Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Черлені щити

Переглядів: 168753
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
тепла хата, гаряча їжа...
Похиливши голови, стомлено тюпали коні, скреготала, перепорхуючи з гілки на
гілку, сорока, а Ждан гарячково думав, як бути, що робити, і нічого не міг
придумати. Одно твердо вирішив — не переправлятися ввечері через широку річкову
заплаву, де можна провалитися в незамерзлирй прогній, а діждатися ранку. Отже,
треба шукати затишне місце, розкласти багаття і відігріти батька.
Раптом його погляд упав на велику кучугуру снігу, поверх якої стримів дуплистий
осиковий окоренок. Невже мисливський зимівник? Він потягнув повід "соб" і
незабаром спинився на узліссі, перед напівзаметеною лісовою хатиною-землянкою.
Все ще не вірячи такій несподіваній удачі, він притьмом сплигнув з коня, розгріб
руками сніг біля дверцят і відчинив їх. В зимівнику давно ніхто не жив. Пахло
сирістю. Дерев'яні стіни і стеля взялися памороззю, посеред землянки, якраз під
димарем, чорніло викладене з дикого каменю вогнище, на якому стояв закіптюжений
горщик, а попід стінами виднілися широкі лави з грубо обтесаних плах.
Ждан вискочив надвір.
— Отче, злазь! Я знайшов зимівник! Зараз розпалимо вогонь, нагріємось, щось
зваримо! — голос його дзвенів радістю.
Та батько вже не міг сам злізти з коня. Ждан взяв його на руки, вніс у землянку,
простелив кошму на лаві, поклав на неї хворого.
— Полеж тута! Я принесу дров!
Повернувся він з оберемком сухих соснових гілляк і смолистих сучків, поламав їх
на дрібні цурупалки, щоб швидше загорілися, ножем настругав стружок та наколов
лучини, а потім, діставши з-за пазухи кремінь, кресало і трут, викресав вогню.
Незабаром посеред землянки весело загоготіло полум'я. Дим, що спочатку наповнив
майже все приміщення, скоро знайшов собі вихід через димар, і дихати стало
легше.
Ждан ожив, повеселів. Він повірив у те, що відігріє батька, вилікує, поставить
на ноги, і вони завтра вирушать далі в путь. На радощах присунув до вогню горщик
з снігом, вніс торбинку, де ще було трохи пшона, перемішаного з шматочками
замороженого м'яса, і почав варити куліш. Коней стриножив і пустив на луг
пастися, а також заготовив на цілу ніч дров.
За якусь годину в невеликій землянці стало тепло. Зварилася нехитра страва, і
Ждан, потримавши горщик в снігу, щоб остудити гаряче запашне вариво, подав його
батькові.
— Їж!
Старий посьорбав трохи і відклав ложку. Дихати йому було важко, боліло в грудях,
його знову почала тіпати пропасниця.
Тоді Ждан приклався до кулешу і виїв півгорщика. Тепла сита їжа розморила
хлопця, і він, похилившись на лаву, незчувся, як заснув. Розбуркав його батьків
голос:
— Христе Ісусе, мати божа, царице небесна, порятуйте мене або прийміть мою душу,
аби-сь не мучився! — бубонів старий. — І ти, Дажбоже, і ти, Роде, і ти, Велесе,
теж порятуйте мене, виженіть з мене злого духа, що вселився в моє тіло, дайте
сили, щоб добратися додому і востаннє поглянути на рідні місця!..
Жданові стало лячно, він не поворухнувся, щоб не перервати батькової молитви,
його задушевної розмови з богами — нинішніми, ромейськими, і старими,
прабатьківськими. Бо хто відає, які боги справжні, сильніші, — сьогочасні чи
давні?! Правда, всі вже на Русі ходять до церкви і вірують у триєдиного бога —
бога-отця, бога-сина і бога — духа святого. Однак і давнім, прабатьківським,
богам багато хто молиться тихцем, щоб ніхто не почув і не побачив, бо за це
можна всього майна, а то й голови позбутися, якщо дізнається хто-небудь з людей
можновладних — піп, єпископ, посадник, огнищанин[4], боярин чи сам князь.
Двовір'я вони не терплять, особливо попи, і розправляються з двовірцями нещадно.
Та старі боги живучі: бог сонця — Хоре, або Дажбог, покровитель русів — Велес,
бог весни — Ярило, бог вітру — Стрибог, бог грому — Перун... Попи повикидали в
річки або поспалювали на вогнищах дерев'яні боввани цих богів, а в пам'яті
людській самих богів знищити не змогли. Хоч минуло вже двісті літ, як грізний
князь Володимир відрікся від старих богів і привіз від ромеїв нових, як кажуть,
справжніх, люди від старих богів не відцуралися і на свята дають їм требу[5] —
ставлять на покуть у горщику та в мисці кутю з узваром, виносять на кладовища
душам померлих різні напої та наїдки, у місяці червні на честь Купала молодь
розкладає в лісах, біля річок, великі багаття, веселиться, співає, стрибає через
той священний вогонь, щоб очиститися від всілякої скверни, тобто нечистих духів,
а дівчата плетуть вінки і пускають на воду, щоб дізнатися про свого судженого...
