Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 31 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Роман

Черлені щити

Переглядів: 163603
Додано: 02.05.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, — вклонився той. —
Інші загинули...
— Всього один, кажеш... А тепер і цього позбудешся!..Чув, що сказав хан Туглій?
Віддає він вас обох мені, щоб я вигадав кару, варту вашої вини...
Аяп уклякнув на коліна, охопив руками Кончакові ноги.
— Мене карай, хане! Дурного Аяпа! А сина не чіпай... В чому він провинився? Він
народився на Росі, виріс там, то вже його батьківщина... А я народився в степу,
я перейшов жити під владу київського князя... Я... Мене карай!
— Обидва ви негідники! І обидва заслужили найлютішої смерті! — загримів Кончак,
а потім раптом стишив голос: — Але я можу пощадити вас обох...
— Обох? — прошепотів Аяп, оглушений страшними погрозами.
Він випустив Кончакові ноги і, все ще стоячи в мокрому снігу на колінах, підвів
очі вгору. У них блиснула маленька, як іскорка, надія.
Кончак пильно дивився йому в тьмяні зіниці і думав: "Цей заради сина піде на
все". А потім повернувся до Туглія.
— Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити на самоті. А тим часом приготуй
верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в далеку дорогу...
— Гаразд, хане, — не питаючи, для чого це все потрібно, Туглій мовчки поколивав
до своєї вежі, де на нього ждали родовичі.
Кончак наказав Аяпові підвестися, а потім, після тривалої мовчанки, промовив:
— Ви обоє заслужили найлютішої кари. Ви зрадили нашим степовим звичаям, служили
київським князям, убивали родовичів хана Туглія! За це вас давно потрібно було б
розіпнути на уруських хрестах!.. Але у вас є одна можливість залишитися в
живих...
Аяп облизнув пошерхлі губи.
— Яка, хане?
— Якщо ви обидва будете служити мені!
— Як саме?
Аяпе, тебе я зараз відпущу — і ти поїдеш додому, в Торчеськ... Там станеш моїми
вухами і моїми очима! Зрозумів?
Не зовсім, хане.
— Ти будеш винюхувати, як пес, біля хана Кунтувдея все, що мені цікаво буде
знати, а найперше — коли, куди і якими силами київські князі готуватимуть похід.
До тебе таємно приїздитиме мій посланець, він покаже тобі ось таку тамгу, —
Кончак вийняв з кишені шкіряний кружок з зображеною на ньому собачою головою між
двома перехрещеними стрілами, — розповість про твого сина Куна, а ти йому
розповіси все, що до того часу вивідаєш...
— А мій син?
— Кун залишиться заложником. І якщо ти зрадиш, я накажу з нього живого здерти
шкуру...
— О боги! Клянусь, хане, я буду вірний тобі, як пес! — вигукнув Аяп.
— Відслужиш вірно три роки — я відпущу його... Але пам'ятай: його життя в твоїх
руках!
— Можеш вірити мені, хане! — гаряче запевняв Аяп. — Про одне прошу...
— Ну?
— Знаю, що Кунові буде нелегко, залишається він у неволі і стерегтимуть його
пильніше, ніж інших бранців. Тож хоч годуй його, хане, як слід... А я вже
постараюся!
— Ти розумний, Аяпе, — сказав Кончак і повернувся до Куна: — А ти що скажеш,
хлопче? Хоча що б ти не сказав, це діла не міняє. Тебе справді стерегтимуть
пильно!
Кончак урвав мову. До них наближався хан Туглій, а позад нього конюший вів на
поводі зготовленого в дорогу коня.

