Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 164804
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
шепнула:
— Боярине, Любаві стало гірше. Руки й ноги похололи... Що робити?
Дівчина дихала нерівно, важко. Очей не розплющувала. Лежала на пухких подушках,
вкутана ковдрою, непорушно, мов мертва, і тільки тонкі білі пальці шарили на
грудях, ніби хотіли вирвати з них той біль, що пік її вогнем. Ніс загострився,
під очима залягли темні тіні.
— Несіть гарячої води й гірчиці! Та швидше! — гукнув Славута.
Служник приніс дерев'яні ночви з гарячою водою. Текля подала глечик з меленою
гірчицею та довгого ополоника.
Славута зачерпнув жменю гірчиці, висипав, розколотив ополоником. Рукою
попробував, чи не занадто гаряча вода, і після цього, поставивши ночви на ліжко,
опустив у них похололі Любавині ноги.
— Давайте окропу! Добавлятимемо, щоб вода не вихолола!
Йому підсунули стілець, поблизу примостили бронзовий казан з паруючим окропом.
Він зачерпував кухликом і потроху доливав...
Поволі плинув час. Змінили в підсвічнику одну свічку, потім другу. Ніхто не
порушував гнітючої тиші, що залягла в хоромині, не вимовив жодного слова. Ждали
чуда. Всі хотіли, щоб воно звершилося, щоб болість відступила і дівчина
розплющила очі.
Безперервно дзюркотіла вода з кухлика, мерехтів, потріскуючи, огарок свічки, вів
у кутку свою нескінченну пісню цвіркун, а Славута не відходив від ліжка.
Проспівали треті півні. Скоро світатиме. Незабаром наступить погожий весняний
ранок. Що ж принесе він у цю тривожну господу? Радість? Чи горе?
Любава легенько зітхнула, довгі вії здригнулися. Славута поклав їй на чоло свою
гарячу руку і раптом відчув, як воно зволожується прохолодним потом. Він
повернув голову до Самуїла і Теклі, до хлопця-служки, і в його оці блиснула
радісна сльоза.
— Житиме! Хай поб'є мене Перун — житиме! — прошепотів щасливо. — Смерть
відступає... Відступає...

10
Ярило зборов зиму. Навіть у глухе підземелля дихнув теплим леготом, заглянув
жовто-зеленими котиками вербиці у вузьке віконечко порубу.
Сонце підбивалося все вище й вище. В небі прокурликали журавлі, прокричали гуси,
теплий дух землі, змішаний із бентежними пахощами весняного зела та клейкої
брості, п'янив груди.
Ждан цілими днями не відходив від віконця. Дивився на невеликий косинчик двору і
уявляв широкий, безмежний світ — повінь на Десні, зелені бори і темні, ще
безлисті гаї на видноколі, вузькі смужки озимини на полях, темні провалля ярів,
бездонну голубінь неба.
Як хотілося йому туди — на волю! Дихнути п'янким повітрям весни, босоніж
промчатися по теплій зеленій бережині, підставити обличчя і руки золотому
промінню Дажбога...
Та ланцюг дозволяв дотягнутися тільки до віконця.
І то добре. Стояти так годину і другу, дивитися й дивитися на волю! Аж поки не
затремтять від утоми ноги та не зарябіє в очах від яскравих кольорів дня.
Одного разу — це було опівдні — ось так стояв він біля віконця і дивився зі
своєї темниці на білий світ. І раптом побачив княгиню Ярославну. В барвистому
весняному одязі, в жовтих чобітках, у білій хутряній шапочці, прудко збігла вона
з дощаного ґанку і зупинилася якраз посередині видимої з підземелля смужки
двору, когось піджидаючи.
Підкоряючись якомусь незрозумілому поривові, що охопив його зовсім несподівано,
Ждан припав до віконця і щосили загукав:
— Княгине! Княгине Ярославно!
Ярославна здригнулася. Голос із-під землі злякав її.
Ждан ще раз, уже тихше, погукав:
— Я тут, княгине, в підземеллі! В порубі! Княгиня з острахом наблизилася до
віконця. Нахилившись, запитала:
— Ти хто?
— Я княжий конюший — Ждан. Порятуй мене, княгине! Я ні в чому не винен перед
князем. Заступися за мене! Випусти звідси! Або вислухай мене!
