Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 10 серпня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 166037
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
люта, як у нас? Чи був падіж скоту?
— Зима була люта, але скот уцілів, бо тримаємо його не в полі, а в хлівах, і
годуємо сіном та зерном, заготовленим улітку.
Коб'як похитав головою.
— Пай-пай! У вас, урусів, багато скоту... Це добре! Ми раді, що сусіди такі
багаті... Ми теж зберегли свій скот, хоча зима була люта... А скажи мені,
Самуїле, чи не було в землі урусів мору, пошесті якої? Чи живі-здорові князі
Рюрик та Святослав? Як ведеться князеві переяславському Володимиру? Чи добре
почуває себе Ярослав, князь чернігівський? А наш родич — князь Ігор? Як йому
ведеться? Питаю про нього, бо його бабуся — то ж половецька князівна! О!
Пай-пай! І диво мені, що він поклав гнів на родичів своїх, на свояків і погромив
цієї весни хана Туглія...
Ця розмова насторожила Самуїла, і відповідав він обережно:
— Я рідко бачу князів київських. Хіба що на вулиці, коли вони їдуть
куди-небудь... А переяславського та чернігівського і в очі не бачив. Однак не
чув, щоб хто з них захворів чи помер. Всі живі й здорові... А про князя Ігоря і
зовсім нічого сказати, бо далеко його земля Сіверська...
— Пай-пай, а скажи мені, урусе, яка весна була у вашій землі? Чи багато снігу
було і чи й досі повінь держиться на ріках? Мабуть, нелегко тобі було добиратися
сюди? Броди ще не обміліли?
Самуїл внутрішньо здригнувся. Так ось які наміри виношує Коб'як! —Вичікує
слушного часу, щоб напасти на Русь! І здоров'я князів, і як перезимувала худоба,
і броди на ріках — все це його цікавить тому, що хоче знати, коли розпочати
похід і яка здобич там чекає на нього! І хто і з якими силами може виступити
проти степовиків .
Не подаючи вигляду, що проник у таємні задуми хана, Самуїл спокійно відповів:
— Ріки у нас і влітку повноводі, а зараз всі вийшли з берегів. Я не знайшов
жодного броду. Переправлялися на плотах. Тому й добиралися в Половецьку землю
цілий місяць. А звичайно ж тут ходу два тижні.
— А може, вода вже спала?
— Не думаю. Ворскла розлилася, як море. А на ній ми були всього три-чотири дні
тому...
— Ойє, ойє, дякую тобі, Самуїле, за приємну розмову, — сказав поважно Коб'як. —
Тепер я хочу познайомити тебе з моїми родичами — ханами половецьких племен. Вони
пригодяться тобі, коли ти поїдеш по наших улусах, щоб продати свої товари... Ось
по праву руку від мене сидять хани — мій тесть хан Турундай, далі хан Осалук,
хан Барак, хан Тетія, хан Ізай Белюкович, рідний брат київської княгині, жони
Рюрика, хан Тарг... По ліву руку — хан Бокмиш, хан Данило, хани Содвак
Кулобицький, Корязь Калотанович, Турсук, Башкорт, Єксна, Алак...
Хани по черзі, коли Коб'як називав їх, кивали головами і приязно усміхалися.
Самуїл теж усміхався, а самого гризла досада: скільки їх тут зібралося! Чи не на
військову раду? І кожен жде подарунка! Чи й залишиться що на продаж? І чи
здобудуть вони зі Жданом для князя Святослава таку вістку, яка б по значенню
переважила ці витрати?
Він прикидав у думці, коли їх обдаровувати — зараз чи тоді, як навідається в
улус кожного з них? І вирішив не поспішати. А може, не до кожного доведеться
заїхати?..
— Я радий зазнайомитися з такими поважними ханами, — сказав він уголос. — Ваші
славні імена давно відомі на Русі. Бо хто ж не знає хоробрих воїнів, які не раз
копитами свдїх бойових коней топтали ниви під Києвом, Переяславом та Черніговом?
Але чи не краще нам жити у мирі, у дружбі? Ось зараз мир — і я привіз вам багато
різних товарів. А коли б війна була — чи посмів би, чи привіз би?
— Ойє, ойє, — погоджувалися хани. — Мир — добре, дружба — добре, торгівля —
добре...
Ждан швидко переклав, а сам думав про інше. Пригадувалося, як палала його рідна
Вербівка, як накинули йому на шию зашморг і потягли у неволю, як у холоді й
голоді нидів він у половецьких степах, як палали села довкола Дмитрова і лилася
кров безвинних людей... Він дивився в хитрі ханські очі і розумів, що всі ці
облесливі слова, приязні усмішки, кивання головами — то все облуда, обман.