5
За Сулою військо розділилося навпіл: Всеволод Чермний та чорні клобуки
попрямували до Києва, а Ігор з братом Всеволодом повернувся на північ у
Сіверську землю.
Дорога стала легша: знову вдарив мороз і крижаним панциром скував ріки і талі
води в степу. Однак Ігор не поспішав, бо віз із собою чималий полон і визволених
бранців.
За Ромном до нього підвели трьох смердів-севрюків.
Ті з плачем кинулися перед ним на коліна.
— Княже Ігорю! Княже Ігорю!..
— Чекайте, не всі гуртом... Звідки ви? Що трапилося? Наперед виступив старший,
затряс кошлатою бородою, глухо вимовив:
— Княже, біда!.. На Путивльську землю напав з військом князь переяславський
Володимир...
— Як напав? Що ти говориш? — Ігор сполотнів. — Коли? Де він зараз?
— Пограбував села і городки, забрав худобу, збіжжя, вивів чимало людей і пішов у
свою Переяславщину...
— А Путивль? Що з Путивлем?
— Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися під ним, бо залога там хоч і
невелика, та зате вали високі і брама міцна – нелегко взяти...
— Прокляття! — вигукнув Ігор. — Так ось чому він відколовся від нас і поспішно
рушив назад! Захотів відомстити мені! Не зміг половців пошарпати, то пошарпав
Сіверську землю... Прокляття!
Князь Всеволод насупився — не знав, як йому бути. Володимир же — близький родич,
брат дружини, княгині Ольги. Як же у нього піднялася рука на Сіверську землю, на
волость Ігореву, на Ольговичів?
Юний Володимир Ігорович зблід. Губи його тремтіли, на очах виступили сльози.
Ледве встиг одержати князівство, як його пограбували. І хто? Не половці, а
руський князь, Рюрикович, як і всі вони!
Та найбільше лютував Ігор. В душі він відчував, що й сам винен у тому, що
сталося. Дозволив би Володимиру з полком піти попереду — і нічого б цього не
було. Переяславці пошарпали б хана Туглія, захопили б полон, табуни та узороччя
половецьке і тепер, спокійні й задоволені, поверталися б додому. А так... І все
ж злість та образа на Володимира брала гору. Мало що кому хочеться? В поході ж є
старший — і його повинні всі слухатись! Нині верховенство в поході належало
йому, а не Володимиру. Як же Глібович міг не послухатись його, а тим більше
напасти на його волость? За віщо? Ні, він так цього не залишить! Не подарує йому
ганьби й кривди! Відомстити! Вогнем і мечем пройтися по Переяславській землі,
щоб знав, хлопчисько, як зачіпати Ігоря Сіверського, як кривдити Ольговичів!
Вони нікому не прощали образи!
Серце його клекотало.
— Що будемо робити, братіє? — промовив зблідлими устами. — Як покараємо
зухвальця?
Всі мовчали. Вирішувати мав він. Він старший тут.
— Йдемо на Переяслав! — вигукнув Ігор. — Я не прощу Мономаховичу такого
підступного нападу! Я покажу йому, як зачіпати сіверських князів, як ставати на
прю з Ольговичами! Я візьму приступом Переяслав і розорю його дотла!..
Всеволоде, ти підеш зі мною?
Той похмуро втупився в землю, насупив густі чорні брови, випнув важке
підборіддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчі зараз
явно пробивався розпач. Іти проти князя переяславського? Рідного брата жони,
княгині Ольги! Проти свояка?
— Ігорю, як же я можу? Ну, сам подумай! — він безпорадно розвів руками. — Не
минуло ще й п’яти років, як я одружився з Ольгою, його сестрою...
Ігор усміхнувся... Всеволод і тут залишився вірний собі — чесний, добрий,
прямий. Не чіпай його — буде лагідний, мов дитина. А зачепи — ошаленіє, ніби
дикий тур, і не буде йому впину.
Ігореві було досадно, що Всеволод відмовляється від походу на Переяслав, та він
страшенно любив молодшого брата і не хотів робити йому прикростей. Тому сказав:
— Ну, як хочеш! Не йди!.. Тоді бери полон і прямуй додому! А ми з Володимиром,
сином, повернемо на Переяслав! Провчимо зарозумілого Мономаховича!
Він тут же розпорядився піднімати військо і рушати в путь.
— Ждане, коня мені!..
Три дні й три ночі Ігор шаленів, не знав спокою — гнав рать все вперед і вперед.
Швидше! Швидше! Ніби його пекло вогнем, ніби боявся, що Володимир Глібович втече
під захист Рюрика або ще далі — аж у Володимиро-Суздальську землю під крило
свого могутнього дядька Всеволода.
 
Наші Друзі: Новини Львова