Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 31 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 163595
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
двоюрідного брата Володимира Глібовича у Переяслав. То моя остання надія...

6
Сумна це була розповідь. І хоча Володимир намагався бадьоритися і не показувати,
як йому важко на душі, однак було видно, що за кожним його словом — гострий
відчай і глибока туга.
Поки він розповідав, Ярославна мовчки ковтала сльози, а коли замовк, схопилася,
притиснула його русяву голову собі до грудей і заридала.
— Бідний братику мій! Скільки ж горя ти зазнав! Яких злигоднів звідав! То чому ж
не завернув з Києва, від тестя, до нас? Чому поневірявся по всій Русі? Ми б же
тебе привітали як брата, прийняли б з відкритими обіймами! — і підняла на Ігоря
заплакані очі. — Правда ж, ладо мій любий? Залишимо Володимира у себе?
— Звичайно, дорога моя... Хай живе у нас і рік, і два, і скільки потрібно буде.
Не їхати ж йому до Володимира Переяславського. Після того, що трапилося між мною
і Мономаховичем у цьому нещасливому поході, навряд чи захоче він прийняти брата
твого, а мого свояка.
— Дякую тобі, ладо мій. — Ярославна витерла сльози і пригорнулася до чоловіка. —
Гарний ти в мене, добре серце маєш. Я така щаслива, що саме ти судився мені!
Ігор усміхнувся і погладив княгиню по густих шовковистих косах. Він теж був
щасливий, що доля послала йому Ярославну, ніжну, гарну, люблячу жону, до якої
він все більше і більше прив'язувався своїм суворим серцем.
Володимирове обличчя розпогодилося. Він через стіл потягнувся до Ігоря, міцно
потиснув йому руку.
— Дякую, брате! Ніколи не забуду твоєї доброти!.. Каюсь, був про тебе іншої
думки. Бо ж усім відомо, які несамоваггі Ольговичі. І про тебе не раз чував:
Ігор гарячкуватий, гордий, у гніві нестримний! Не приховаю, що це й було
причиною, чому я не приїхав прямо до вас, у Новгород-Сіверський... Побоювався...
А виходить — помилявся... Добрий ти!
Ігор подумки усміхнувся на цю мову. Добрий! Чи й справді ж він добрий? Чи добре
у нього серце?
На ці питання він і сам не зміг би відповісти, бо ніколи не задумувався над тим,
який він є. Син свого неспокійного, жорстокого часу, коли Руська земля — від
Карпат до Волги і від Сули до Волхова — колотилася в лютих князівських
которах-чварах, коли чорними смерчами налітали зі сходу та з півдня хижі
половецькі орди і рвали, шматували її живе тіло, він жив, як і всі в той час
жили, — війною. Відколи й пам'ятав себе, не розлучався ні з мечем, ні з конем.
Чи ж могла залишитися в його серці доброта? А якщо залишилася, то звідки
взялася, де її коріння?
В одну мить, як блискавка, промайнуло перед внутрішнім зором його коротке життя.

