Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 168755
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
замовк і, схиливши сиву голову на руки, довго сидів у задумі, а потім,
зважившись на важливий крок, тихо додав: — Треба про все розповісти князеві
Святославу...

2
Однак виявилося, що Святослава в Києві не було — поїхав уранці з княгинею та
синами у Білгород.
— Князь Рюрик запросив на лови, — пояснив княжий покладник[30], якого вони
здибали на княжому дворі.
Самуїл і Ждан розчаровано розвели руками. Отакої! Знали б — відразу після
сніданку навідалися б сюди! Славута своїх почуттів не проявляв ніяк. Мить
подумав, а потім рішуче сказав:
— Ну що ж, тоді і ми поскачемо в Білгород. Тим краще — обох великих князів
застанемо там...
Збиралися недовго. Коні осідлано, мечі — до боку, сакви з хлібом та солониною
приторочено, і невеличкий загін (з боярином ще їхало два отроки-охоронці),
поминувши Золоті ворота, попрямував на захід.
Двадцять верст промчали швидко. І ось показалися золочені хрести церков,
потемнілі від часу високі заборола з вежами, могутні земляні вали, невеличкі
будиночки посаду, що привільно розкинулися понад обривистим берегом Ірпеня.
Білгород! Західна твердиня Києва!
Майже двісті літ захищає він ближні підступи до столиці Русі. І не раз
спотикалися об нього і печеніги, і половці, і поляки, і свої охоплені гординею
та честолюбством князі, що мріяли і сподівалися доторкнутися списом золотого
стола київського.
Стоїть він край битого шляху, що веде на Волинь та в Галицьке князівство, у
Польщу та Угорщину, в Моравію та Чехію, а там далі — і в Священну Римську
імперію. Міцний горішок для нападників-завойовників!
Улюблений град великого князя Володимира Святославовича, він і далі, упродовж
двохсот років, лишався тимчасовою резиденцією київських князів, що любили пожити
тут у просторих, пишних хоромах дитинця,
пополювати в предковічних борах і розлогих полях на ведмедя чи тура, покупатися
влітку в тихому чистоводому Ірпені, відпочити від гамірливої столиці.
Нині тут постійно мешкав Рюрик.
Верхівці зупинилися перед київською брамою. Старший сторожі упізнав боярина,
вклонився. Не злазячи з коня, Славута по-дружньому поплескав його по плечі.
— А-а, Савелій! Як ся маємо?.. Князь Святослав тута?
— Недавно прибув з княгинею.
— Коли ж на лови?
— Збираються завтра вранці.
— Отже, ми вчасно... Проведи ж нас у дитинець! До князя Рюрика!
Дитинець, внутрішнє укріплення, де мешкав князь, відділявся від города таким же
глибоким ровом і високим валом, як і город від поля. Розташований він у
південно-західній частині Білгорода, над стрімким обривом. По валу темніли
дубові заборола і сторожові вежі з бійницями, а всередині височіли кам'яні
князівські хороми і гридниця, до валів тулилися господарчі будівлі — стайня,
возівня, кухня, комора...
На кам'яний ґанок вийшов княжич Олег Святославович.
— А-а, Славута! — усміхнувся. — Заходь! Отець і князь Рюрик будуть раді тобі!
— Я не сам.
— Бачу... Самуїл тут і... конюший князя Ігоря, здається... Всі заходьте!
Білгородські хороми по пишності, зручності і багатству не поступалися київським.
Оздоблені майолікою, блискучими кахлями, прозорим та кольоровим ромейським
склом, а також ромейськими килимами, вони ряхтіли під скісними променями сонця,
що вривалися крізь вузькі стрілчасті вікна.
У чималій хоромині, куди завів княжич Олег Славуту з його супутниками, було
людно. За довгим столом, заставленим спорожнілим посудом, сиділи Рюрик,
Святослав, Святославові сини Всеволод та Володимир. А в дальшому кутку, біля
вікна, зібралися гурточком жінки. Господиня дому, жона князя Рюрика, чорноброва,
повновида жінка років тридцяти семи, дочка половецького хана Белука — Белуківна,
як називали її на Русі, показувала Марії Васильківні та двом невісткам свої
вишивки.
Була вона жвава, весела, любила посміятися, попащекувати, а особливо любила
вишивання — сама вишивала цілими днями, дочок привчала до цього діла і дворових
дівчат. Похвалитися їй було чим: вишивки її викликали захоплення у всіх, хто хоч
трохи розумівся на цьому. Як часто траплялося в ті часи в князівських та
ханських родинах, цей шлюб — Рюрика з Белуківною — був цілком політичним шлюбом.
