Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 168754
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Тоді подай мені кожуха і хустку — я одягнуся! Та в суднику хліба візьми на
дорогу...
Ждан допоміг їй одягнути кожушину, запнув хусткою, собі в кишеню засунув окраєць
хліба.
— Ходімо!
Надворі, побачивши мертвого дідуся, Любава знову почала плакати. Жданові
довелося силоміць вивести її на вулицю і посадити на коня.
— Тримайся міцніше! сказав, заправляючи дівочі чоботята в стремена.
Потім сам скочив у сідло і поза хатиною рушив униз, до лугу, де до самого лісу
темніли кущі верболозу та обрідного вільшняка...

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
1
Вранці, зі сходом сонця, Ждан і Любава по кризі перебралися через Дніпро.
Звивистою стежиною піднялися до Аскольдової могили, а там і на гору, в Угорське.
Звідси вже крізь голі вершини дерев просвічувалися золоті хрести київських
соборів.
Стомлені коні звернули на широку наіжджену дорогу. Любава ледве трималася в
сідлі. Лице її змарніло, темні очі погасли, пухкі, колись рожеві губенята
пошерхли, запеклися, вкрилися смагою, ліва рука безживно звисала вздовж тулуба.
Рана і верхова їзда зовсім вибили дівчину із сил.
Ждан їхав поруч і підтримував її за стан.
— Потерпи ще трохи, люба, потерпи, — шепотів. — Вже скоро... Ось-ось
доберемося!... А там Самуїл знайде знахаря чи знахарку...
Він страждав разом з нею. У неї боліла рука, у нього — серце.
Іноді дивно трапляється з нами: раз чи двічі зустрінеш випадково людину,
поговориш з нею — і прихилишся до неї чи полюбиш на все життя. А особливо, коли
це дівчина, що з першого погляду запала тобі в душу. Та ще коли ці зустрічі такі
незвичайні... Отак і Любава несподівано ввійшла в Жданове життя ясною зорею і
стала раптом такою рідною і дорогою, що без неї Ждан уже себе й не уявляв.
Полишивши по ліву руку Клов, вони виїхали на високе узгір'я.
Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Дніпра піднімалося чисте відпочило
сонце. Над Києвом, що відкрився їм за широкою долиною, здіймалися в голубе небо
веселі сизуваті дими. Під кінськими копитами лунко похрускував молодий льодок...
Нарешті Київ. Знайома вузька вуличка. А ось і Самуїлова оселя.
На гучний стукіт ворота відчинив сам господар. І аж сторопів, уздрівши Ждана і
Любаву.
— Ви? Яким вітром? От не ждав! Заїжджайте, заїжджайте, дорогі гості! — Рум'яний
після теплої хати, простоволосий, в кожушку наопашки, він щиро зрадів їхньому
приїздові і на радощах метушився, куйовдив чуба, потирав руки, а завівши коней
до двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно сутулилася в сідлі, і злякано
вигукнув: — Та на тобі лиця немає, дівонько! Що сталося?
Ждан миттю зіскочив на землю, зняв дівчину з коня.
Вона поранена, дядьку Самуїле. їй потрібен знахар, щоб кров замовив,
затамував... Цілу ніч ми їхали сюди з Глібова. Князь Ігор узяв його на щит і
всіх вирубав...
— Князь Ігор? Усіх вирубав? З чого б то?
— Я потім розповім, дядьку Самуїле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш — ледве на
ногах тримається...
А так, а так, — заспішив Самуїл і, гукнувши конюшого, звелів доглянути за
кіньми, а сам, як був напівроз дягнений, простоволосий, повів приїжджих з
двору.-Ходімо до Славути... Хай він подивиться.
Незважаючи на ранній час, боярин уже сидів за столом і щось писав. Самуїл ще з
порога сповістив:
Вуйку, порятуй цю дівчину... Це Любава, з Глібова... Я розповідав тобі, як вона
з дідусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полі.
— Що з нею?
— Вона поранена в руку, боярине, — сказав Ждан.
— Роздягніть її і посадіть ось сюди, на лаву, — кивнув Славута і, відчинивши
двері, гукнув кудись у внутрішні приміщення: — Текле, Хорошку, принесіть гарячої
води, чистого полотна та мою скриньку із зіллям! І приготуйте нам сніданок!
Поки Ждан знімав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в одній
сорочці, засукав рукави і торкнувся Любавиної пов'язки.
