Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 31 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 163612
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
не почувши заперечення, повів далі: — Однак боюся я, що нелегко це буде зробити.
Обидва вони молоді, гарячі, честолюбні... Мабуть, найкращий вихід — закликати
обох до нового походу, якщо такий передбачається, щоб спільна мета поєднала їхні
серця.
Святослав на знак згоди хитнув головою.
— Я так гадаю: не ждати, поки Кончак, Кза і Коб'як
об'єднаними силами вдарять на Київ чи Переяслав. Зимовий наскок ханів Кончака і
Туглія — то лише розвідувальний похід. Кончак розпочав нищити городи по Сулі, і
тепер йому відкритий шлях у глиб Руської землі.
— То треба вдарити на нього раніш! Не дати йому змоги потоптати наші села і
городи! — вигукнув Всеволод Чермний.
— До цього я й веду... Закличемо всіх князів — і з Київської, і з Сіверськоі, і
з Волинської, і з Смоленської, і з Галицької земель — та спільними силами і
вдаримо!.. Похід Ігоря не приніс відчутної перемоги. Навпаки, приніс тугу й
нещастя Руській землі. Кончак буде сміятися з нас, коли дізнається, як
закінчився цей нещасливий похід. Тож, щоб не сміявся, не радів дочасно, ми
зберемо всю силу Руської землі і погромимо його в половецьких степах!
— А коли ж вирушимо? — спитав княжич Володимир.
Святослав задумався.
— Щоб підготуватися як слід, потрібен час. Ми з Рюриком пошлемо гінців до
князів, щоб прибули з дружинами до Києва на кінець травня. А ти, Самуїле, —
повернувся він до купця, що з Жданом сидів у кінці столу, — як тільки підсохне,
вирушай у половецький степ. Вивідай, де будуть цього літа половецькі кочів'я,
які наміри Кончака та Коб'яка. Мусиш повернутися додому в останню неділю травня.
Якщо ж затримаєшся, то ждатимеш нас біля Переволочної — там ми будемо
переправлятися через Дніпро...
— Зрозумів, княже.
— А твій молодий друг Ждан, — вів далі Святослав, — як я вже помітив, кмітливий
хлопець. Я хочу послати його з листом до Ігоря... Треба висловити князю наше
невдоволення ним і закликати до нового походу. Хай готується зі своєю братією!
— Хай готується! — погодився з думкою Святослава Рюрик. — А я пошлю подібного
листа Володимирові Глібовичу.
Ждан не сподівався такого повороту подій, їхати від Любави куди б то не було, а
особливо до Ігоря, який хтозна-як подивиться на втікача, він не хотів би. Та як
заперечиш великому князеві?
Його замішання помітив боярин Славута.
— Княже, а чи зручно посилати Ждана? Він був конюшим Ігоря і втік від нього з
Глібова, та ще й з князівськими кіньми... Як би Ігор під гарячу руку...
Святослав перебив Славуту:
— Зручно. Я це передбачив... Жданові нічого боятися. Якраз у нього буде добра
нагода повернути князівських коней, чесно розповісти про все, як було, і
виправдатися перед князем. Ігор гарячий, запальний, це всім відомо, та разом з
тим він чесний, тож зрозуміє, що Ждан інакше вчинити не міг... А я з свого боку
замовлю слово.
Ждан мовчки вклонився. Втручатися в розмову князів він не смів. Уже те, що сидів
за князівським столом, було для нього неймовірно високою честю, і він розумів,
що зобов'язаний таким до себе доброзичливим ставленням князя неабияким вістям,
які він приносив, а також заступництву Славути і Самуїла. Не виключено, що й сам
Святослав уподобав сміливого, розумного юнака і мав намір використати його в
своїх цілях.
Зійшовшись на тому, що похід проти Кончака неминуче потрібний, князі ще довго
обмірковували, як краще, коли, якими силами провести його, кого з князів
закликати до участі в ньому, яким шляхом іти — Залозним, тобто по лівому березі
Дніпра, по Дніпру на човнах чи по правому березі... А коли все було обговорено і
розмова почала затухати, Рюрик гукнув Белуківну і показав на стіл:
— Княгине, вели змінити нам блюда!
