Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 09 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 164865
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Володимир спалахнув радістю. Щоки його почали поволі рожевіти. Він міцно стис
Ігореві руку, потім обняв його.
— Дякую, княже, — промовив розчулено, — дякую, брате мій! Правду сказати, зі
страхом я їхав сюди. Боявся, що грізне слово князя Ярослава, вітця мого, дійшло
і до тебе, як дійшло воно повсюди, де я побував, і ти вирядиш мене з моїми
людьми на всі чотири вітри, як вирядили інші... Бо навіть великий князь
Святослав Всеволодович, тесть мій, дочку свою, а мою жону Болеславу і внуків
своїх залишив у Києві, а мене випхнув як небажаного гостя... Навіть вуй
Всеволод, князь Володимиро-Суздальський, такий же сильний і багатий, як і мій
отець, не захотів дати мені притулку...
Ігор нахмурився.
— А я не боюся твого вітця... Хоч він і наймогутніший на Русі володар, а не
боюся... Я тут господар, і ти можеш жити у мене зі своїми людьми, скільки тобі
захочеться! Поїдеш у Путивль і там житимеш... Так, Ярославно?
Ярославна глянула на нього щасливими, вдячними очима.
— Так, ладо мій! Володимир може гостювати у нас доти, доки отець наш не
дозволить йому повернутися до Галича.
Після вечері, на якій були присутні бояри і воєводи, Ігор, Ярославна і Володимир
залишилися у затишному покої княгині самі. Тут було тепло, пахло воском від
свічі, що потріскувала у срібному підсвічнику, і ладаном.
Ігор і Ярославна сіли з одного боку столу, Володимир — з другого. Старий чашник
вніс глек холодного квасу, налив три келихи. Ігор відпив кілька ковтків і,
зачекавши, поки чашник причинить за собою двері, пильно подивився на свояка.
Я радий, Володимире, що ти завітав до мене, що я познайомився з тобою.
Євфросинія багато розповідала про тебе, але мені хотілося б почути з твоїх уст,
що трапилося у вас з батьком, чому виникла між вами котора, як ти опинився
тут... Може, я зумію чимось допомогти тобі?
Володимир гірко усміхнувся. В його сумних запалих очах залягла глибока туга.
— Важко згадувати, але тобі, Ігоре, розповім. Та й сестра не все знає, тож хай
послухає...

5
— Мати моя, княгиня Ольга-Євфросинія, дочка Юрія Долгорукого, вийшла заміж за
мого батька не по любові — їх подружили батьки у своїх корисливих цілях. Жінка
горда і незалежна, вона була дуже нещасливою:
батько, князь Ярослав Осмомисл, часто ображав її, зневажав, навіть у гніві руку
здіймав, а згодом закохався у молоду красуню попадю Настасію. І це,
запам'ятаймо, ще замолоду повелося так. Та зовсім неможливим стало її життя
відтоді, коли батько відкрито заявив боярам, дружині і всьому Галичу, що свого
позашлюбного сина Олега від тієї повійниці Настасії хоче після себе бачити
князем на галицькому столі. Обурилися бояри, захвилювалося поспільство, а мати
зовсім втратила голову. Я став на її захист і на захист своїх прав. "Отче, —
сказав я на боярській думі, — за мудрість і за могутність прозвали тебе
Осмомислом. Та яка ж то мудрість державна — ладити в князі Настасича, сина жінки
гулящої? Яке ж то батьківське серце — відрікатися від законного сина, свого
спадкоємця, позбавляти його золотого стола галицького? З тебе сміятиметься вся
Русь! А чужоземні володарі зневажатимуть і не захочуть знатися з тобою!"
Бачили б ви, як обурився на ці мої слова князь Ярослав! Як грізно блиснули його
очі, а голос загримів, як грім!
"Нещасний! — вигукнув він грізно, схопившись зі свого золотого стола. — Як смієш
мовити таке вітцю своєму! Я не тільки позбавлю тебе князівства, я вижену тебе
геть із землі моєї, не дам тобі спокою ніде, куди б не закинула тебе доля! А
всім, — хоче хто знати це чи не хоче, — я тут урочисто об'являю свою волю:
спадкоємцем після мене стане мій син Олег! І то дарма, що його мати — не
княгиня! Досить того, що я кохаю її! Хіба великий князь київський Володимир, син
Святославів, не був позашлюбним сином служниці-простолюдинки Малуші? Був! І всі
руські князі ведуть від нього свій рід! То чому ж мій син, княжич Олег, не має
права посісти золотий стіл галицький і володіти Галицькою землею після мене?"
Бояри загули, загомоніли, найбільш гарячі голови посхоплювалися з місць, почали
кричати, що князь негоже чинить і вони не дозволять Настиному синові володіти
ними.
