Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 15 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 166145
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Ти хто?
Той глухо закашлявся, затрясся всім тілом, а віддихавшись, відповів:
— Хто я?.. Смерд єсмь князівський... Будило... Коваль з Путивська... Що над
Десною... Чував?
— Чував... За віщо ж тебе сюди запроторено?
— Хе-хе! За віщо... За віру нашу прабатьківську... За те, що поклонявся не
богу-отцю, богу-сину і богу-духу святому, а сонцю і небу, вітру і грому, гаям і
лісам, водам і пущам. За те, що не давав десятини попові на церкву, а таємно
носив требу в ліс або в поле нашим богам і богиням і там поклонявся їм і молився
їм... А хтось підгледів і доніс попові Маркелу. А той, поклавши на мене зло,
доніс єпископові Саватію. А Саватій, гречин хитрий і підступний, наказав
чорноризцям схопити мене, забити в кайдани і кинути в князівський поруб...
— То князь Ігор знає про це?
— Я просидів тут цілу зиму, але князя не видів.
— То треба сказати йому!
— Сказати! Авжеж! Тут скажеш! Кому? Цим стінам? Чи, може, відчинять перед тобою
двері, візьмуть за руку та й поведуть прямісінько до самого князя в хороми?..
Ні, братику, князь, мабуть, заодно з єпископом. А той гречин не одного внука
Дажбогового згноїв у ямі або спалив на вогнищі... І мене жде така доля...
— А втекти звідси...
— Втекти!.. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга — не перервеш! Не такі ковалі його
кували... Обдивився кожну шпаринку в стінах — не пролізеш... Хоч головою тут
бийся — нічого не придумаєш!
— Що ж робити?
— Вірити! Вірити нашим прадавнім богам... Вони допоможуть!.. Всьому на світі
рано чи пізно наступає кінець — і зимі, і літу, і життю, і славі, і багатству, і
стражданням. Тож і нашому лихові колись має бути край! Вдарить Перун блискавицею
в князівський хором, спопелить його — і ми вийдемо з цього проклятого підземелля
під ясне проміння сонця... Станемо вільними людьми... А не вдарить Перун —
налетить чорним смерчем Стри-бог, закрутить, завертить над Ігоревим градом,
зруйнує хороми, розметає вали, і ми теж вийдемо звідси до живих людей... А не
вийдемо, тоді Марена приголубить нас своєю важкою рукою і заснемо ми на віки
вічні, а душі наші переселяться в інших людей, чи в звіра якого, чи в деревину
зелену...
— Отже, кінець може бути різний...
— Так, може бути різний... Та страждання наші скінчаться... Тож вір, і тобі
легше буде на серці. А сльозами горю не поможеш...
Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечі. Юнакові стало від тих міцних
обіймів тепліше, від горла відкотився гірко-солоний клубок, а на душі
посвітлішало, ніби в похмуре підземелля раптом заглянув сонячний промінь
надії... Спільне горе було поділене навпіл, і він відчув, що в нього скотилася з
душі половина тягаря.

9
Любава металася в гарячці на широкому дерев'яному ліжку в просторій хоромині
боярина Славути, їй здавалося, що з темних кутків, куди не досягало світло від
лампадки й свічок, вилітають, мов чорні круки, дзьобаті марища-страховища і
пазуристими лапами хапають її за руки, за ноги, за коси і тягнуть кудись у
безвість. Дихала важко, уривчасто. Лице її зблідло, видовжилося, губи запеклися,
покрилися смагою, а в прекрасних чорних очах зачаїлася смертельна туга.
Біля неї сиділо троє: Славута, його кухарка та Самуїл. Всі були похмурі,
стривожені. В той час, коли рана почала гоїтися, дівчину спіткало нове лихо:
заболіло раптом у грудях, запекло вогнем, її всю охопив жар, і горить вона в
ньому ось уже який день. А сю ніч їй стало зовсім зле: почала задихатися,
кидатися в ліяску, не знаходячи ні на хвилинку спокою. Спечені вуста безперервно
шепотіли:
— Жданку, пити! Жданку, де ж ти? Пити, пити!.. Хлопчина-служник вніс гаряче
питво, і Текля напоїла її з чашки відваром липового цвіту, малини та ромашки, а
Славута натер лоєм груди та спину і приклав припарки з квасного житнього тіста,
замішаного на гірчиці, меду, ріпаковій олії та настоях якихось тільки йому
відомих корінців та трав. Самуїл безперервно міняв їй на лобі тонкий рушник,
змочений у холодній воді, і той рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.
