Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 10 серпня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 166033
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Жданові хотілося крикнути, що не обмовляв він, що розповів Святославові тільки
те, що сам бачив на власні очі, але під застережливим поглядом княгині зціпив
зуби і не промовив жодного слова.
Ярославна ж пригорнулася до Ігоря і тихо, довірливо, мов розповідала якусь
таємницю, зашепотіла:
— Княже, я не вбачаю у вчинках твого конюшого зради чи якогось лихого наміру
супроти тебе. Врешті, мав же він якось пояснити Святославові, коли, де і ким
була поранена Любава. Та й справді: тайна — не втайна! Про Глібів чутка і так
миттю рознеслася по всіх князівствах — як Ігор покарав Володимира. І покарав
справедливо — за те, що той перший напав на твої землі. І якщо Святослав
справедливий, то мусить обвинуватити передусім Володимира... Тож при чому тут
конюший твій? Яка його провина? Що поїхав, не попередивши тебе? Що розповів
Святославові про Глібів? Але подумай: хіба, коли б я була поранена, ти не мчав
би зі мною, нікого не спитавшись, туди, де мене могли б порятувати? Чи вигадував
би бозна-що про місце та обставини мого поранення? Ні, мабуть, і ти, ладоньку
мій, вчинив би так, як і твій конюший... Тож відпусти його! Заради
справедливості! Заради сироти Любави та її кохання з цим хлопцем! Прошу тебе,
ладоньку мій!
Вона дивилася на князя знизу вгору, і в її ясних очах, освітлених скупим
промінчиком світла, що пробивалося в похмуре підземелля крізь вузьке віконечко,
блищали сльози.
У твердому, суворому Ігоревому обличчі щось здригнулося, воно пом'якшало,
розпогодилося, стало аж ніби вродливішим, добрішим...
— Хіба можна тобі відмовити, Ярославно? Ти маєш добре серце, спроможне не тільки
відчиняти вутлі дверцята цього порубу, а й пробити мури кам'яниць, розтопити лід
зачерствілих у боях та походах князівських сердець... Я відпускаю їх обох! Нехай
ідуть!.. І будь спокійна: віднині цей поруб пустуватиме, щоб ти не тривожила
себе думкою, що поблизу твоєї хоромини страждають люди... Для злочинців я знайду
інше місце! — І він гукнув до гриднів: — Розкуйте цих людей! Віднині вони вільні
і можуть іти, куди хочуть! А цьому отрокові віддайте його коня і зброю...
Жданове серце забухкало, задвигтіло, мало не вирвалося з грудей. Він вільний! Ще
сьогодні, не гаючись ні хвилини, він вирушить до Києва, де на нього жде Любава!
Яке щастя! Яка радість! Дихнути повітрям свободи, глянути на золоте коло сонця,
на зелені руна полів, на голубе небо, на світлі води рік та озер, сісти на коня
і помчати з вітром навперейми куди хочеш — хіба це не найбільше щастя? Його не
оцінить тільки той, хто не сидів на цепу у сирій темній ямі, хто не скнів від
думки, що навіки похований у ній, хто втратив останню надію...
Йому на радощах хотілося цілувати княгині руки, він ладен був простити князеві
його несправедливість, але з пересохлого горла виривалися лише два слова:
— Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую, княже!..
Зате Будило висловив свої почуття щиріше. Він дотягнувся до Ігоревої руки і,
шкарубкими пальцями погладивши парчевий князівський рукав, прорік:
— Княже, соколе наш придеснянський! Щоб твоїй княгині, нашій рятівниці, жура не
затьмарила ясного чола, щоб її очі не пойнялися гіркими сльозами, я в скрутну
хвилину своїми грудьми заступлю тебе! Я прикличу всіх моїх богів на допомогу,
всіх моїх пращурів і прапращурів, щоб виручили тебе з біди великої у годину
смертельну, люту! Тільки поклич, княже, сонце наше ясне! Тільки гукни!
Він раптом випростався, мало не досягнувши головою стелі, високий, дужий,
кудлатий, щасливими очима крізь сльози поглянув на Ярославну, що з неприхованим
подивом слухала його проникливі слова, сильно рвонув ланцюг, аж він забряжчав,
задзвонив, загув, і крикнув радісно на гриднів:
— Та швидше ж збивайте, хлопці, з мене ці залізяки, хай би були щезли, бо
нетерпеливиться мені вийти з цієї ями та вклонитися і Ярилові, і Стрибогові, і
полям, і лісам, і кущам, і всьому світові широкому!.. Швидше збивайте, щоб не
вмер я від радості великої у цій ямі!..
І він знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом відлунився під вологою
стелею затхлого підземелля...