7
Належав Ігор до тієї парості руських князів, яку називали Ольговичами і яка
протягом століття володіла Сіверською землею, її родоначальником був запальний,
войовничий, невтомний і несамовитий князь Олег Святославович, онук Ярослава
Мудрого, дід Ігорів. До неї належали і нащадки його брата Давида.
Все життя Олег ворогував з двоюрідним братом Володимиром Мономахом, також внуком
Ярослава Мудрого. Ця ворожнеча передалася їхнім нащадкам — Ольговичам і
Мономаховичам. І хто відає, якої шкоди завдала вона Руській землі, — чи не
більшої, ніж напади половців? У цій міжусобній боротьбі за кращий город, за
багатше князівство, за більш ласий шмат землі Олег часто опирався на допомогу
половців і навіть, щоб зміцнити цей союз, одружився з княжною-половчанкою,
поклавши цим початок багатьом змішаним русько-половецьким шлюбам не тільки
Ольговичів, а й Мономаховичів. Від неї у князя було три сини — Всеволод, Ігор і
Святослав.
Наймолодший, Святослав, Ігорів батько, вельми огрядний і неповороткий, але до
шаленства запальний і войовничий, також одружився з половецькою княжною, та
дітей від неї не мав. А коли вона померла, взяв дочку новгородського боярина і
мав трьох синів — Олега, Ігоря та Всеволода.
Народився Ігор 3 квітня 1151 року в Новгороді-Сіверському. Якраз напередодні
його народження князь-отець, покинувши жону-породіллю, помчав з військом на
заклик Юрія Долгорукого, свого тодішнього союзника, під Київ, щоб вигнати зі
стольного града великого князя Ізяслава Мстиславовича. Вістка про народження
сина наздогнала Святослава Ольговича в дорозі, недалеко від
Новгорода-Сіверського. Літописець того дня записав: "Святослав же, не
дочекавшись великодня, виступив у понеділок на страстному тижні, а в вівторок
народився у нього син, і дав він йому ім'я — в святому хрещенні Георгій, а
мирське — Ігор". Це ім'я новонароджений одержав на честь свого дядька,
батькового брата Георгія — Ігоря, убитого п'ять років перед тим повсталими
киянами.
Вище за все отець ставив війну. Тому, не повертаючись додому, щоб глянути на
сина, що з'явився на світ, повів свою рать далі. Цілий місяць супротивники
ганялися один за одним, аж поки на річці Руті, побіля Києва, не відбулося
криваве побоїще, в якому кияни перемогли, хоча і втратили вбитим великого князя
Ізяслава. Юрій Долгорукий та Святослав Ольгович ледве втекли з поля бою і,
перебрівши вище Заруба Дніпро, відступили до Десни.
Про все це Ігор дізнався, звичайно, значно пізніше — з розповідей старших та з
літописів. А запам'ятав він себе трирічним хлопчиком, коли одного весняного
сонячного дня нарядили його у військовий одяг, навмисне зшитий для такого
випадку, причепили до боку іграшкового меча, а на голову наділи золотий шолом, і
отець посадив його в сідло.
Це були урочисті пострижчини — посвята у воїни.
В Новгороді-Сіверському перед замковою церквою вишикувалася князівська дружина.
Маяли знамена, блищали шоломи. Княгиня, дивлячись на сина, втирала сльози.
Верещав біля неї від захоплення старший Ігорів брат Олег. Князь теж змахнув з
ока сльозу, коли син раптом вихопив з піхов меча і підняв угору, а гридні,
тримаючи коня за вуздечку, зробили з ним на майдані, на виду у сотень людей,
почесне коло. І поки він їхав, гриміли бубни, гули гуслі та домри, кричали
дружинники...
Тридцять літ минуло, а та щаслива мить і досі стоїть у нього перед очима.
Коли йому пішов сьомий рік, отець став князем чернігівським і перевіз туди
сім'ю. На цей час народився третій син — Всеволод.
Чернігів! Місто дитинства! Найстародавніше і найпишніше після Києва місто на
Русі!
Хіба можна забути голубу Десну і мальовничі горби по її правому березі? А
Задесення — з протоками, озерами, заростями очеретів, верболозу, вільхи, де так
гарно ловилася риба і кишіло птаство! А скільки було радощів від походів та
поїздок на курган княжни Чорної, на Чорну могилу, в Єлецький монастир, на
Болдині гори, до Гульбища та Троїцького монастиря, та ще далі — до Святого Гаю,
де, кажуть, стояв колись бог грому Перун...
В пам'яті також могутні вали города і дитинця, княжі кам'яні хороми, величний
Спаський собор, загородній княжий двір на Любецькій дорозі, багаті боярські
отчини і потемнілі хатини ремісників, смердів, закупів... А ще пристань на
Десні, де завжди повно човнів, що рихтуються в далеке плавання до Києва, до
Константинополя, Новгорода на Волхові, до Смоленська, Новгород-Сіверського,
Трубчевська чи Путивля...
Все було там нове й цікаве, тому й закарбувалося в пам'яті назавжди.
Та найдужче запам'ятався, наглибше ввійшов у серце вчитель Славута, якого батько
випросив у племінника Святослава Всеволодовича, що в той час посів княжий стіл у
Новгороді-Сіверському. Все, що в Ігоревому дитинстві було світлого, пов'язане з
цією людиною.
Стрільба з лука, вправи з мечем, списом та арканом, їзда верхи на коні, піші
мандри по лісах, луках та полях, полювання з соколами, вивчення військових
хитрощів, ігри в піжмурки, довгої лози, челика, плавання у водах Десни та на
човнах, перші незграбні закарлючки, написані на жовтуватому пергаменті дитячою
рукою, — аз, буки, веді, глагол... А ще пісні, яких Славута знав безліч і немало
сам складав, награючи при цьому на гуслях... Хіба можна це забути?
Однак найголовніше — Славута відразу полюбив темноокого жвавого хлопчину, якому
в сім'ї мало приділяли уваги. Батько — через війни, походи, полювання,
князівські снеми та інші клопоти, мати — через те, що був середульший. А, як
відомо, в сім'ї, де троє дітей, батьківська і навіть материнська ласка ділиться
між дітьми не порівну: спочатку вся увага — первістку, пізніше — найменшому, а
 
Наші Друзі: Новини Львова