Дівчина скрикнула, закусила губу.
Їй боляче! — вигукнув Ждан і кинувся наперед, мовби хотів відсторонити боярина
від пораненої.
Але той поглядом зупинив його.
— Хто тобі ця дівчина, отроче?
Ждан почервонів. А Самуїл хитро прискалив око, як він робив це тоді, коли мав що
сказати, але волів краще промовчати. Та спостережливий старий, не дочекавшись
відповіді, усміхнувся:
— А-а, зрозуміло, — кохана! — і серйозно додав: — Звичайно, Ждане, їй буде
боляче, бо рана, видно, глибока, — ген скільки крові витекло... Але ж треба
потерпіли, — і погладив дівчину по голові. — Правда ж, Любаво? Потерпиш?..
Лягай, голубонько!
Він підклав їй під голову подушку, а сам сів поряд на стільці. Тим часом
немолода повновида жінка, певно кухарка, внесла жбан гарячої води, а Хорошко,
підліток років чотирнадцяти, — сувій полотна і ящик, наповнений різними
знахарськими причандаллями та маленькими горнятками з мазями. Поставивши все це
на підлогу, вони обоє одразу ж вийшли.
Ждан шепнув Самуїлові на вухо, показуючи на Славуту:
— Він і знахарює?
— Він усе вміє, він до всього здатний... Знахарювати вміє теж... Та куди тим
знахарям! Він учився у ромейських лікарів, а тепер і їх заткне за пояс! Князь і
княгиня, коли треба, посилають по нього, бо має він легку руку, — теж шепотом
відповів Самуїл. Ось чому я привів вас сюди...
Славута ножицями обережно розрізав просякнуту кров'ю, заскорублу пов'язку, що
прикипіла до рани, потім водою із жбана добре змочив її, щоб розм'якла, і тільки
тоді рвучким рухом віддер від тіла.
З рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула і знепритомніла. Ждан теж
здригнувся і застогнав, ніби то йому так заболіло.
Славута застережливо похитав головою.
— Нічого, нічого, від обмороку не вмирають. Зате сукровиця та порчена кров
зійдуть... А це на ліпше.
Він відрізав довгий шмат тонкого вибіленого полотна, густо намазав його маззю,
що пахла і воском, і медом, і цибулею, і корінням лепехи, і ще якимсь зіллям, і
туго обмотав руку.
Любава розплющила очі, тихо запитала:
— Де я? Що зі мною? Славута погладив її по щоці.
— Все гаразд, голубонько. Найгірше позаду... Та ти лежи, лежи, відпочивай поки
що. А ми тут поприбираємо, погомонимо трохи, а Текля тим часом сніданок подасть
— підкріпимось, і тобі відразу стане легше. А потім заснеш...
Поки Хорошко прибирав у хоромині, Славута прикрив Любаву барвистою ковдрою і
запросив чоловіків сісти біля столу.
— Ну, Ждане, ти з далекої дороги. Де бував, що видав, що чував? Бачу, не добро
занесло тебе з Любавою до Києва... Все, все розповідай!
Чим довше говорив Ждан, тим смутнішими ставали очі старого боярина, тим більше
нахмарювалося його високе чоло. А коли розповів, як Ігор узяв Глібів, як, не
жаліючи ні жінок, ні дітей, ні старих, винищував усіх до ноги, затулив обличчя
руками і з болем прорік, простогнав:
— Ох, Ігорю, Ігорю, що ж ти вчинив! З усіх Ольговичів, окрім Святослава, ти ж
мені найближчий, найрідніший! Як син! Я ж тебе, малого, на руках носив,
уму-розуму вчив! А ти так мене "обрадував"... Знаю, гаряча в тебе кров,
честолюбні помисли, нестримні пориви часом охоплювали тебе, але щоб таке
учинити!.. Де ж твоє добре серце і честь твоя де? Невже спали вони в ту лиху
хвилину, коли заніс меча на брата свого Володимира, коли затіяв нову котору між
князями?.. А князь Володимир! Сміливий сокіл наш переяславський! Перший серед
перших ратоборців у степу половецькому! Як же ти, княже, насмілився залишити
братію свою на краю поля половецького? Як зважився піти стезею татя-грабіжника?
Хто надоумив тебе рушити на землю Сіверську з мечем і намірами ницими? — Славута
замовк і, схиливши сиву голову на руки, довго сидів у задумі, а потім,
 
Наші Друзі: Новини Львова