Князь грюкнув посохом об поміст, побагровів, показав мені на двері:
"Геть звідси, крамольнику! Не здіймай котори проти отця! Як я сказав, так і
буде! А всі, хто тут підвищує голос супроти князя, пам'ятайте: поруб у мене
глибокий, а меч гострий!"
Я покинув боярську думу. Зі мною пішли всі, хто боявся за своє життя. Князь
Ярослав має крутий норов і важку руку, — до розправи у нього не довго.
А вночі, забравши матір і сім'ю, я разом із своїми однодумцями втік у Польщу.
Вісім місяців жив там у місті Червені, ждучи вістей од вірних людей, що лишилися
дома. Вісім місяців, кожного ранку, виходив я на городський вал, дивився, як
сходить сонце з-за рідного, але такого далекого краю, і думав: "Коли ж настане
мій час? Коли повернуся додому?"
І ось такий час настав. Взаємна ненависть між батьком і боярами, а потім і
городянами росла і збільшувалася, як брость весною, аж поки одного дня не
вибухнула повстанням. Увесь Галич — і бояри, і дружинники, окрім небагатьох
батькових прихильників, і ремісники, і робучичі — хлинув, як повінь, на Гору, до
князівських хоромів. Князя взяли під варту, його прихильників посікли. Олега
Настасича кинули в поруб, а попадю Настю, через яку скоїлося таке лихо, схопили,
вивели на майдан і привселюдно спалили на вогнищі як відьму.
Ось тоді ми, княгиня Ольга і я, одержали від вірних людей звістку: "Повертайтеся
в Галич!"
Ми повернулися. Який то був радісний день! Гули дзвони на Горі і на Підгородді,
вітаючи нас, гомоніли на вулицях і майданах святково одягнуті галичани, з церков
вийшли нам назустріч попи з хрестами в руках... З гридниці вивели князя
Ярослава, і велії мужі галицькі змусили його поцілувати хрест і покластися, що
княгиню він матиме за жону, а мене — за спадкоємця...
Побачивши, як змарніла у вигнанні княгиня Ольга, батько просльозився і,
здається, щиро поклявся на святому хресті мати й справді її за жону, а мене — за
спадкоємця. Поклявся він також не чіпати і тих бояр, котрі сприяли нашому
поверненню і замиренню з батьком.
Ми разом, супроводжувані тисячами людей, які були свідками цієї клятви, пішли до
князівських хоромів.
Та не на щастя ми повернулися, не на щастя помирилися з князем. Захопивши під
час втечі та в поневіряннях по чужих краях важкої хвороби, мати-княгиня чахла,
на очах в'янула, сохла і незабаром упокоїлася.
Ми поховали її пишно, як і личить княгині. Отець ходив пригнічений, сумний,
сумирний, розмовляв з усіма лагідно, по-доброму, а таємно замислював чорне діло.
Поволі збирав своїх друзів-однодумців, непомітно для сторонніх очей стягував до
Галича вірних йому бояр, дружинників, огнищанинів, тіунів, отроків, а коли
почувся на силі, одної ночі схопив усіх тих, кому хрест цілував, і наказав
повідрубувати голови... Мене попередили про небезпеку, і я втік на Волинь до
Романа Мстиславовича. Отцеві так хотілося піймати своє бунтівливе чадо, що не
пожалів трьох тисяч гривень — найняв поляків, щоб напали на волинські землі. Ну,
а ті раді старатися: вогнем і мечем пройшлися по окраїні Волинської землі,
спалили два городи, кільканадцять сіл, повигинали людей... Що було робити? Я
втік у Торчеськ на Поросся, що теж належить князеві Роману, але йому батько
пригрозив війною, і мені довелося тікати далі...
Важко розповідати про мої поневіряння. Де я тільки не побував — від Росі дійшов
аж до Волги, — і всюди князі ввічливо приймали, пригощали, а через місяць, через
тиждень, а хто навіть на другий же день, ще ввічливіше виряджали, бо боялися
Ярослава Галицького, володаря найсильнішого на Русі і найбагатшого... Так
домандрував я аж до Володимиро-Суздальського князівства. Ну, подумалося мені, де
той Галич, а де Володимир та Суздаль! Не дістане сюди отець! Та й князь Всеволод
теж могутній князь. Хіба побоїться він Ярослава Галицького? До того ж він рідний
мій вуй, материн брат! Невже відмовиться надати племінникові притулок?..
Відмовив!.. Лагідно, чемно спровадив мене з Володимира як рідного, милого, але
небажаного родича... Правда, спорядив у дорогу — дав грошей, і коней, і харчів,
їдь, мовляв, дорогий племіннику, швидше звідси та шукай собі пристановища
деінде... От і приїхав я до тебе, Ігорю... Приймеш — дякуватиму, не приймеш —
серця на тебе не матиму: світ широкий — десь прихилюся... Тоді поїду до
двоюрідного брата Володимира Глібовича у Переяслав. То моя остання надія...
 
Наші Друзі: Новини Львова