали їй зір, коли вона слухала про смерть батька чи про князівський
поруб у Новгороді-Сіверському.
— Біднесенький мій! Ріднесенький мій! — шепотіли тоді її худі, посинілі губи.
Захоплені спогадами, вони не помітили, як з придорожнього гайка виїхав вершник і
помчав їм навперейми.
— Урус, зупинись!
Ждан притримав коней.
Верхівець під'їхав упритул до воза, натягнув поводи.
Це був отрок-чабан. На плечах — витертий чепкен, на ногах — постоли з сириці, на
голові — повстяний гостроверхий каук, з-під якого вибивалася кучма густого
чорного волосся. За плечима — лук, при боці — шабля та шкіряний тул зі стрілами.
Ждан запитливо глянув на незнайомця. Що йому потрібно?
А той якийсь час мовчки дуже пильно розглядав матір і сина, а потім,
оглянувшись, тихо промовив, мовби боявся, що хтось його підслухає в цьому
безлюдному степу:
— Мерщій вирушайте додому! Невже ви не помічаєте, що ось-ось Коб'як рушить на
Русь? Тоді ж вас затримають тут, як заложників!
Вражений Ждан уважно глянув на молодого чабана.
— Хто ти такий? Як тебе звати!
— Не питай.
— Звідки ти так добре знаєш нашу мову?
— Моя мати — уруска... Навчила...
— Але ж ти половець?
— То мій батько половець...
— А ти?
Чабан здвигнув плечима і промовчав.
— Чому ж ти вирішив попередити нас?
— Мене мати послала...
— А сам би ти не попередив?
— Може, й сам попередив би... Бо я люблю нашу мову, наші пісні, наших людей,
нашу землю, якої я ніколи не бачив. Та про неї так гарно розповідає моя мама! І
я вірю, що так воно і є, бо мати у мене — свята! А її земля для мене рідна!
Можете вірити мені! їдьте звідси швидше!
— Дякую тобі, друже, і твоїй матері дякую за важливу звістку...
Отрок вдарив коня і хутко зник у зелених заростях верболозу.
Того ж вечора, почувши таку несподівану новину, Самуїл підняв людей і вирушив у
зворотну дорогу, до Києва.

4
Переволока — одна з найвідоміших переправ через Дніпро в його середній течії
поблизу Ворскли. Тут кам'яна гряда підперла води ріки і утворила широкий,
зручний брід, яким з прадавніх часів користувалися і корінні мешканці
Подніпров'я — слов'яни, і численні кочові племена, що одно за одним упродовж
століть котилися, мов хвилі, по неозорих степах між Волгою та Дунаєм.
Самуїл став табором недалеко від броду, в затишній, лісом захищеній від
стороннього ока долині, а на березі залишив у потаємному місці сторожу, яка мала
повідомити про прибуття князя з дружинами, а також про появу половців чи якихось
інших чужинців.
Три дні ніхто не з'являвся. А на четвертий, опівдні, на протилежному березі
показалося два вершники. Вони постояли над водою, напоїли коней і,
пересвідчившись, що на переправі, крім них, нікого не видно, пустилися
перебродити Дніпро.
Якраз вартував Ждан з Васютою, вайлуватим, сумирним хлопцем. З гущавини кущів
вони пильно зирили за тим, що робиться на ріці.
— Як нам бути, Ждане? Нехай собі їдуть чи сповістимо наших?
Ждан приклав козирком руку до лоба, примружив проти сонця очі.
Верхівці скидалися на степовиків, а степовики, навіть якщо їх тільки двоє,
можуть привести за собою цілу орду. Треба сповістити Самуїла — хай вирішує.
— Мчи, Васюто! Клич наших!
Не встигли чужинці досягти середини ріки, як прибув Самуїл з хлопцями, наказав
перекрити дорогу, що виводила в степ.
— Здається, половці. Чи не вивідачі Коб'якові?
— Хтозна. Схопимо — дізнаємося, — шепотом відповів Ждан.
Сторожко озираючись, верхівці вибралися з води на сухе, трохи постояли, тихо
перемовляючись, а потім поволі рушили до гаю, що вкривав схили гори.
Тут їх і перестріли Самуїлові хлопці. Вони несподівано вискочили з кущів,
наставили списи і луки.
— Стійте! Хто такі?
Сторопілі вершники не вчинили спротиву. їх стягнули з коней, відібрали зброю,
поставили перед Самуїлом.
Один, старий, був суворий на вигляд, дебелий чолов'яга. Він не виявляв страху,
тільки похмуро бликав спідлоба і важко сопів широким м'ясистим носом. Другий,
молодий, знітився, зблід, тремтів, ніби його била пропасниця. Видно, ще ні разу
не бував у бувальцях.
Самуїл пильно глянув старшому в очі.
— Половці?
— Ойє, ойє!
— Як звати?
— Я — Сай, а це мій син Чой.
— З якої орди?
— З Інгулецької...
— Чого опинилися тут? Куди прямуєте?
— Їдемо на Оріль до хана Башкорта. Туди я віддав заміж дочку. Кажуть, подарувала
мені внука — хочу побачити.
— А Коб'яка знаєш?
— Чув. Хто ж у Половецькому степу не чув про великого хана Коб'яка? А бачити —
 
Наші Друзі: Новини Львова