Ярославна нічого не відповіла на це і на якийсь час зникла з-перед Жданових
очей. Але незабаром загуркотів засув, скрипнули заржавілі завіси, і двері
розчинилися. У супроводі гридня княгиня вступила до порубу. Довго
призвичаювалася до напівтемряви, особливо непроглядної після яскравого світла
сонячного дня, потім спитала:
— Хто мене кликав?
— Я, княгине, — виступив наперед Ждан, здригаючись від холоду.
— А то хто? — Ярославна показала в темний куток, де поблискувала пара палаючих
очей.
— То смерд Будило... За давніх богів страждає тут... За треби їм...
— Жахливо, — прошепотіла княгиня і повернулася до гридня: — Поклич князя! Хай
прийде сюди!
Коли гридень вийшов, наказала:
— Розповідай, за віщо тебе посаджено. Тільки щиру правду!
— Княгине! — зойкнув Ждан. — Яка тут може бути лжа! Моя єдина надія — то
правда... Сподіваюся, вона розчулить твоє серце, і ти заступишся за мене перед
князем.
І почав розповідати.
І не помітив ні він, ні Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Ігор і
зупинився у дверях. Лише Будило хотів уклякнути на коліна, та князь приклав
палець до рота — мовчи!
Ждан хвилювався, розповідав нескладно, уривчасто — і про половецьку неволю, і
про зустріч із Кончаком, і про Самуїла, і про Любаву, і про Славуту та великого
князя київського, і про князя Ігоря, якому служив самовіддано і служив би ще
вірніше, аби лише князь того забажав... Та найчастіше він згадував Любаву і той
день, коли вирвав її з пазурів смерті і повіз до Києва, бо лише там мав надію
врятувати її.
Ярославну вразила ця розповідь, на очах у неї виступили сльози. Вона тихо
запитала:
— Ти так сильно кохаєш ту дівчину?
— Кохаю, княгине... Хіба це вина моя?
— Ні, я ні в чому тебе не звинувачую, бо розумію, що це таке — кохання... Мені
здається, що я зробила б так само, коли б мій ладо потрапив у становище, подібне
Любавиному. Вірю, що й він рятував би мене, незважаючи ні на що... Я проситиму
князя, щоб він випустив тебе з цього жахливого підземелля...
— І мене, княгине, — простягнув до Ярославни руки Будило. — Бо не вчинив я
нікому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь... Всього й вини моєї, що до
душі мені живі боги — сонце, вітер, води, ліси, зелені поля, а не мертві,
намальовані людською рукою на стіні чи на шматку липової дошки... Заступися,
княгине, перед князем, і я, всіма богами клянусь, слугуватиму тобі і твоєму
князеві, довіку буду вірний душею і тілом.
Він намагався дотягнутися до княгині, щоб поцілувати її руку чи одяг, але не
зміг, бо не пускав важкий заржавілий ланцюг, що глухо гримкотів при кожному його
рухові.
— Хто ж тебе посадив сюди? — спитала Ярославна. — Чи знає про тебе князь Ігор?
— Схопили мене чорноризці з наказу єпископа, кинули до порубу і припнули на цеп
з відома тисяцького, а князь Ігор, я думаю, і не відає про те...
— І за тебе, чоловіче, замовлю слово.
— Не треба, княгине, — раптом виступив на середину порубу князь Ігор. — Я все
чув...
— Тим краще, ладоньку... То ти випустиш цих людей? Щоб не боліло моє серце від
думки, що за кілька кроків від мене, під помостом моєї хоромини, зазнають тяжких
мук оці безвинні, — сказала Ярославна, не виявляючи здивування з того, що князь
підслухав їхню розмову. — В ім'я богів наших, нинішніх і колишніх...
— Цього старого, Будила, я відпущу зразу, — відповів князь, окидаючи поглядом
кістляву, закошлачену постать смерда. — Я справді нічого про нього не знав і
вилаю Рагуїла за самоправство... А Ждана посадив я, і посадив не за те, що він
порятував кохану від смерті, а за довгого язика, за те, що залишив військо, не
попередивши про це князя, що обмовив мене перед Святославом...
Жданові хотілося крикнути, що не обмовляв він, що розповів Святославові тільки
 
Наші Друзі: Новини Львова