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
1
До Києва Ждан прибув дуже вчасно: наступного ранку Самуїл з валкою вирушав у
Половецьку землю.
— Ждане, тебе сам бог посилає мені! — вигукнув купець, розставляючи руки для
обіймів. — Де ти пропадав? Нам же в дорогу пора! Та й Любава побивається за
тобою... Ходімо хутчій до неї! Бо змучилася дівчина зовсім. Як ти поїхав,
заслабла, так що ледве відхаючили гуртом, а тепер за тобою сохне... І чим ти її
причарував? Здається, звичайний собі парубок...
Почувши про тяжку хворобу Любави, Ждан заспішив.
— Ходімо швидше, дядьку Самуїле! Ходімо! Боярин Славута зрадів хлопцеві, як
рідному. Ці двоє молодят останнім часом повільно, але міцно ввійшли в його серце
і зайняли в ньому досить помітне місце.
Він відчинив двері до Любавиної хоромини, пропустив Ждана вперед.
Любава сиділа біля вікна і вишивала. Та як вона змінилася! Змарніла, схудла, під
очима — темні тіні, плечі загострилися, а тонкі кисті рук проти яскравого
весняного сонця аж світилися.
— Любаво! — гукнув Ждан з порога.
— Жданку!
Дівчина схопилася із стільчика і захиталася. Ноги ще погано слухалися її. Ждан
підтримав, посадив на ліжко, сам сів поряд і теплою рукою пригладив дівочі коси.
Дивився на неї з любов'ю і жалістю, відчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу
в світі істоту, без якої і світ білий був би йому не милий.
Славута і Самуїл переглянулися і причинили двері, даючи молодятам змогу побути
на самоті.
— Я думала, ти забув про мене, — сказала з легким докором у голосі дівчина. — А
мені було так важко, що й не знала, чи живу, чи вмираю. Вже й попа ладилися
покликати, щоб соборував...
— Бідненька моя! Я рвався до тебе, та не міг приїхати. — Ждан не хотів
розповідати про свої митарства, щоб не хвилювати дівчину. — Душа моя ніби
відчувала, що тобі важко. Я кожного дня і кожної ночі думав про тебе, люба
моя... І знову думатиму, бо завтра від'їжджаю з Самуїлом у Половеччину...
— Знову від'їжджаєш, — Любавин голос здригнувся, темні очі зволожилися.
— Але за місяць чи за два я повернуся і вже назавжди буду з тобою. Ми поберемося
і поїдемо до мене на Сейм, у Вербівку. Збудуємо там хатку і вже ніколи не
розлучатимемося.
Любава пригорнулася до нього, схилила юнакові на груди голівку. Але очі її були
пойняті смутком.
— Не скоро ми поберемося, Жданку, — сказала сумно.
— Чому?
— Як же можна? Ще й двох місяців не минуло, як убили мого дідуся... Має рік
минути — тоді хіба... А раніше — ні...
— Я ждатиму скільки треба... Та все одно ми будемо разом... От тільки з'їжджу в
Половеччину...
Вони ще довго шепотілися, мріючи про своє наступне спільне життя. І здавалося
воно їм, як здається всім молодим, і нескінченно довгим, і таємничим, і
привабливим. Ну й, звичайно ж, хотілося, щоб було воно щасливим... їх уже не
хвилювали пережиті небезпеки, хвороби, пригоди, бо всі їхні помисли були в
майбутньому, у тому далекому прийдешньому часові, який манить молоду людину
своєю таємничістю.
Крізь вікно до хоромини непомітно вкралися сині сутінки, і тільки тоді Ждан
спохватився. Наступає вечір, а йому ж іще збиратися в далеку дорогу! Він
востаннє обняв дівчину, попрощався, обіцяючи якнайскоріше повернутися, і рушив
до дверей...

2
Залозний шлях починався в Києві і колись з'єднував його з Тмутараканню, а після
захоплення її половцями — з Половецькою землею. Правим берегом він тягнувся до
Заруба, де подорожні переправлялися бродом через Дніпро, і прямував на південний
схід уже лівим, низинним берегом, густо порослим очеретами, вільшняком і
найбільше — лозою. Тому й прозвали його Залозним тобто шляхом за лозами.
Через притоки Дніпра — Сулу, Псел і Ворсклу виводив він у Половецьку землю, що
починалася на схід від Дніпра по річці Орелі, або Углу, як називали її наші
 
Наші Друзі: Новини Львова