Закутавши дівчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбані руки, відійшов у
дальній куток хоромини і стомлено опустився на стілець. Самуїл присів біля
нього.
— Ну, що? — запитав одними губами.
— Погано, — зітхнув боярин. — Якщо до ранку не полегшає, то треба кликати
попа... Бідна дівчина! Така молода, гарна — і...
Славута провів долонею по очах, мовби зігнав з них невидимі сльози. Йому й
справді було шкода цього молодого життя, що, не встигнувши рбзквітнути, ось-ось
мало зів'янути.
Скільки пам'ятає себе, він гостро відчував чужий біль і чуже горе. Коли був
приставлений князем Всеволодом до княжича Святослава, то швидко прив'язався до
нього, полюбив, як брата, і його прикрощі, хвороби та невдачі сприймав, як свої
власні. Коли, бувало, княжича за пустування карали паском, він підставляв під
пасок свою руку або брав його вину на себе. А коли на стайні лупцювали за
яку-небудь провину холопа, то теж кидався на його захист, хоча йому за це не раз
перепадало.
Пізніше він навчився виходжувати під час хвороб своїх дітей і князівських, в
походах не тільки підбадьорював воїнів піснями та оповідями про колишні походи і
перемоги, а й лікував хворих, перев'язував поранених, складав потрощені кістки,
вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров... І ніколи не робив різниці
між князем і смердом, між боярином і закупом. Для нього всі вони були людьми і,
коли ставив кого на ноги, почував себе щасливим.
Не поставив на ноги лише двох своїх найдорожчих, найрідніших — жону і єдиного
сина. Жона Євпракса згоріла десять літ тому від такої ж гарячки, від якої тане
Любава. А сина, двадцятип'ятилітнього витязя, привезли роком пізніше на
носилках, між кіньми, з-під Лубна, що над Сулою, з половецькою стрілою у
грудях... Два тижні боровся тоді Славута за його життя, всі свої знахарські
знання приклав, усі мазі та відвари використав, закликав усіх лікарів, що
славилися в окрузі умінням лікувати, — і гречинів, і венеційців, і німців, і
іудеїв, і своїх. Нічого не допомогло. Ніхто не врятував йому сина. Згас, мов
свічка воскова, залишивши по собі в батьковому серці невигойну рану...
Три дочки — відрізані скиби. Повиходили заміж — випурхнули з гнізда. І все
далеко — одна в Галич, друга у Вщиж, третя аж у поліський Турів. Залишився
старий боярин-гусляр, знахар і характерник сиротою-одинаком, читав книги, вів
свій власний літопис, відводив душу піснями на князівських пирах, кохався в
соколиних ловах, а ще — роздаровував доброту свого серця людям, які потребували
і цієї доброти і допомоги. Останнім часом це були Ждан і Любава. Уподобав
молодят, як рідних.
— Невже помре? — зітхнув Самуїл.
— Всі ми смертні.
— Бідний Ждан! Він, здається, щиро покохав цю дівчину...
— Чомусь він довго не повертається. Хоч би нічого лихого не трапилося з хлопцем.
— Я вже його жду не діждуся, — хитнув головою Самуїл. — Валка готова. Трохи
підсохне — і будемо вирушати в Половеччину, а його все нема і нема... А він мені
потрібен — знає мову, звичаї, дорогу. Та й сміливий нівроку!
— Яким шляхом поїдеш?
— Як завжди — Залозним... Правим берегом Дніпра до Заруба, там на той бік, до
Переяслава, а звідти — до гирла Сули...
— А назад?
— Як бог дасть... Правда, князь хоче, щоб я його ждав на Ворсклі біля
Переволоки...
— Які знайомі шляхи-дороги! — з гіркотою в голосі вигукнув Славута. — Скільки
ними ходжено-їжджено! Чи й ще доведеться?
— Доведеться, вую, — втішив старого Самуїл. Але той знизав плечима.
— Хтозна, хтозна... Уже почав відчувати тягар літ за плечима.
— Ще не кожен молодик має таку міцну руку і таке гостре око, як у тебе, вую. На
льоту птиць б'єш!
Славута хотів на це щось відповісти, та не встиг. До нього підійшла Текля і
шепнула:
 
Наші Друзі: Новини Львова