Округлий вид Белуківни розплився в веселій усмішці, блиснули сліпучою білизною
її рівні білі зуби, заіскрилися чорні очі, і вона з лукавинкою в голосі, в якому
вчувався далекий відгомін половецької говірки, запитала:
— І жіноцтву можна приєднатися?
— Ну, звичайно, люба, — відповів князь Рюрик.

3
Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов'яга з важкими олов'яними очима і
крупним гачкуватим носом, влетів у князівську хоромину задиханий, засапаний,
мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув:
— Княже, біда!
Володимир з княгинею Забавою і двома малими дітьми сидів за столом — снідав.
Ранкове сонячне проміння проривалося крізь вузькі шибки високих вікон і
пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих плитках, якими було
облицьовано стіни хоромини. Смачний сніданок, веселе пустування дітей, мила
усмішка красуні-княгині, грайливі зблиски сонця — все це настроювало на мирний
лад, тому переполошений вигляд тисяцького і його різкий окрик не відразу дійшли
до свідомості князя. Він відклав ложку.
— Що там — половці чи пожежа?
— Гірше, княже! На Глібів напав Ігор з дружиною сіверською, спалив город і
поділ, а людей посік!
Володимир схопився. Обличчя його почало бліднути.
— Ігор? Де він тут узявся? Хто сповістив про це?
Шварн плеснув долонями, гукнув у розчинені двері:
— Івашку, зайди! — і пояснив князеві: — Це глібівський закуп[32]...
До хоромини боязко вступив молодий дужий смерд у білих полотняних штанях та
личаках, у потертому латаному кожушку, підперезаному обривком мотузка. Мнучи в
руках облізлу заячу шапку, схилив у поклоні скуйовджену кудлату чуприну.
Князь підійшов, похмуро кинув:
— Коли це трапилося?
— Вчора після обіду, княже. На Глібів налетіли севрюки зі своїм князем.
Лютували, мов половці! Вбивали всіх без розбору, хапали жінок і дівчат,
грабували хижі й комори, ввірвалися в город... Я їздив по дрова в ліс і тому
врятувався...
— А де ж була сторожа? Де був тіун Карпило?
— Ніхто ж не ждав нападу.
— Не ждали нападу... Смердячі пси! Лежні! Карпила варто повісити, якщо живий!
Проґавив ворога, впустив в город, не захистився! Я давно помічав, що він дбає
лише про себе! А для князя зледачів! Його щастя, якщо загинув разом зі всіма! —
Володимир на якийсь час замовк, утупивши в смерда невидющі очі, довго щось
думав, потім тихо запитав: — А Ігор? Він ще там?
— Був ще там, як я залишав Глібів...
На Володимира страшно було дивитися. Гнів спотворив його вродливе обличчя.
Видно, лютував на Ігоря і водночас досадував на себе, що дав привід Ігореві для
нападу, а головне, що не вберіг свою землю і сроїх людей від його помсти.
Івашко стояв ні живий ні мертвий — зіщулився, втягнув голову в плечі і, мабуть,
ждав, коли князівський гнів впаде на нього.
Тим часом підійшла перелякана княгиня Забава. Світло-червоне платно
вільно облягало її стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася Володимирові на
руку, прихилилася до його плеча.
— Що, княже, війна? З Ігорем?
— Так, війна! Він завжди не любив мене! Ненавидів! Я відомщу йому!
— Але ж ти перший, княже, образив його! Наслав на його землю свої полки!
— Я не вбивав його людей! — підвищив голос Володимир. — Я пошарпав кілька його
городків і сіл — і всього... А він пролив кров!
— Княже, я поїду в Чернігів до батька, до князя Ярослава, він помирить вас...
— І не думай про це! — Доки житиму, не пробачу Ігореві! Я зараз наздожену його і
покараю збройною рукою! — І повернувся до тисяцького: — Шварне, труби збір!
Виводь дружину! Ми наздоженемо його — і хай розсудить нас бог!
Шварн миттю щез із хоромів. Івашко вислизнув услід за ним.
Забава заплакала. Вона сильно кохала свого мужа, прямодушного і безстрашного
князя Володимира, і відколи вийшла заміж за нього, відтоді й почала боятися, що
втратить його, бо ще до весілля ворож наворожив, що щасливою буде в заміжжі, та
не довго те щастя триватиме.
— Я боюся втратити тебе, ладо мій! — схилилася йому на плече.
 
Наші Друзі: Новини Львова