Одружили їх батьки — князь Ростислав та хан Белук. Але молодята скоро знайшли
між собою спільну мову, покохалися і вважали себе щасливими в сімейному житті.
Після взаємних привітань Святослав, упізнавши Ждана, нахмурився і спитав
Славуту:
— Щось трапилося, боярине? Бо цей молодець завжди приносить несподівані вісті...
— Трапилося, княже, — відповів Славута. — Ігор і Володимир Переяславський
розпочали між собою котору, справжню війну... Але про це краще розповість
конюший князя Ігоря.
В повній тиші була вислухана розповідь Ждана. Ніхто й словом не перебив його,
нічого не перепитав. Тільки все більше і більше насуплювалися Святослав і Рюрик,
а в молодих князів стискувалися від обурення кулаки.
Мовчання порушив Святослав:
— Про спірку між Ігорем та Володимиром на Пслі ми вже знаємо. Однак щоб вона так
далеко зайшла, не ждав я. Ні, не ждав я, коли посилав молодих князів на Кончака,
що цей похід закінчиться погромом руських земель! Прокляття!.. Не думав, що
почнуться міжусобиці між князями, що проллється кров руських людей...
— І я не ждав цього, — сказав Рюрик роздратовано.-Винен Володимир, за що й
поплатився!
— Винен більше Ігор, — заперечив Святослав. — Він старший, досвідченіший, в його
руках було велике військо, тож мав би думати не про здобич для себе та
сіверських князів, а про те, як знайти і перемогти Кончака або хоча б його
значні сили... Йому потрібно було Володимира поставити в голову війська, послати
в сторожу його полк, а не самому лізти наперед. Так розумний воєвода не чинить!
Ні, не чинить!... Звичайно, і Володимир не без гріха, та Ігорів гріх більший!...
Подумати тільки — один грабує землі свого союзника, а другий, щоб відомстити
йому, вирізує і випалює цілий город!.. Це ж просто божевілля! З-за чого?..
Знаючи, що половці об'єднуються, щоб спільними силами рушити на Русь, затіяли
котору, що може перерости в шалену братовбивчу війну! Ми повинні подумати,
братіє, що зробити, щоб запобігти цьому лихові...
— А також як запобігти нападові Кончака, — додав Рюрик і, повернувшись до вікна,
де сиділо жіноцтво, гукнув: — Княгине, ти б повела гостей до себе та показала,
як навчилися вишивати наші доньки. У Марії Васильківни є нежонаті сини — дивись,
княгиня сватів зашле!
Белуківна зрозуміла, що чоловіки хочуть залишитися самі, і повела княгинь на
свою половину. А князі, зручніше всівшись за столом, почали обмірковувати
становище, що склалося в південно-руських князівствах внаслідок несподіваної
війни між Володимиром та Ігорем.
— Зібрати снем[31], — запропонував Всеволод Чермний, — і на ньому помирити їх!
— А якщо вони не помиряться? Або лише вдадуть, що помирилися? — заперечив його
брат Володимир. — І та іскра таємно тлітиме і далі, аж поки знову не спалахне!
— То силою змусити! — вигукнув молодий княжич Олег.
Рюрик усміхнувся:
— Силою! Щоб повернулося старе? Щоб знову розгорілася на Руській землі
міжусобиця між Ольговичами і Мономаховичами? Ні, краще обійтися без сили... Ми
не повинні забувати іншої загрози — половецької. Ще ніколи половці не були такі
згуртовані і такі сильні, як тепер! Якщо між князями спалахне явна ворожнеча та
переросте у справжню війну, яку ми з князем Святославом розумом погасили кілька
літ тому, то половці неодмінно скористаються такою щасливою для них нагодою і
нападуть на Русь. І бог відає, чим все це може скінчитися...
— Якщо князі дозволять слово мовити... — подав голос боярин Славута.
— Говори, Славуто, говори, — кивнув головою заклопотаний Святослав.
— Князь Рюрик правильно мислить: Ігоря з Володимиром не силою, не зброєю треба
мирити, а добрим словом. — Славута обвів поглядом своїх ясних очей присутніх і,
не почувши заперечення, повів далі: — Однак боюся я, що нелегко це буде зробити.
 
Наші Друзі: Новини Львова