І вже всі без винятку — старі, малі, князі й смерди — вірять у нечисті сили: у
чортів, відьом, відьмаків, у русалок та мавок, водяників, лісовиків, у домовиків
та потерчат, що живуть, невидимі, десь поряд і можуть вчинити людині добро або
зло, найчастіше — зло. Їх задобрюють, їм виносять потай требу, а коли це не
допомагає, прикликають на поміч попа — і той хрестом проганяє нечисту силу або
освячує осквернену нею оселю чи місцевість...
Ждан теж вірив і в нових, і в старих богів, вірив у нечисті сили і не
здивувався, коли почув, як батько молиться всім тим богам, благаючи їх вигнати з
болящого тіла злих духів, що поселилися в ньому.
Тим часом старий на якийсь час затих, а потім тихо покликав:
— Жданку, Жданку!
— Чого тобі?
— Якщо помру, не залишай мого тіла звірам та хижим птахам на розтерзання...
Спали мене тоді... По предковічному звичаю племені нашого!..
— Не помреш, батьку... Я сидітиму біля тебе, поки видужаєш...
Батько на це не відповів нічого, — повернувся на другий бік, обличчям до стіни,
і затих.
Ждан довго прислухався до його важкого нерівного дихання, а потім заснув.
Коли прокинувся, то йому здалося, що він спав зовсім недовго. Однак вогонь встиг
погаснути, жар зачах, і в землянці віяло холодом. Крізь шпаринку в дверях
пробивався вузький жмуток сонячного проміння.
Ждан швидко відкинув теплу кошму, відхилив дверцята і виглянув надвір. Над лісом
підбивається зимове сонце. Оце так поспали!
— Вже ранок, отче... Як тобі?
Батько мовчав.
— Ти спиш?
Батько і цього разу не відповів. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки, що
лежала поверх кошми. Рука була холодна мов лід.
— Отче! — зойкнув у розпачі юнак. — Отче!
Батько лежав на лаві неприродно витягнутий, мовчазний і застиглими очима дивився
в закіптюжену стелю землянки.
Ждан опустився біля нього на коліна і беззвучно заплакав. Тепер він залишився
один у цьому чужому холодному світі і, хоча вже мав дев'ятнадцять літ, почував
себе скривдженим, знедоленим сиротою.
Стояв над батьком довго, аж поки не відчув, що змерз. Тоді підвівся і вийшов
надвір. Потрібно було виконати батькове прохання — спалити його на вогнищі.
Спочатку по слідах у снігу розшукав коней, привів до зимівника, потім настягав з
лісу на галявину чималу купу сушняку і поклав на неї батька. Робив це, як уві
сні, все ще не вірячи в те, що сталося. Стомившись, присів під деревом на пеньок
— трохи відпочив, поринувши у свої важкі думи, потім підвівся, викресав вогню.
Жовтогаряче полум'я несміливо лизнуло смолисті тріски, згодом затріщало,
завирувало і шугнуло високо вгору, поглинаючи і кострубате суччя, і товсті
смолисті гілляки, і задерев'яніле тіло покійника. Від багаття війнуло нестерпним
жаром. Ждан відступив назад і знову сів на пеньок. Мов закам'янів від горя. І
здавалося йому, що то не батькове тіло, а його душа палала на тому пекельному
вогні. Нічого не чув, не бачив, крім полум'я, крім тріску палаючих головешок та
шипіння снігу, що танув довкола.
Так сидів довго, то дивлячись, як обвуглюється труп батька, то завмираючи від
туги. Гарячі сльози туманили його зір. Бідний отець! Як він мріяв ще раз
побачити батьківщину, думкою ще не раз і не двічі летів до неї через безмежні
степи, повноводні ріки, через ліси і байраки! Як хотілося йому побачити рідну
оселю або хоча б згарища її! Сподівався, що, може, хто-небудь з найменших діток
урятувався і пережив лихоліття у добрих людей... Та ба! Боги розсудили інакше і
покликали його до себе.
Злякала і вивела його з задуми стріла, що гостро цвьохнула над головою і
встромилася в малинову купу жару. Він отетеріло оглянувся і побачив позад себе
чималий загін половців, що поволі наближався. Тікати було нікуди та й ніяк.
 
Наші Друзі: Новини Львова