Насправді за всім цим приховується жорстокість, ненаситність здобичника,
кровожерність завойовника.
Позад нього відхилився полог, і в юрту вступило дві жінки — молода і стара. Це
були чаги, рабині. Молода йшла попереду, несучи на витягнутих руках блюдо з
тушкованим м'ясом. Старша тримала в руках жбан з кумисом.
Поставивши блюдо на килим, молодша посторонилася, і наперед виступила старша.
Жмут світла впав на її обличчя, на худі, загрубілі від безкінечної праці руки.
Ждан здригнувся і мало не скрикнув від несподіванки: перед ним стояла мати.
Змарніла, постаріла, з потухлими, виплаканими очима. Але це була, без сумніву,
мати...
Так ось де вона! В неволі у хана Коб'яка! Нещасна ханова чага!
Чи то якийсь його ледь помітний рух, чи погляд, яким він прикипів до її обличчя,
привернули її увагу. Вона теж глянула на хлопця. А глянувши, остовпіла,
змертвіла, руки її здригнулися, розціпилися — і жбан з гуркотом покотився по
килиму. Кумис розлився, забризкуючи все довкола.
Хани схопилися на ноги, почали обтрушувати одяг. Коб'як вибухнув лайкою:
— Негідниця! Паршива вівця! Смердючий дух уруського свинюшника! Запаскудила мої
найкращі килими! Гей, люди, викиньте цю стару ослицю на смітник та всипте
канчуків, щоб знала, як прислуговувати ханові!
Вбігла сторожа, потягла жінку надвір.
Все це скоїлося так швидко, майже блискавично, що сторопілий, до краю вражений
Ждан не встиг вимовити й слова, лише зблід і, напружившись, завмер.
Його стан помітив Самуїл.
— Що з тобою? — нахилившись до нього, спитав пошепки.
— То моя мати.
Ніхто не чув їхніх перемов, — такий стояв у юрті ґвалт. Кумис розлився по
барвистому килимові, підтопив подушки для сидіння, і хани, ґелґочучи, мов гуси,
тиснулися попід стінами, щоб не замочити взуття.
Вражений Самуїл сплеснув долонями.
— О сили небесні! Твоя мати! — і після паузи, подумавши, додав: — Мовчи! Не
признавайся поки що Коб'якові про це... Подумаємо, що робити...
— Як же не признаватися? Вони її закатують до смерті!
— Тоді покладись на мене... Я сам уладнаю цю справу, — і, повернувшись до
Коб'яка, сказав: — Достославний хане, вина цієї жінки безсумнівна, але не така
велика, щоб її карати батогами. Якщо ж, на твою думку, вона заслужила кари, то я
прошу помилувати її. Це моя землячка. І допустила вона провину через нас, бо
задля нас ти звелів принести кумису... А спіткнутися і випустити з рук жбан чи
глек може кожен... Тож не карай її! Прошу тебе, хане!
Коб'як усе ще був у гніві. Криво посміхнувшись, він відповів:
— Так, вона твоя землячка, уруска. Але вона невільниця, рабиня, чага, а рабів,
якщо вони допускають провину, треба вчити батогами... Якщо ти хочеш врятувати цю
стару від покарання, то викупи її!
Це було так несподівано, що спочатку Самуїл аж розгубився. Та, побачивши, як
радісно блиснули Жданові очі, поспішив запитати:
— І скільки хан хоче за цю стару?
— П’ять кун, — не довго думаючи, відповів Коб'як.
— Ого! — вигукнув Самуїл. — Забагато, хане! П'ять кун! Тобто двадцять ногат! І
це за стару, виснажену чагу! Та вона вже ледь стоїть! Од вітру хитається! Якщо я
й згоден тобі щось заплатити, то тільки з жалю до неї... Землячка ж!
Самуїл раптом відчув себе купцем і почав торгуватися.
— Скільки ж ти згоден дати? — спитав хан.
— Куну. Більшого не варта.
— Куну? Та краще хай вона здохне під батогами, ніж мав би я віддавати її за таку
плату! — Коб'яка, видно, торг захопив теж, очі його заблищали, а на лобі
виступив піт. Він забув, що одержав щойно цінних подарунків більше як на
півгривні. — Ти дуже скупий, урусе!
На Самуїловому обличчі буряковими плямами спалахнула образа.Ні, я не скупий і
дам дві куни... Це моя остання ціна!
— Три — і жодної ногати менше!
В цю мить знадвору долетів болісний жіночий скрик. Ждан сіпнувся, схопив СамуЇла
за руку. В його очах стояла безмовна мольба.
— Ну гаразд, хай три куни, — поспішно погодився Самуїл. — Але негайно припини
 
Наші Друзі: Новини Львова